Андрій кондратюк краса зникаюча І вічна



Сторінка1/31
Дата конвертації29.12.2016
Розмір7.86 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31
Андрій кондратюк

КРАСА ЗНИКАЮЧА І ВІЧНА
Спостереження

том другий


Благословенна мить

Хто перебуває у стосунку до художньої творчості, знає, відає, у якім напруженні свідомості і творчих муках часто народжується утвір мистецтва. Висока мистецька краса завжди вимагає великої праці. Коли із сотень і сотень можливих, імовірних ситуацій треба відібрати одну єдину, коли із сотень і сотень слів, які перебирає пам’ять, на біле поле паперу треба покласти одне єдине. У процесі художньої творчості, яка має Божественну природу, вивірюється правда життя і правда мистецтва.

Але як часто дооколишній світ у своїх повсякчасних ріжно­рухих пульсаціях являє з’яви, що ніби є фраг­ментами художніх творів, а то і довершеними худож­німи творами.

Пригадується, як один художник, спостерігаючи захід сонця, не втримався, промовив: “Яка прекрасна копія, але мій оригінал кращий”.

У кольорах і звуках повсякчас пульсує світова краса. Одні з’яви раптові, перехідні, зникаючі, лиш відбиток у нашій пам’яті від них зостається, щоби потому вигулькнути і покластися на папір якби уже сьогодні, інші у безкінечнім повторюванні і ста­лості, якби вічні.

Але і ті, і ті з’яви світової краси художня свідомість при безпосередньому зіткненні із ними посягається незагайно заві­кувати.

Отак і з’явилися мої спостереження “Краса зникаюча і вічна”.

Книга спостережень укладалася упродовж багатьох днів, місяців і років нашої новітньої історії на межі століть і тися­чоліть.
Автор

1991 рік
13 січня. Дзвінкі дитячі голоси пролунали за вікном уранці… Я уранці рано прокинувся, зі сну пробудився. Стеля й стіни ясніють. Дніє. Думка руху іще не набрала. Освоюється у просторі й часі. І раптом за вікном унизу дзвінкі дитячі голоси пролунали. Дивина, що десь то причаєна стояла, сколихнулася враз.
13 січня. Чому весняно-літні побажання узимку? На Новий рік, під Новий рік у щедрівках, а й у колядках, у засівалках господареві дому, а й господині, і діткам також усе побажання весняно-літні: сійся – засівайся. І в полі за тим плужком ходить хлопчик з батіжком. А все через те воно так у слові пісенно зичливім у зимові свята, що свята ці колись на весну припадали. На юний місяць березень припадали вони.
13 січня. «А як там почуває себе Степан Хмара?» Напередодні Різдва я зайшов на Старині до дядини Пестини, дядька нашого Микити, Материного рідного брата дружини. Дядина Пестина 1903 року народження, ровесниця нашого бурхливого віку, вважай. Але, незважаючи на літа і нелегке вдовине життя, вона іще при здоров’ї, має далекий зір (добре і виразно бачить, прозирає улітку аж на луки за ріку, аж на бір, і що діється там розрізняє) і ясний її розум. Пам’ять у неї свіжа, як на події давні, злежані уже, так і на події нові, сьогоднішні.

Коли я, отже, зайшов у хату до Пестини, і знать стала вона, що я з Київа приїхав, то першим запитання з уст її прорвалося: «А як там почуває себе Степан Хмара?» Проте погляд на проблему ув її свідомості, під впливом офіційної пропаганди, може, стереотипно тенденційний. Вислухавши мою знічено неозначену відповідь, вона тут же і розказувать почала, як Степан Хмара міліціонера руками побив своїми, ще й сорочку на нім своїми руками роздер. Це вона по телевізії бачила. Але в мене телевізора нема, і його того прокрученого сюжету я не дививсь.


13 січня. Такі мінливі суспільно-соціальні настрої… Протягом кількох років зактивізувались суспільно-соціальні настрої серед товпи. Яких тільки спалахів патріотичних чуттів, може, скоріше псевдопатріотичних, не довелося спостерігать. В мітингуваннях й словесних висловлюваннях як усе те виражалося. До сміливості як змагалося воно. Але от арештовано Степана Хмару, і як зіщулилось, поблякло усе те. Контрогось то дня, вечора котрогось направду чи провокативно ізнов спалахує воно. Але в основному згасає спалах розбуюваний, здавалося, той. Не зі мною ж?! Ах, де ті патріоти й подівалися! Ах, як важко людині на вістрі істини втриматися.
13 січня. Дьоготь і чоботи. Мені Славік розказував недавно. Дядька одного, мужика нашого, тамешнього, запитали були, як би він чинив, розкошував тобто, якби царських тронів досяг, царем тобто, повелителем над багатствами і над людьми став. І відповів на запит той мужик: «Я повну балію дьогтю налив би і стояв би в балії тій у чоботях своїх». Таку цінність, отже, мав дьоготь в житті й уявленнях мужика того.
13 січня. Так завваження в дитячій свідомості невідпорно бродить… Малий онук Сергійко спить у колисочці. І доки спить, то й сидіть коло нього, колихать його треба. Інакше одразу ж і прокинеться. Пробудиться. Сестра, що колихала його, до діла якогось домашнього стала. До колиски я підійшов, мене заставили колихати малого двохлітнього онука. Колихав я його сидячи на ліжкові поряд. А потім і приліг, не перестаючи колихати. У якімсь-то моменті Сергійко перевернувся у колисочці своїй. Одне око розплющив, мене завважив ув зорові своїм. Але одразу ж і заплющив те око. На інший знов бік перевернувсь. Сон ізнов у свої обійми його узяв. Але знав я, що довго малий уже не спатиме. Лицем його неспокій вигулював. Яким би не сильним був сон, яку б силу не мав, а здолати вже малого напостійно довше не міг. Більшу дужчу силу завваження зорове мало, що зацікавленням розросталося. Я то його не заколисував, і в хаті сьогодні їхній не був. А от де й коли взявсь? Се питання не просте. Й інтерес до нього посилюваний крізь сон пробивається, сон розганяє. Перевертаючись почергово з одного боку на другий, Сергійко зо сну пробуджувавсь. Два очка відтак розплющив. І дивиться уже виразненько на мене, немов із води вийшов щойно, умитий. Таке лице погідне, чисте й розпрозорене. Але я і знаку не подаю, що бачу, дивлюсь на нього, що завважую його. Причаївсь я, притаївсь. І він лежить тихенько, смирненько, чистий на лиці і погідно вмитий. Аж ось я оком змигнув, знак подав про свою живу присутність. І осміхнувсь Сергійко. А я йому на посмішку його лагідну з кишені цукерка виймаю, завчасу приготованого, і подаю. І усмішка його ширшає, розпросторюється в радості.
14 січня. Під плач Литви співає Україна… У підземних переходах на Хрещатику і побіля підземних переходів тих зловісно-притчевих уже для кого з’явилось оголошення, що 13 січня, себто у неділю, на майдані Незалежності, себто на площі Жовтневої революції, відбудеться мітинг. Його тема: «Імперіє! Руки геть від Литви!» І дочекавшись того учорашнього дня й відповідного часу, я відправився, спрямував свою сутність на мітинг. Із тролейбуса вийшовши, я одразу, зір мій одразу притягувально завважив у долині, в просторі, на боці тім, на тлі пам’ятника Творцеві революції і виконавцям її гурт людей у маєві знамен синьо-блакитних. Але гурт сей був нечисельний. І я подумав, а й уявив, як ще улітку на мітингах тут було велелюдно. Які гасла сміливі лунали і як гарячі голови декотрі розпросторювалися у патріотизмі, а мо’ у псевдопатріотизмі войовничім. Ах, де ті голови одчайдушні, де ті сміливці тепер?! Жменька лиш он під знаменами колихається. Але поближче, отут між поштою і будинком профспілок натовп більший куди і барвний стояв. Тут ялинка убрана височіла. Фоторепортери на кольорові знімки на кожнім кроці тебе з Дідом Морозом сфотографуватись запрошують, заманюють буквально. Тут дійства різні вершаться і штуки показують. А молодіжі, а дітей – не розминуться на стежках брукованих. Сцена високо улаштована. А на сцені тій актори – все дівчата у барвних національних строях – пісні все наші народні, щедрівки голосно співають. І ще голосніш підзвучуються співи їхні гучномовцями сильними. Аж доокруг в піднебесся лунає, лине й застигає, тоне там. І за тембром і вправністю, досконалістю звучання та за голосами висновувать можна, що то мистці, хори усе професіональні, народні тобто. Народні, може, республіканські, а що вже обласні народні – то се достеменно. А кольори різні аж горять. І переважаюча барва серед них – червона. Крізь шумовиння се барвне пробираюсь, протискаюсь я, і ось вже через підземні переходи до Консерваторії навпроти, до мітингуючих протисся. А їх і справді тут жменька. Знічені, стулені декотрі, а інші – се наглядачі. І кого більше – і не вгадать, висновку не дійти. Булої літньої велелюдності, або коли студенти голодували, і не впізнать. І машин із гучномовцями та проводами численними, які усе на поважність, законність й авторитетність зібрання думку схиляли, – нема. Неавторитетне все. І тільки угорі міліційні гуртки видніються на мурові сірі, а по краях по фотографові націлились униз на жменьку натовпу. І запізніла остерігаюча думка вдаряє: «Ах, треба було лице відвернуть. Бо це ж розпізнаватимуть для досьє. Ах, пізно вже! Мить із лицем твоїм назустріч розпростертим зафіксовано вже». І написано буде на знімкові тім: «Зберігати вічно». Ах, вічносте, вічносте! Будучи приналежною духовності, як часто обертаєшся й експлуатуєшся ти в обороті й ужитку суто матеріальнім, ах, далебі не вічнім, але тліннім.

Ось орателі вже вийшли і в рупори, в лице нам обернені, речі свої мовляють. Речі сумні. Інформація спершу пішла, що Литву незалежну окуповано, а далі й підробиці, деталі із телефонних розмов викладаються. Ось так то і так то усе починалося 11 січня. Ось танками вулицями Вільнюса (Вільна, города преславного) прогулюються. Ось телевізію і зв’язок захоплюють. Ах, засоби інформації – се найперша річ, найпотрібніша в утвердженні нових властей у зверненнях до народу. Так в усіх країнах чиниться, навіть у джунглянських африканських. Про вбивства говорять. Про наступ на демократію і національну незалежність. Про методи, якими цей наступ чиниться, уреальнюється, до дії стає. Ах, усе повторюване, відоме із старих часів, і нічого нового. Ах, що можна вигадати у новітніх часах, коли до старого поворот робиться. То й методи, звісно, старі в ужиток ідуть, повертаються.

Серед орателів уже і народні депутати В. Яворівський, М. Горинь, О. Ємець. Ще хтось то. Жінка-литовка о підтримці просить. Ах, яка підтримка може буть у зібранні такім малім, малочисельнім. А й неавторитетнім. Навіть гучномовця нема із сплетінням дротів густим на важність і справжність акції вказуючих, як то ще зовсім недавно ж спостерігалося на мітингах у захист депутата Степана Хмари. Світ у чисельності людській своїй мимо проходить, мимо драматичних подій, що значущу для майбутнього проекцію ось в часі цім кладуть. Се скоро мовчки треба буде минать, у собі тамувать найвикличніші факти насильства. І тут на пам’ять мені біжать, перед зором постають серпневі дні – 1968 року, коли вступ військ у Чехословаччину уреальнивсь, доконаним для людської свідомості фактом став. Ах, в якій сумноті я вулицями Київа тоді ходив, ах, яка провинність поїдала мене – тіло й дух мій – буквально. Чи й оно мене, може. І уважавсь, бачивсь мені тоді отой сміливець, хто знайшовся б кинути привселюдно протест фактові насильства, месією в буквальному розумінні. Але не знаходивсь він переконуючий правотою своєю. А коли в село, на хутір я тоді до іще живої Матері поїхав був, то старший брат оповідав мені історію про єдино правильне рішення щодо вступу військ. Бо якби ці війська не вступили на окреслену територію в означенім часі, то рівно через тридцять секунд на цю ж окреслену територію уже вступили б німецькі війська. Вислуховував я його, братову розповідь, терпеливо в очах Матері нашої, і не знаходилось у мене під ту пору сміливості й аргументів протилежне доводить.

Але не в тім от навіть річ сьогодні. Річ у тім, що голоси стривожені фактично чи псевдо стривожені орателів на майдані Незалежності глухнуть у звуках співу заливчастого, що з протилежного боку лине. Актори у строях національних барвно, співаки усе народних хорів заслужених наші найпопулярніші пісні народні так виклично співають. І враження таке, і думка іде, що ніби нарошне вони сюди й покликані, щоб звістку про криваві події в Литві заглушить. Ах, гріх який наш! О, Господи, прости їх, нерозумних! Туди, здається, й народні депутати ходили, щоб закликами своїми депутатськими ті співи якщо не погамувать, то хоч би стишить. Але хто їх слухає. Це ж все одно, що на цвинтарях танцювать, веселиться. Невже перед кінцем світу. І піонерами чомусь і тут маємо бути ми, українці. Ганьба яка! І подумалось мені тоді і в слова ув’язалось «Під плач Литви співає Україна». І висловив сю думку я серед гурту. А як мітинг закінчивсь, то й співать перестали.


15 січня. А дні погідно весняні теплі стоять… Різдвяні, новорічні свята, а дні такі погідно-весняні, сонячно ясні, прозорі часто у сяянні своїм стоять, аж не віриться, що середина зими тільки от. І дух оновлення, і настрій весняний оповиває враз, як тільки в день такий із п’ятого поверху, буває, увійдеш. Щоправда, останніми днями трошки похолоднішало – -2°С–5°С. Але переважно тихо і безвітряно. Й снігу нема.
15 січня. А дні такі тривожні стоять… Кожний день усе тривожнішим стає. Учора навіть московське радіо передало заяву Спілки журналістів, що консервативні сили роблять агресивний наступ на журналістів, тобто, коротше кажучи, стріляють в них і вбивають урезультаті. В Калузі вбито редактора газети і ще десь-то журналістів поубивано.

У підземнім переході на Хрещатику увечері збираються товпи людські. Стіни переходу обліплені здиринами наклеюваних афішок, різних антиафішок, які тут же і зривають. Клей не відпускає папір в акуратнім своїм вигляді, і тому стіни мають вигляд, як після побоїща руїнницького. У моїй присутності капітан міліції зірвав афішку, на якій Горбачов був намальований майже голим. Товпа збунтувалась, але капітан у супроводі інших нижчого рівня міліційних чинів віддалявсь, не сказати б, щоб переможно, але похапливо скоріш, уникаючи, напевне, ексцесів.

Розмови, що ведуться у тих місцях, і які уривками часто ловить моє вухо, здебільшого не високого політичного рівня, в основному в супротивно антагоністичних спрямуваннях ведуться вони. Рівень культури їх невисокий. Складається враження, що усе те наперед спланована провокація.

Вулиці міста забруднюються з кожним днем усе непри­вабливіш.

Маса, схоже, щораз аморальнішою стає. Й агресивнішою щодо матеріального дооколу. Тобто нищить його. Телефонні автомати ламають тут же, щойно майстер їх полагодить і відійде.

Маса збайдужіла виклично до соціально-суспільних порухів сучасності. Ніби й відати не відає, ніби і знати не знає, куди воно усе рухається, до чого повертається й до чого стримить. Ах, знає, далебі, знає, і чим усе те скінчитись може. Тільки притворяється, що не знає. Що хата кожного зосібна скраю іще, і що а раптом обмине усе те його. Ах, не обмине!


15 січня. Такий важкий настрій, що й подітись нікуди. Такий важкий настрій сьогодні, що й подітись нікуди. Виходив у місто, а не розвіялось. Тепер в кімнаті от. Стан астенічний і бездіяльний. Працездатність на нулю. Ах, що ж то воно таке. Хіба ляжу та й посплю. І образи не йдуть, і не пишеться. А день ізнов сонячно погідний, хоч і морозець. А ціни в магазинах усе підвищуються на всьому, на тому, що іще є, у кілька разів одразу, без будь-яких оголошень. Ах, яка висока безвихідь самоти. Стан який безвихідний. Може, він творчістю розрядиться.
16 січня. Є усесвітньо не поціновані великі художні твори... Функціонування художніх творів нерівне. В один час певний твір дістає належне й істинне поцінування, нерідко витворюючи атмосферу ажіотажу. Та ось міняється суспільно-соціальна атмосфера, дух часу міняється, і ажіотаж влягається довкола певного більш чи менш значного художнього твору. Відтак ізнов колись доба нова і спрага краси у людських душах покличуть до активного функціонування сей твір. Так само і з цілою творчістю окремих письменників, мистців.

Се ж безперервність активного художнього функціону­вання «Будденброків» було враховано у визначенні Нобелівського комітету при визначенні їх авторові Томасу Манну означеної премії.

Але є твори, які упродовж тривалого часу, упродовж десятиліть залишаються не поціновані належним чином як фахівцями, критиками і літературознавцями, естетичною думкою, так і читацьким загалом.

До таких творів, на моє переконання, належить великий за обсягом твір Максима Горького «Життя Клима Самгіна». Я читав його повністю (усі чотири грубі книги) уже в зрілому віці, хоча й у видозміненому стані після хвороби – у 1972 році. В російській літературі, здається, є три великих прозових твори, в яких реалістично, але в різних планах, художньо сильно й переконливо простежується новітня доба, і ті рухи, пов’язані з нею, що дали проекцію на подальший поступ людства, тобто загнали його в глухий кут безвихіддя. Щоб із цього кута вийти, кожна особина має усвідомити міру своєї відповідальності у плані психологічному. І допомогти у такому проясненні нам можуть й три великі твори російської прози. Ось вони: «Тихий Дон» Михайла Шолохова (епічне сказання), «Доктор Живаго» Бориса Пастернака (романтично-поетичне повіствування) і «Життя Клима Самгіна» Максима Горького (соціально-психологічна панорама). Якщо перші два твори хоч трохи стереотипно похвально завважувані, то останній не поцінований майже зовсім, хоч ось уже шістдесят років минуло з часу написання його.


16 січня. На вечорі релігійно-різдвяної поезії... Якось на афішах я об’явлення прочитав, що 15 січня у Будинку вчителя відбудеться вечір релігійно-різдвяної поезії. І хоч настрій, спричинений атмосферою сумних кривавих подій у Литві, спонукував мене уникати вечорів та видовськ у ці дні, а все ж вирішив піти. Передусім з огляду на те, що вестиме вечір, його програму Євген С. Хотілось побачити його, почути думки. І я пішов на означений час. І не помиливсь. Трагічні події Литви й тут було пошановано на самому початку.

Не можна сказати, щоб усі прочитані авторами вірші на означену тему виділялися художньою досконалістю, але саме дух, настрій вечора справляв дію на мою душу незаперечну й корисну. Дух, настрій і тон тому вечорові задав Євген. Сама манера високошляхетна його поводження перед громадою заворожувала. «І звідки артизм такий витончений?» – подумалось мені. І не тілько артизм зовнішній, а шляхетність духу усамперед. Високість думання, повнозначність висловлювання, дух миротворчості, примирення самих поміж собою і нас з іншими, зі світом. «Звідки усе те?» – подумалось мені. Ах, невже табори таку високу шляхетність духу й високість мислення виховують. І те, як він починав читать власний переклад із Пастернака, і те, як на закінчення говорив про Павла Тичину – одного з великих поетів нашого століття.

Я не наважувався підійти до Євгена після вечора, бо багато людей побіля нього вертяться. Але коли ішов із того вечора, то подивування ізнов проймало мене, що серед нас ось такі люди є.
17 січня. Очікуване неозначене стає явним... Із кухні о восьмій годині ранку я з репродуктора перші вранішні новини почув. Слух мій їх насторожено вловлює. США здійснили воєнну акцію проти Іраку та Кувейту. У новий стан душевний незнайомий переносять завжди людину у сконцентрованім моменті ось такі новини. Щойно вчора очікуване було далеким можливим і неможливим у перспективі. Ще так захищено почувалося тобі у віддаленості цього можливого й неможливого водночас. І от усе стало на свої місця. Неможливе з віддалення наблизилось і стало реальністю. І свідомість твоя зворушено адаптується в нових реальностях світу. А день учорашній вже видається таким неосяжно далеким, немов не ніч одна відділяє його від сьогоднішньої миті, а ціла вічність.
17 січня. Я й прокинувсь сьогодні опівночі... Я й прокинувсь сьогодні опівночі, десь о годині 3-ій, як воєнна акція супроти Іраку розпочалась. Душа сама реагує на світові події, підсвідомо вловлює їх у часі.
17 січня. Вітрини розбито... У літні приїзди з хутора до Києва я часто зупинявся біля газетних вітрин на алейці навпроти поліграфкомбінату «Радянська Україна». Дожидався, поки стемніє, щоб в темноті шаснути у свій дім непоміченим, а раненько свіжим вільно вийти у двір зі своєї барлоги, щоб бачили усі, ніби нікуди я не від’їжджав, а ось у помешканні своїм безвиїзно непомічено знаходивсь.

На алейці я сидів, вичікуючи сутінків літніх. Або проглядав газети у вітринах. В основному заголовки лиш о цій порі зір мій у свідомості відбивав – тексти сприймати світло вже не дозволяло. Се вдень не раз за всякої пори. А зимою найчастіш, я тут новини різні перебудовного періоду вичитував. Уголос часто коментував їх жартома й напівжартома перед гуртками людей, що тут також читать збирались. Сміялись інколи ми. Напівжартома усе сприймали, а ніби всерйоз. О літній надвечірній порі гуртків людей уже не було, і я лиш заголовки статей при згасаючім деннім світлі вичитував. А над спорудою комбінату, на дахові будинку засвічувалося яскраво, ну, ідеально червоне світло напису «Радянська Україна».

І в газеті «Сільські вісті» запам’ятавсь у зорові моїм заголовок один «У лісі під Уманню». Усі газети мінялись, а цієї ніхто не міняв. Кілька днів у Київі перебувши, я на хутір ізнов щезав. А за місяць повертався, і знайомий заголовок на жовто вицвілій газеті мене зустрічав. Газета червнева та, здається, була.

Вже осінню дихати почало. Вже й осінь вповні заступила. А коли проходив я по алейці тій, то літній заголовок той дививсь на мене, і я пригадував літо, що відійшло.



Тепер ось зима настала. І нема вже не тільки тієї газети, – ніяких газет там тепер нема. І вітрини усі по-варварськи розбито, потрощено. Повалені декотрі. Се – здогадуватись можна – робота таємна явних противників правдивого слова, а й усілякого слова взагалі, напевне.
17 січня. Вслухаючись у пісні й мельодії композитора Кирила Стеценка, що по радіо виконуються, в такий елегійний настрій рідної стихії потрапляєш.
19 січня. На світанку унизу в дворі міського будинку собака заскавулив пронизливо, а відтак загавкав стривожено.
31 січня. Ударили незвично сильні морози... Після відносно теплої зими в кінці січня ударили незвично сильні морози. Сьогодні уранці -21°С.
3 лютого. Після сильних морозів мороз слабший – уже наче й не мороз... Учора після 20-градусних морозів вдень раптом -9°С стало. На Хрещатику я був, і червона позначка на табло над Профспілками обнадійливо засяяла червоно. І відчуття таке, ніби й морозу ніякого нема. Після сильних морозів трохи слабші (хоч і значні) уже ніякими видаються.
3 лютого. Так затишно на світанні у міському помешканні... Сьогодні вранці рано прокинувсь, щоб писати щось. А думка вже котрий день на білий папір із закам’янілої голови не витискується. Тихо так. Тролейбуси іще не пішли. Затишно у незахищенім помешканні моїм міськім. Йосип Бродський чомусь згадується. Потенційною неосягненою моєю душею іще художньою силою його дихає із простору з далечини. Затишно так мені на світанні в незахищенім помешканні моїм міськім.
3 лютого. Так манливо у темені останні хутірські вогники світяться... Коли я недавно у брата на Посьолку ночував і пізно увечері надвір за хлів вийшов, то у темені густій на хуторі два вогники за річкою манливо світилися. І зворушення вологе діткнулося серця мого.
3 лютого. Зловтішні сміхи довкола вуст... Як я у сестри недавно був, то застала мене там нагальність обміну 50-и і 100-купюрних грошей. Стривожились селяни. У сестри грошей нема. Так життя своє вони ведуть. І от каже одного ранку сестра: «Люда (дочка її) добре знала, що ці гроші не треба будуть». Треба розуміти, що, отже, добре робила вона, що ці гроші розтринькувала. Й такі лукаві сміхи довкола сестриних вуст розбіглися. До мене се стосувалося. Я от гроші збирав, а в дурні пошивсь.
3 лютого. За його словами працю його важку впізнаєш... Про Василя Стефаника думаю. За словами його міцно збитими важку працю пекельну його впізнаєш.
4 лютого. Мати тішились тим, що я розказував... Недавно сестра, коли ще у доброму ставленні до мене перебувала, мені розповідала. Коли Мати вже недужі, паралізовані були, а вона приходила до них на хутір. І коли мене дома не було, то Мати їй говорила: «От Андрій мені те то і те то казав...» Тобто тішились вони тим, що я їм щось то колись розказував, розвеселити їх у стражданні тяжкому прагнучи. І як я розказував – тішились вони. Цікаво б тепер знать про віщо саме з того, що я розказував їм, вони спогадували сестрі.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка