Андрій Кондратюк Краса зникаюча і вічна Спостереження



Скачати 13.29 Mb.
Сторінка1/59
Дата конвертації28.12.2016
Розмір13.29 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   59
Андрій Кондратюк

Краса зникаюча і вічна



Спостереження

ББК 84(4 Укр)6

К64

УДК 882
Редактор Борис Боровець


Друкується із збереженням усіх лексичних

й орфографічних особливостей мови автора.


Автор вдячний всім,

хто морально і фінансово

допоміг у виданні цієї книги.

Кондратюк А.І.

Краса зникаюча і вічна. Спостереження. – В 2 т. – Рівне: Волинські обереги, 2007.


ISBN 978-966-416-049-7


Щоденникові записи, що склали двотомник Андрія Кондратюка, – не проста фіксація побаченого й пережитого, а художньо самодостатні новелістичні оповіді, в яких автор осмислює природу людських вчинків і суспільних зрушень, мозаїкою подій і споминів відтворює драматичну картину буття краю на зламі епох.

ББК 84(4 Укр)6

© Кондратюк А.І., 2007

© «Волинські обереги», 2007

ISBN 978-966-416-049-7 Т.1

ISBN 978-966-416-061-9 Т.2
Благословенна мить

Хто перебуває у стосунку до художньої творчості, знає, відає, у якім напруженні свідомості і творчих муках часто народжується утвір мистецтва. Висока мистецька краса завжди вимагає великої праці. Коли із сотень і сотень можливих, імовірних ситуацій треба відібрати одну єдину, коли із сотень і сотень слів, які перебирає пам’ять, на біле поле паперу треба покласти одне єдине. У процесі художньої творчості, яка має Божественну природу, вивірюється правда життя і правда мистецтва.

Але як часто дооколишній світ у своїх повсякчасних ріжно­рухих пульсаціях являє з’яви, що ніби є фраг­ментами художніх творів, а то і довершеними худож­німи творами.

Пригадується, як один художник, спостерігаючи захід сонця, не втримався, промовив: “Яка прекрасна копія, але мій оригінал кращий”.

У кольорах і звуках повсякчас пульсує світова краса. Одні з’яви раптові, перехідні, зникаючі, лиш відбиток у нашій пам’яті від них зостається, щоби потому вигулькнути і покластися на папір якби уже сьогодні, інші у безкінечнім повторюванні і ста­лості, якби вічні.

Але і ті, і ті з’яви світової краси художня свідомість при безпосередньому зіткненні із ними посягається незагайно заві­кувати.

Отак і з’явилися мої спостереження “Краса зникаюча і вічна”.

Книга спостережень укладалася упродовж багатьох днів, місяців і років нашої новітньої історії на межі століть і тися­чоліть.
Автор

1988 рік
19 серпня. На Спаса, на Хуторі. Від весни мені вже 51-й. 17 років без Матері і 8 – без Батька. Дивно, якщо під Божою опікою витримує до якоїсь-то пори і така форма життя, від самого початку і на все далі беззахисна буквально в усіх відношеннях людських.
19 серпня. Манливість книги. Ніяку іншу книгу, окрім Біблії, не кортіло так сильно мені прочитати, як «Доктора Живаго». Ще від тих пір, зі Львова, коли уперше прозвучала ця загадкова назва у загальновідомому контексті. А вже у Києві, року, здається, 1967-го я був на концерті японського чоловічого квартету, і японці співали пісню з кінофільму «Доктор Живаго» незрозумілою мені мовою. Я подумав тоді: «Ото б дожити, коли я зможу прочитати цілого «Доктора Живаго». І от такий час настав: я прочитав «Доктора Живаго». Але чи тільки в заборонності була причина, що книга так манила. А може, так підсвідомо притягувала, вабила краса, що нею роман наповнений.

Пригадую ті часи, коли, за хронологією книга ця створювалася Майстром? Здається тепер уже, що незважаючи ані на віщо, у дитинстві моєму тому вже, далекому, у світі тому, в природі доокіл уже розіллята була така ж краса, що і її Майстер саме тоді так художньо геніально зафіксовував. Але десь то була вона розіллята і перед тим, напевне, задовго. Від віка.


28 серпня. Суспільна логіка. Чую по радіо: Звинувачують службу зв’язку за те, що кореспонденція, пересилання усілякі не доходять за адресою. Відповідає чиновник відомства:

– Але ж ви не довели, що не доходять. Читаю в газетах: З’явилися ж одразу версії, що проглядують у авіакатастрофі, в якій загинув президент, ознаки диверсії. Але одночасно з’явилося і заперечення: Нема підстав вважати, що авіакатастрофа сталася внаслідок диверсії.

Дядько Мехтодь увесь час зумисне підганяє гурт худоби то до плота, то до городця, а сам віддалік зупиняється чи й убік відвертається. Усе розраховано так, щоб худоба нашкодила, плотик, наприклад, поламала, Ненароком наче. Це коли я дома, коли присутній. Кажу Мехтодьові, якби шкоди не робити. Важко казати.

– А тобі ніхто ніколи ніякої шкоди не зробив.

– ?!

Неправда. Згадую. За років тридцять чи й більше, за Батька ще, відколи тут пасовисько, усіляке бувало. І плотики не раз тріщали, і городину витоптували, витоптували товаром навіть посаджений і на зиму затушкований часник, худоба по дворі, по садку розбредалася. Підлітки залізякою розбили Батькові, хворому уже, опухлу затужавілу ногу.



Мехтодь:

– А ти бачив? Треба бачити.

– Дещо й бачив.

– Дякуй, що коли їдеш, хата на місці дожидається.

Є рація. За вісім років тільки два малих віконця вибили і у більшому шибку розбили.

– То що я повинен з хати не виходити, і за хлібом не піти, з голоду умирати чи що.

– В Союзі ще ніхто з голоду не вмер.

Обміркувавши трохи, й кажу Мехтодьові:

– От Ви таке сказали, що коли я поїду чи піду, то хата може не діждатися. Але якщо от таке і станеться, то на Вас підозра упаде. Ви налякали.

– А як ти докажеш, що я таке казав. Я ж казав тільки тобі. Ми удвох. Свідків нема. Третій ніхто не чув, і ти не докажеш, що я казав.

А й справді!

Мехтодьові 65 років. Про нього розповідають таке. Підлітком його, Мехтодя, ще за Польщі, брали із собою досвідчені злодії, які вирушали оббирати комору, підкопуючись. І не раз. Ще деяких підлітків брали із собою злодії. Але після першого разу більш їх не запрошували, а Мехтодя щоразу брали.

Міркую собі тепер. Чим же міг так догодити Мехтодь – підліток досвідченим, заправським злодіям, у якім ділі так доконче знадобився. Може, що верткий, щуплий був, і пролазив у нору чи шпарку там, де дорослий злодій не пролізе за габаритами. То я собі тепер міркую, що, може, так, а як воно було насправді…

Згодом, уже за нових часів, як розповідали, Мехтодь не оминав, брав до рук і ніс до хати своєї усе. Що на путі його зустрічалося нічної, темної, а то й світлої, денної пори, коли завважував, що око стороннє не назирає за ним і за річчю. Ніс усе, що не так чи не там лежало, а й що там і так лежало, також – жердини, орчики, заступи, дрова рубані, усе, все.

А одного разу, розказували, Палажка понесла продати на базар зелений щавель і курячі яйця. Саме тоді на базарі Мехтодьова жінка продавала Палажчиного півня, живого ще, у пір’ї. Ніби така там буча зчинилася, що півень з неї живцем вже не вибрався – його просто роздерли чи задушили.

Відтоді, розказували, Мехтодь унадився за гусьми на дальні хутори. Але вже ніколи не відпускав упійману птицю зі свого двора живцем. Тут же її удвох з жінкою різали, скубли.

Так це чи не так. Але за віщо, за які якості поціновували досвідчені, заправські злодії Мехтодя-підлітка. Хто скаже, докаже, хто посвідчить…
28 серпня. На Успіння Богоматері. Нема Адама. Сумно, незатишно, сирітливо стало на Старині. Нема Адама. Адам на новому цвинтарі. Там місце височеньке, під ліском, осяйне, посередині відгородженого. Неподалік і від його батькової хати, через дорогу, униз.

Сестра на картоплі зілля виривала за хлівом. Відсторонена поглядом, каже, що на очі щось нависає.

Прийшла небога і каже, що уже втретє сниться батько і все питає одне й те ж: «А що ти мені принесла?» Цієї ночі снився уже мертвий. Ніби із могили його голос чи з-за могили десь: «А що ти мені принесла?».

– От купила у Березному винограду, то зараз треба занести на могилу.

– А може, не треба носити. Просто так сниться, – кажу.

Обоє, сестра і небога, мовчать, але йдуть на цвинтар.

А я собі пригадую.

Теплого літнього вечора десь-то, колись-то уже Павло каже мені, що завтра раненько піде на Болото вудити рибу.

– Ходи й ти зі мною, – запрошує.

– Піду, – кажу. – Заходь уранці, піду.

Раненько Павло будить мене. Але я передумав. Чи чобіт для води не знайшлося, чи просто так спросоння.

А тепер був недавно на тому місці. Нема Болота. Знищили. І четвертий рік нема Павла. Яким би був той ранок? Хто скаже.


28 серпня. Народився Й.-В. Гете.
19 вересня. Восени – про літо. Спомин. «Ластівки літають, бо літається». У дитинстві моє лице, ніс увесь, були у веснянках, і я знав, що чіпати ластівчиних гнізд не можна, бо веснянки ті ще густіш розростуться, геть назовсім збезображуючи мене.

А ластівки у нас велися зроду, відколи пам’ятаю і я, і Батько, й Мати пам’ятали. Поруч річка, береги глеюваті. І такі гніздочка з того глею міцні мурувалися. Під стріхою, у кутику біля балька, над вікном. І в старій хаті, і в новій уже після року 55-го.

Але раніше, за молодості, я якось ніколи до ластівок не приглядався. Мабуть, через боязнь за веснянки.

Та десь років десять тому, але ще при Батькові, відбулася така подія. Небачений, а й нечуваний вірніш, пташиний галас зчинився у дворі. Ластівчине гніздо зайняли інші птахи – горобці. Поперемінно осідали на якийсь час там то ті, то ті – то сірі, то чорні хвости визирали. Спекатися господарям окупантів було нелегко. Бо й горобці гніздувалися тут же, вище, у стрісі, псуючи солом’яні китиці.

По якімсь часі галас пташиний стих. Суперечка завершилася ось як. Одного похмурого дня налетіли ластівки – багато, може, з п’ятнадцять, як не більше. І в кожної у дзьобі якщо не глей, то якась травнина. Літали вони, літали, а щоб то означало, не здогадувався. Надвечір тільки побачив, що ластівчине гніздо замуроване. А самі ластівки кудись відлетіли. Звісно, мабуть, «окупант» не чекав, щоб його отак замурували.

Скоро не стало і кубла. Хтось-то його здер. Тільки пляма від глею темніла.

Здається, кілька років ластівки біля нашої стріхи вже не гніздувалися.

А потім, але ще за Батька, змайстрували собі оселю в сінях. Теж у ріжку біля балька. Батько уже нездужали, стогнали боляче і тяжко, сидячи на колоді для рубання дров, позираючи то в один ріг хати, то в другий, чи хто не йде. Погляд такий стомлений – і очікування важке, майже без надії. Ще й казали: «Як хто йде, то, здається, як Бог іде». Так хотіли Батько на хуторі людей бачити. Але дужі люди, чи вірніш їхні балачки, скоро стомлювали. Погляд ставав ще більш відстороненим. То були недобрі передчуття. А тривало проте так біля трьох років.

У теплі дні сиділи Батько на колоді, навпроти сіней, сінешні двері усе відчинені були, і ластівки поверх Батькової голови все літали, до нового кубла у сіни залітаючи.

Як вже сам зостався, то ще залітали вони також. Коли порався коло плити, то відчиняв і сінешні двері і двері хатні. Нерідко ластівка сідала на хатніх дверях і, мов істота домашня, дивилася на мене, перебуваючи на відстані, може, до метра, так зовсім близенько. Роззирала маленькими оченятами, сама крихітна, але тендітна. Ще й голівку не раз убік повертала, подивовуючись наче. Що ж то і я за істота така. І маленькі оченята увиразнювалися, ставали геть осмисленими. А мені подумалося, що призирається вона до способу мого життя і подивовується: «А й справді, що то за істота така, що все одна, сама, що їй і пари нема? Наче в нашому, птичому, оточенні такого й не спостерігається».

Інколи ластівки і в хату залітали. Але одразу ж у вікно потрапляли (на світло) і билися з переляку крильцями об шибки безпомічно. Я навстіж відчиняв хатні й сінешні двері, щоб світлова порожнина утворювалася. По якімсь часові ластівка завважувала, що пояснішало у хаті, і крізь світловий отвір вилітала.

Минулого літа з ластівками, які знайшли безпечний осідок у сінях, трапилася така пригода.

З весни вони висиджували яйця. «Як же буде, коли я поїду?» – думка ця тривожила завчасно. А коли той день настав, я помахав кийочоком біля кубельця, і ластівка, шмигонувши понад моїм плечем, вилетіла. Я замкнув двері.

Повернувся через десять днів. Ластівки мене дожидалися. Навстіж порозчинявши двері, щоб вивітрювався з хати зіпертий дух, я роззирався ще по кутках, як вони приязненько, а може, й тривожно защебетали і двійко сиділи уже на дверях, зовсім поруч.

Але (дивно!) у кубельце не поспішали залітати, хоча й позирали на нього з тривогою, – то на кубельце, то на мене. І так до вечора. І наступного дня. Що ж таке?

Я приглянувся до кубельця: з нього стирчала чорна пір’їна. Здавалося, що то хвіст якоїсь птахи. «А може, ластівки думають, що то і є якась птаха. Тому й бояться залітати?» – зміркував собі так, і висмикнув з кубельця чорну пір’їну. І (о, несподіванка!) ластівки почали залітати в кубельце і насиджувати яйця, як і перед тим. Але ж вони в мою відсутність захололи! Чи знали про те ластівки?

Так тривало ще з місяць. Ластівки нерідко сідали на відчинені хатні двері і приязненько щебетали, розмовляли зі мною (знати б пташину мову), коли я біля плити порався.

А коли я кудись тимчасово віддалявся, зачиняв двері, і вони залишались надворі, то, вже як повертався, мене дожидались. Поки із замком вовтузився, відчиняючи, вони над головою вже літали. І в момент, коли двері прочинялися, першими понад самісінькими вухами моїми прошмигували у сіни, як щось хатнє і близьке. Майже торкалися крильцями. І доторк той, чи вірніше легенький вітерець, торкнувшись вух моїх, проймав відтак усе єство моє теплою зволожуючою хвилею, розм’якшуючи серце, витісняючи самотність, а натомість вміщаючи у нього цілий світ, такий барвний і до щему дорогий… Як повнота буття. Яка то зворушлива мить, коли відчиняєш двері отчого дому, і хтось поперед тебе перетинає поріг – гість, хлопчик води напитись, кішка, цуценя, ластівка… А раз восени поперед мене листок залетів несподівано, подивувавши. Зворушливо.

Та от знову пора мені їхати. Я зібрався, а ластівка сидить на кубельці. Ставши на табуретку, довелось мало не руками її звідти відштурхувати. А що вдієш? Так вважав, що ластівки не знайдуть виходу залетіти у сіни. Хіба через отвір на горище. А там як же?

Я замкнув двері. Але ще якийсь час ластівка не відпускала мене зі двору. Вона сиділа на гілці в’яза. Дивитись на птаху було важко. Стільки відчаю в очах маленьких. І усе на мене гнівно зиркала, ганила мене своєю птичою мовою. І щось таке осмислене проглядувало в цьому моменті. Наче не звичайна ластівка, а якась інша істота, наче очі самої матері докоряли мені. Але що ж діяти – треба їхати.

А коли повернувся до хати і роззирався навкруги, повідчинявши двері, десь скоро і ластівки з’явилися. Посідали на хатніх дверях і все гнівно зговорювали свій біль, зазираючи мені в очі. Аж не по собі ставало, провинно так. Вони з’являлися ще і ще. І зговорювали все… Проте гнівні інтонації стишувалися. Але на кубельце сідати ластівки не поспішали. І, здається, не сідали більше. Згодом я обмацав кубельце, не турбуючись як у дитинстві, за веснянки. Там лежали яєчка.

Скоро ластівки відлетіли зі двору. Не знаю-куди.

Якось, вже під осінь, я спостерігав у дворі брата. Під стріхою було ластівчине гніздо. Четверо чималеньких ластів’ят вже не вміщалися в ньому, пороззявлявши ротики. А батьки їхні поперемінно вкидали у ротик кожному поживу. Скільки я спостерігав, то все по черзі, і жодного разу і нікому – поза чергою. І так знову. Не помилялися. Родинна справедливість.

А коли я повертався додому, то ластівки супроводжували мене від братової хати до хати Батькової, десь більше півкілометра. Отак прошмигують над головою низенько, що аж помах крил відчуваєш – і, дивись, вже попереду опинилися. І так увесь час, звеселяючи шлях до двору. А потім назад полетіли.

Не залітали на кубельце у сінях ластівки і нинішньої весни. Якось у мою тижневу відсутність вони вимурували гарне кубельце під стріхою, на тому місці, звідки їх колись горобці викурювали.

Залітали і в сіни, сідали на відчинені хатні двері, але вже не ганили мене, роззирали мене пильненько зблизька, а я – їх розглядував і міркував. Ось така маленька тендітна істота, а долатиме скоро величезні простори і бачитиме світи екзотичні, яких мені (напевне ж!) вже ніколи не побачити і до яких прилучитися я можу, хіба ластівку споглядаючи у Батьковій хаті.

Та чомусь у новій оселі вони довго не затрималися, пташенят не вивели. Зникли кудись.

А якось похмурого дня, під вечір уже, в кінці серпня до хати, у двір налетіло багато ластівок. І все літали, літали – вниз, угору. По-своєму, для ластівок лише властиво.

А, здається, у вересні вже, коли сутеніло, у дворі щось літало таке, як ластівка, – вниз аж до землі, і вгору. Буває, й кажани у сутінках літають. Але, здається, ластівка.

Наступного дня прийшли дві небоги сіно гребти (не вміють копиці класти) і одна з них сказала, що вчора бачила у сусідів ластівок у гнізді.

– Ти певна, що це було вчора, а не позавчора?

– Так.


– Як прийдеш додому, не забудь подивитись, чи є у сусідів ластівки в гнізді. Скажеш мені.

Через день небога сказала, що ластівок уже не було.

Все-таки, здається, то ластівка літала у сутінках, а не кажан, – переконуюсь. Прощалася перед дорогою.

Цього літа, коли на горищі розгулювали щурі чи куниці чи якісь інші злі господарствові істоти, перериваючи геть мулярку і тока (відчай, що його вдіяти), я помітив на причілку отвір – дошка вичавлена. А вже, складаючи ці записи, раптом надійшла мимоволі чи звідкільсь передалась думка: «А може, завважений мною отвір (проломина) у причілку була ще раніш знайома ластівкам. І вони залітали нею на горище, а з горища через відкритий отвір у сіни, у своє кубельце. Це, окрім того, що й через розчинені сінешні двері, вони залітали. Чи правильно, не злочинно чинив я, виганяючи ластівку з кубельця перед від’їздом, хоча й турбуючись. Щоб не згинули вони у затворництві».

Справді, якщо ми не допускаємо, що окрім нашої, у світі існує ще й інша логіка, то чи завжди чинимо правильно, безпомильно, якщо і слідуємо у своїх діях за душевними мотиваціями, нехай і наближеними до альтруїстичних.
25 вересня. На зимовий час годинники переведено. А я й не знав. Я старіюся чи стомлений і цим господарством, спадщиною тяжкою, а й десь заклятою, і долею невизначеною і найелементарнішим «що ж буде завтра, коли дах над головою дірявіє, вода ллється, і зарадити аж ніяк не можна». У тупик загнаний. Яке страшне поняття «у кут загнаний». Мабуть, найповніше осягає його свідомість, коли людина відходить.

Ще років вісім чи сім тому, уже після Батька, об осінній порі, у сутінках, коли вечоріє, і сіре захмарене небо на землю і світ налягає низько і починається мряка, і поодинокі дощові краплі відчуваєш – вони в лице вдаряють. На хуторі, у самоті, в душевному супокої – о, як це було зворушливо. А цього року вже, а й років кілька, ті ж краплі вдаряють в лице, а не торкаються так чуттів, не зворушують уже.

Старіюсь я, чи стомлений, чи світ інакшає.
2 жовтня. Лице землі. Був у ліску. За більш як двадцять років посаджений хвойничок став як справжній ліс. Коли входиш у нього, то сосни, що на крокви вже годяться, рядочками розбігаються і углиб ведуть, як у щось таємниче, незвідане, але і страшне. Темно вже тут. Така зворушлива, дражлива серцю темінь. Угорі вітер гуляє – шум. А мене у прихистку лісу не займає. Як у теремі. В обличчя вдаряє і проймає наскрізь вітер, тільки коли з лісу виходиш. Його обійми ледь холодять, але такі лагідні, приємні, заспокоюючі об осінній порі, як і колись у дитинстві.

Це місця моїх перших спогадів. Поетичні місця, а й загадкові. Земля ця уже кілька разів тільки за моєї пам’яті міняла своє лице. За Польщі тут мазурська слобода була – 14 господарств. І ліс на місці нинішнього частково – 200 гектарів, і болота, і величезні груші-дички. По війні ще збереглося кілька таких дерев. Вони манили нас не тільки запахом гнилиць, а й як якесь загадкове деревне диво – тільки до гілля долізти вважалося подвигом. А яка картина на все життя, коли вітер у передгроззі шаленів і блискавки перетинали чорне небо, і громи здригали світ. І груші-дички вимальовувалися кучерявими кронами на освітленому обрії у далині полів, у драматичнім поєдинку стихій – як геть дуби, як на картинах, потім бачених. Таких груш-дичок тепер нема, а й чи будуть.

Пам’ятаю: першого року по війні, здається, ішов чоловік з німецького полону чи фронту через наш двір. Стояв над річкою такий худющий і ноги тонкі обмотками обвиті.

– Ви кажете, Хотинь зараз за річкою? Не вірю. Це не те місце. А де ж ліс, де слобода мазурська. Я ті місця знаю, але це не те місце, – похитував головою кволо перед Батьком, що переконували його майже намарне. Бо пришелець переконався, що це місця справді ті, коли упізнав по той бік річки хату свого родича-хотинця. І скоро поволі попрямував туди. Він, передавали потім, помер третього дня. Ніби у родича об’ївся м’ясом, чимсь жирним, а був зголоджений. А може, нарікання даремні, може, того життя стільки й теплилося, щоб прийти додому та й померти – служив він ще у польській армії, полон один, другий, і фронт штрафний. Виснажений до краю. Тільки того життя й було, висмоктана кров.

І те, що не впізнав він близьких місць, теж не дивина. Бо земля тут у його відсутність, у час, коли той чоловік звершував, помимо власної волі, свою лиху і трагічну долю, земля ця з волі інших людей змінила своє лице, втратила колишню пишність.

Улітку 1943 року мазурську слободу спалили, людей знищили на ґрунті національної ворожнечі (і це трохи пам’ятаю). Батько з Матір’ю мокрими ряднами укривали стріху, так страшно палало, так трагічно гоготіло і вишумлювало ревиськом. А відстань – менше кілометра.

Ліс сосновий і дубину порізали, вирубали дуже скоро, за якийсь рік – і наші хуторяни, і сусідні села.

По війні – лише корчі вільхові, соснячки і березина самосівом. Пасовисько було і для нашого хутора, і для хуторів та сіл сусідніх. Нерідко бійки між пастухами зчинялися, бо за територіально-адміністративним поділом, слобода до нашого хутора не належала.

Пасовисько було розкішне. Довгий час ще зберігалися садки – яблуні, груші, сливи. Зривали плоди переважно зеленими – їли ту зелень чи удома вони достигали, сливи, наприклад, вилежуючись у сіні.

Але я приходив у слободу і вдень, коли товар заганяли. То був найблагословенніший час, коли краса цих місць на самотині відкривалася для мене, либонь, чи не сповна. Такий сонячний розімлілий полудень – і жодної тобі душі довкола. Від садків я йшов до болота. По дорозі ящірка прошмигне, наполохавши думки, а потім зупиниться, застигне, на мене віддалік дивиться і відхекується.

Боліт було кілька. Їх оточували вільхові корчі, лоза. На болотах осока росла, багно, а посередині і вода стояла, грузько. Стоїш удень над болотом, і щось наче озивається з нього, наче щось присутнє там, життя наче якесь. І дивно якось, і страшно, і не страшно ніби. Чудний настрій. Відлуння якесь іде – і з глибини землі, і з небес одночасно. Душа чиясь з моєю споріднюється, чи від моєї відхиляється. Не сполохати б, не розминутися.

Схожий настрій оповив мене, уже дорослого, коли прочитав поезію Миколи Вінграновського, де є рядки «Хто помер, хто помер? – запитало. – Я помер, помер, – відказало».

Року вже, здається, 1950-го, дня ясного, весняного, хтось із нас побіг до крайнього болота товар завертати і наткнувся в кущах на мертвого чоловіка. То був Катеринин Василь. Його вже шукали. Поголос пішов: Василя зарізав Чорний з хотинських хуторів (ім’я випало з пам’яті, але й на вигляд, пам’ятаю, був він чорний з лиця).

Років десь через п’ятнадцять опісля, коли я вже повернувся з азіатських мандрів, одного похмурого осіннього дня хтось чутку приніс: зарізали Чорного. Пішов він на храмовий празник у віддалене село Погорілівку, і там ніби знайшли його біля іншого болота у лісі Пустомицькому. Ніякого слідства, здається, і не було.

Давно, десь по війні одразу, чутки передавалися, ніби у мазурській слободі, біля боліт переважно, увечері і вночі, коли темно, телегузи ходять. Скелет людський вогняний у повітрі висить. А коли хтось побачить таке страховисько і почне тікати, то телегуз за ним женеться. І як би швидко не біг, тікаючи, не втечеш – телегуз наздожене, упритул наблизиться, і не втечеш, хоч би й що не діяв – не відстане вже.

80-річний Петро Дачок, однорукий інвалід війни, минулого року ще розказував мені, що бачив телегузи кілька разів зовсім недавно, коли увечері з села повертався, а раз – коли серед ночі надвір виходив.

Вільхові корчі, лозняки над болотами, соснячки і берізки, що самосівом (дві з них року 1954 і 1955 мною посаджені ростуть і нині під вікнами Батькової хати), повирубували геть начисто в роках 50-х, коли палити зовсім не було чим, затим садки викорчували. І ми з Батьком, пам’ятаю, одну яблуню увечері зрубали. Жаль було, а зрубали, і саночками повозили. У році 52–3-му я сам витягав із землі соснові смолисті пеньки і носив на плечах додому. Цілий засторонок наносили – і я, і Батько. Першокласна лучина, але нею не так світили (лампи гасові вже були), як палили у печі, і в плиті, і в грубі. Паливо це вогнисте, але кіптяве й небезпечне (сажа у комині може зайнятися).

Отак повністю оголивши з лиця цієї Землі усіляку деревну і кущову рослинність, взялися за болото (так сутужно з паливом стало). А тим часом болото, крайнє від нас і найбільше, підсихаючи щороку потроху, торф витворило. Спершу пастухи восени підпалювали, то до морозів самих димить, чимале згарище полишивши. А потім хуторяни наші й з інших поселень приходити почали влітку, за погоди ясної, викопувати торф, різати його на прямокутні стандартні шматки, висушувати, кіньми й самотужки візками додому привозили, на зиму запасаючись. Так тривало кілька літ. Розкопували верхній шар, другий і ще. До тих пір, аж коли з паливом легше стало. Тоді я вже у Львові вчився.

На місці розкопок утворилося болото глибше. Вода в ньому трималася цілорічно. Риба завелася навіть: карпи, щуки, в’юни й колись водились. Це сюди на риболовлю кликав мене покійний Павло. Береги осокою, очеретом, що з котиками, поросли.

А піщані землі, де мазурські ліси колись були, і навіть більше в обшир, на початку 60-х років заліснили хвоєю.

Рік за роком – і підростав лісок, зір милуючи та звеселяючи серце. Килимки з вересу та мохів з’явилися, маслючки у посадці завелися. Земля ще раз змінювала своє лице. А року, літа вірніш, 1967-го, коли помимо волі своєї опинився у такому закутку життєвому, що як сказали мені, «зіпсував не тільки своє життя, а й життя дітей і внуків своїх» (були б вони!) спокута на мені нехай би і завершилася), готувався до від’їзду, почали «випрямляти» нашу малу річку. З’явився екскаватор із хоботом, прямуючи від села до нашої хати і далі. За літо нашої річки як і не було. Глибокий рів з високими берегами – на дні води по кісточки. А ще недавно, здається, сват Герасим казав, подивовуючись: «От скажи мені, чому цей світ так повстав, що річка наша тече від Микитиних, а не до Микитиних?» А брат мій старший, сміючись, відповідав: «Бо якби текла до Микитиних, то не текла б від Микитиних».

Нашої річки не стало. Розкопували її хлопці із Сарн, пили горілку, залицялись до дівчат і гадки, мабуть, не допускали, яку шкоду чинять. Сіножаті по берегах рова (колишньої річки) наступного року попереорювали. Колись тут шовкові трави росли, а от уже більш 20 літ рудявина, колишні трави зникли, інші з’явилися, і осока, рудявиною смердить, ні паші, ні сіна худоба не їсть, навіть якщо й здихати б мала. Зникнення басейну річки змінило довколишні поля, в колодязях вода позападала.

Але болота біля колишньої мазурської слободи трималися. На дальніх сусідній колгосп ставки збудував.

А лісок тим часом підростав, темніючи густою смужкою усе вище. Це так затишно, заспокійливо, коли біля поселень ліси зеленіють.

Року десь 1983 року у ліску білі гриби масово завелися. Років три, аж до горезвісного Чорнобиля, я розкошував, пригадуючи описи лісу в моменти збирання грибів у російського поета Олексія Костянтиновича Толстого. І міркував собі, що якби доля занесла мене у ліс інший, в якийсь інший закуток землі, то ніде не почувався б я так безпечно і щасливо.

На згірку, де рівні зелені килимки з моху, ми зустрічалися з 90-літньою майже бабусею Оленою.

– Де ви пройшли, туди вже нема чого йти, – казала вона.

– І де Ви були, туди нема чого мені йти, – відповідав я.

Але там, де я проходив, вона ще знаходила частенько боровички, де вона пройшла – я майже ніколи грибів не знаходив. Таке зірке око мала, незважаючи на вік, під дев’яносто тоді, їй було.

Жила Олена з небогою, що мала багато дітей, десь за десять. Вірніше, небога-сирота виховувалася біля тітки Олени, а ледве подорослішавши, узяла до Олениної ж хати приймака Кузьму, років на одинадцять старшого за себе. З ним і дітей стільки сплодила. А коли Кузьма постарішав, старіти тобто став, то наче й не такий уже, якби молодший, і до молодших небогу тягнуло і тягне (хоч і вік самої уже не молодий) з силою непереборною. Такі оказії чудернацькі на тому ґрунті вичворялися.

А сама Олена замолоду заміж не ходила. Вперше вона вийшла заміж у 75 років за Нестора в Хотинь. Нестор не був літописцем ніколи, але завжди плів коші. Село те славиться і дотепер майстрами лозоплетіння, хоча поблизу лози давно позсікали, а привозять їх невідь з якої далечини.

Як булося Олені в першому заміжжі – ніхто вже не скаже, але довго з Нестором вона не набулася – помер Нестор.

Біля небоги знову опинилася і знову зайвою стала (о, яка гірка співучасть у цім світі – відчувати себе зайвим – відсторонення родинне, відсторонення суспільне).

Удруге вийшла Олена заміж на Башту за Братєчка. Але втекла з цього заміжжя буквально через тиждень. Інші розповідали, що ніби таке Олена розказувала. Тільки повіки скліпить, задрімає вона уночі на тапчані, як уже штурхає, будить її Братєчко. А потім гасає за Оленою в потемках по хаті, поки на піч не зажене, де вона вже не втекла. От і втекла назовсім від такого неспокою і напасті.

Більше Олена заміж не виходила. І життя її усе важчало, нестерпним ставало. Діти небоги підростали, додаючи проблем нових. Були вони (в основному дівчатка) не те, щоб шкідливі, але ніякі якісь. Рано виходили заміж і розлучалися, підкидаючи у гурт нових голопуцьків, аж гурт той у малій хаті не вміщався, тісно так було.

Як тільки перебувала Олена в тому гурті зиму – хтозна, а з настанням тепла перебиралася на літню дачу. Змайстрували їй таку чи сама спорудила. Буквально навпроти хати, у ліску, на узвишші. Коряві сосни наче самі намет утворили, а під природнім тим наметом – ще дашок із соломи, а під дашком тапчан – оце і постіль Оленина. Згори не капає, а по боках простір відкритий. Невеличка плита до цеглин примурована – поруч. Посуд – на соснині, мисочки поміж роздвоєними стовбурцями та глечики висять на довгих сучечках соснових.

Олена сама собі варила і сама їла, за гриби вимінювала сало і цибулю. Щоправда, не раз ласували Олениним обідом приблудні собаки – то суп грибний з’їдять, то сало виміняне вкрадуть. Усе ж багатство світові відкрите, ніщо не зачинене.

А коли захворіла Олена і повезли її аж в онкодиспансер, тут же й погромщики-підлітки з’явилися. Вони вчинили нечуваний в історії вандалізм. Постіль і тапчан порубали, порозкидавши порубане скрізь по ліску. Плиту розвернули і цеглу побили, череп’я наробили з посуду. Не стало Олениної дачі. Коли з онкодиспансеру повернулася, то її вже в хаті тримали якось. А жила ще десь до року.

Звістка про Оленину смерть застала мене посеред сонячного запоскійливого серпневого дня. Дивишся на лісок темний і вдалеч, і все наче застигло, зупинилось, і хто де йде чи їде також наче застиглий чи пливе у вічності.

Довго я не вичікував, перевдягнувся і пішов. Біля хати чоловіки поодинокі мляво вештались, з’являючись то з-за одного, то з-за другого рогу. Інші рубали гусей.

У хаті кілька лише жінок, далеких родичок, видать, розказували про хворобу, що була відібрала ноги, але минулася. Олени не було. Маленька висушена плоть її у капцях – це вже щось поза душею, і тільки ікони сяяли. Ніхто не тужив, не плакав. Поодинокі жінки у розмовах згадували щось віддалене, тільки не про Олену. І тут була відсторонена, зайва наче.

Я посидів трохи, але відчув, як стало мені тісно в хаті, місця наче не знаходилось. І настрій цей щораз дужчав, посилювався.

Я попрощався з Оленою і вийшов надвір. Трохи постояв, а потім помаленьку, непомітно наче через двір і в лісок.

Зупинився біля Олениної дачі. Порубане шмаття валялося уже напівзогниле, побиті цеглини і череп’я. На найдовшому сучечку висів тільки один горщик, денце, правда, вичавлене.

Стояв якусь хвилину, а від землі проймала мене усього сила якась невідпорна, проймала і здушувала горло, вичавлюючи з очей сльози.

Десь через тиждень зустріла мене біля річки Оленина небога і каже:

– А чого ти на обіді не був. Обід двічі подавали, як на цвинтар везли і як з цвинтару приїхали. Свині не кололи, а трохи гусей і курей зарізали.

– Та я так… попрощався і пішов додому.

– Жить то жить, браце, але подумать, як і вмерти…, – сказала Оленина небога і повторила:

– Жить то жить, браце, але як і вмерти.

Та річ не втім. Із Олениними відходинами перевелися у нашому ліску, що вже лісом ставав, гриби. Не те, щоб зовсім, але перевелися. І це знак далебі не символічний. На те конкретні причини.

Ще за життя Олени, а точніше навесні 1985 року, почали копати болото під лісом. Робити меліорацію. Величезні глибокі рови повикопували не тільки на місці болота, а й скрізь попід і поза лісом, на кілька кілометрів у довжину, де вже ніякого болота нема, а один білий-білий пісочок.

Хлопці, жонаті вже, що воду приходили пити, веселі співбесідники (подетально розказували, які чудернацькі блудницькі оргії влаштував замолоду нині старіючий перший заступник голови облвиконкому), і не здогадувались, мабуть, якої шкоди завдали вони землі, що меліорації не потребувала.

Перевелося довкіл дрібне птаство. Сумно, незатишно стало без боліт. А й ліс який. Позникали зелені мохові килимки, що в них Олена грибки визбирувала. Навіть папоротники також, і багно. Багато лісової рослинності щезло, натомість пісочок розсипається. А в колодязях і пооддаль вода позападала.

А от якогось дня, коли я плота городив (вкотре вже, усе ламають), до хати машина з незвичними драбинками поверх прямувала. Зупинилась. Чоловік вийшов.

– Я тут, – кажу.

– Мені криниця потрібна.

І поки я наблизився, він уже виміряв.

– Метр тридцять води.

– Ви хто?

– Меліорація. Тут рови копатимуть, труби вкладатимуть. Ми – Укрводгосп.

– Багато Ви шкоди землі заподіяли.

– А нам що – аби десь гроші заробити.

Наспів під цю мову і другий, пішки понад канавою наближаючись, із папкою:

– Що, совєти…

– А при чім тут совєти.

Земля знову змінюватиме своє лице. Думка найшла. Якщо розрушено структуру ґрунту – то угноюючи добре, можливо, за якесь десятиліття щось, сила якась до землі повернулася б.

А от коли джерела, артерії водні знищити, які природою даровні, то це, мабуть, необоротне. Все одно, що жили життя поперерізувати.


4 листопада. Про графоманське, знецінення художніх образів та ідей. Зі студентських літ. На першому курсі він писав оповідання з життя американського робітника, здається, Уїклера, який нестерпно страждав від злигоднів, здається, голоду чи й навіть погибав, знесилюючись. Оповідання було розлоге, він читав його з виразною афектацією. І це вже тоді (рік 1957-й) викликало у співтовариства (головно старшокурсників) привселюдний насміх, а позаочі – чіпке кепкування.

Потім чомусь ми приятелювали, і на ґрунті навіть душі, такого собі самовираження глибин душевного життя, які (мені це стало відомо пізніше) він інколи і розсекречував. Якось я сказав йому, що не так важливо, мабуть, почувати себе літератором, як жити у світі художніх образів.

Одного разу він показував мені невеличкий сірий старовинний будиночок, до якого ніби запросив якось його один чоловік і запропонував співпрацювати:

– Ви самі розумієте: західні області, специфічні умови… Але я відмовився. Той чоловік ще провів мене, він повернувся, а я пішов і не озирався.

Але наші стосунки з А. не уривалися, либонь, до кінця навчання. Коли я вийшов із лікарні, де ледве не загинув (це було уже на останньому курсі), то розповідав про пережите там і сусідів хворих (вони – в основі мого роману). Розповідав проникливо і зворушливо чомусь, згладжуючи межі реального і уявного, вірніше, поєднуючи ці два поняття.

Через кілька днів підійшов до мене А. і каже:

– Знаєш, ти таке тоді розповідав, таке розповідав… Я цілу ніч після того не спав. Такі думки у мене з’являлися… Такі думки… Знаєш, що… Дозволь мені з того, що ти розказав, написати оповідання.

– Та… – затнувся я, але хіба міг я при своїй вродженій уповільненій поступливості (це однак перша реакція на раптове і неочікуване) зважитися на заперечливе.

Але у душі неймовірне витворилося. Ураз спорожніла вона. Мовби усе з неї вийнято, ампутовано, і біль один залишився. Чому б же то. А коли розказував А. про все те, то така полегкість душу обіймала. Тепер же недобре як. Мовби обікрадено мене. І годі шукати тепер вкрадене, не повернути його більш, бо зникло те добро у світі, розчинилося невідь де, що не знайти його тепер, не впізнати. Обіднів так раптом я. В таких приблизно настроях і станах перебував тоді я.

Душевне опустошення довго ще не полишало мене. А. таки написав своє оповідання. Щось було у ньому від того, що я розказував, але це було зовсім не те, що тоді на душі в мене зібралося. Власне сюжет один. Нові враження і думки збагачували, відновлювали мою душу.

А. став письменником. З ним ми ще зустрічалися.

Року 1965-го він приїхав в Р. у службових справах. Ми випивали і він нажахуючи казав:

– Знаєш, почалися в Л. арешти. М. усе видає. Перед ним двері зачиняють, а він об двері б’ється і проситься: не все ще я сказав, не всіх видав…

– А провина ж яка?

– Читали не те, що можна. Лепкого, наприклад…

Свердлячим поглядом сп’янілим мене обмацав наскрізь, але наче зі співчуття:

– Може, ти що маєш таке. Лепкого, наприклад, чи статтю критика Д. про поета С. або його працю, які усі в ЦК читали (одні казали: доктора йому дати, інші – посадити), то спали негайно ж…

– Де б мені те взяти…

Іще бачились з А. на Львівському вокзалі. До нас підійшла миловидна зовні, пишна навіть жінка з хлопчиком.

– Це дружина науковця М. – рекомендував А.

Розмовляли традиційно компліментно. А потім хлопчик за руку відвів матір убік і щось розпитував. Коли ж повернулись, жінка, сміючись, розказувала:

– Питав: хто то. Я сказала: письменник. «Мамо, а це справжній письменник?» – запитав.

І ще раз зустрічались ми з А. Я опинився мало не в жебрацтві, в крайньому зубожінні – початок 70-х років. А. ж тоді обіймав високу посаду. Він зустрів зовні приязно, але віддаленіше, ніж перш. Холодно. Прохання висловив я прямо: чи не дав би мені А., як директор, хоч яких підробітків, редагувати, наприклад, тексти, навіть технічні. А. обіцяв, але не відгукнувся.

До мене ще доходили чутки про його падіння з вини жінок чи його власної, радше. А потім – некролог. Реакція незвична. Відчуття сумне і суперечливе.

А ця історія відбулася років п’ять тому. У своєму краї одержав листа з недального села. Дівчина чи жінка, яка читала в обласній газеті мої розповіді про рослини, прохала, чи не розповів би я їй про купавницю нашу поліську якусь легенду. Жовті квіточки цієї рослини нагадують її нещасну долю. Я написав їй про латаття жовте. Але в наступному листі адресатка поправила, що на увазі має калюжницю. І надіслала вірша. Примітивний. Особа писала вірші і друкувала в районній газеті, декотрі були навіть в республіканській. Саме тоді вийшов перший том Тичини. Я милувався, як в поета слово виграє, і написав про це адресатці. А відповідь грізна: «Ваш любимий Тичина, як і Ви, шизофренік, а не поет». Адресатка просила приїхати до неї. З листа складалося враження, що вона хвора, тобто прикута до ліжка. Але розгонистий почерк. І я поїхав.

Жінка виявилася ходячою. Більше щось нервове. Непосидючість. Отой розгонистий почерк. Акцент на собі. Внутрішній і зовнішній. Зловживання родинною увагою і опікою.

Не може дочекатися, поки вірші її дочитаю. Боляче реагує на кожне зауваження. Зауваження роблю часткові, несміливо і обачно. Хоча б про такий рядок «Ця пісня грязна, як повія». Але вона спалахує:

– А Ви не поет.

– Хіба я кажу.

А потім вибачається. Знає усіх місцевих, котрі біля літературних кіл чи коло літературних кіл обертаються.

Відходячи, я поміркував собі, чи не пожартував хтось із них злостиво, затіваючи усе це. Можливо? Можливо.

У наступному листі: «Ви і не уявляєте, як допомогли мені. І не тільки пережити іще один день нестерпної самоти, а більше».

Ще набилася на зустріч. І розказала жахливе. Нехіть до життя. Вірилось і не вірилось. Але довелось умовляти.

Дивно, але вона зовсім не сприймає не тільки Тичину, а й Буніна, Пастернака, кумиром вважаючи Євтушенка.

Але щось то тут є нелогічного. Вона більше випитує, зазирає в деталі мого способу життя. А відтак пішли листи лайливі, брутальні. Мені двічі в житті доводилось одержувати від жінок листи брутальні. За віщо? І це так не в’яжеться з загальноприй­нятими нормами і уявленнями про жінок. Я їй радив писати про просте й дооколишнє. Спостерігати, як живуть люди, дерева і квіти. Навіть конкретні картинки розказував.

По якімсь часі в газеті я зустрів її вірші. У них те, про що я їй розказував, було перекладено на віршовану мову. А від неї час від часу надходили злі, брутальні листи, на які і відповідати чи й можливо. Цікаво, але в них ішлося про те з мого життя і історії моєї хвороби, про віщо я їй ніколи не розказував. Хто ж то так пожартував. Наче якась колективна втіха від досягнутого знущання. «А взагалі то Вас жаль. Ви все життя мучитесь від того, що неправильно обрали собі професію. Вам би працювати вагонним провідником, бо любите гасати по поїздах, або агентом соцзабезу. Але краще всього писарем у прокуратуру!!! Бо без пристойного літературного хисту тепер нічого робити».

Уже з рік листів я не одержую. Але час від часу зустрічаю в газетах її вірші, в яких використані сюжети з моїх розповідей (то про коня, то про беззахисність). Звичайно, у них не те, про що хотів сказати я. Але кожного разу чомусь так спорожнюється моя душа, аж поки новими враженнями, думками чи спогадами не наповниться.

14 листопада. У Києві. До тієї ж теми. Ще писала вона приблизно: Вам треба звільнятись від жиру, треба забувати про розкішне, безрежимне життя. Що означало те підкреслення. (Це вже у перебудовний час).
14 листопада. Іще про знецінення ідей. Дуже часто в теперішніх газетах, журналах, інших виданнях зустрічаєш ніби цілком «вільно» висловлені думки, судження, ідеї з найрізноманітніших питань. Цікаво: але ще років 20–25 точнісінько такі ж думки, ідеї, судження висловлювали інші люди. І це стало, було чи не єдиною їхньою провиною, причиною суспільного відсторонення, їхньої участі.

Тепер люди, які раніше усе те заперечували, як єретичне, повторюють публічно усе те, коли дослівно навіть, як новину. Мало подивовуючись і не знічуючись навіть, що й люди ті, передніші автори думок тих, живі ще.

Такі парадокси, кажуть, і з реформаторами церкви траплялися. Їх спершу єретиками оголошували і від общини, від громади відстороняли. Але минав час, їхні ідеї починали функціонувати, як щось звичне, проте автори залишалися єретиками.

Ідея, думка висловлена, потребують вільних умов для функціонування одразу ж після своєї з’яви, народження. Заборона ідеї – це найтяжча з деформації. Наслідки віддалені. Створюється цілий вузол суперечливих ситуацій, де втрачаються почуття міри, істина, правда.

Реабілітація. Посмертна. А час жодної миті не зупиняється, щасливо даруючи усьому сущому такі неповторні фази: і ранок, і дитинство, і молодість, і зрілість, і вистиглий день, і весну, і літо, і осінь, і зиму, і вечір, і ніч. Дарує непомітно і безкоштовно. І тільки людина, що схильна усе те змішувати (у молодості молодість відбирати), може інколи повертати живим ще у старості те, що даровано молодості, як насміх, а з благодушною певністю, що чинить невідь і яке благодійство.

Гете: природа завжди має рацію, помилки ж від людей.


15 листопада. Дивина. Реальне, а як неймовірне. Квиток на проїзд я вже узяв. До відходу поїзда ще година, іду в їдальню обідати. Обідаю. Підсідає до столу обідати хлопчина. Дивний такий, не як усі сучасні хлопчаки. Пережовує їжу і углибінь відсторонено дивиться.

Підходить поїзд. Заходжу у вагон. Через хвилину заходить в купе і той хлопчина. Він – до Москви, я – до Києва. Сидить усе і нудиться, углибінь дивиться. Потім виходить надовго, відтак повертається, сідає. Але тут і провідник з’являється, мовчки бере хлопчину за руку, мовчить, одне на одного мовчки отак дивляться, а вже потім провідник і каже:

– Я тебе, дитятко, заставлю увесь вагон підмітати, знатимеш, як у тамбурі насінням ласувати…

Провинно опускає долу очі хлопчина, а коли провідник відходить, знову довго, незрушно, відсторонено дивиться углибінь.


15 листопада. Зійшлися три українці. У вагоні також. В одному купе. Усі до Москви слідують. Один зовсім молодий. Із сучасних хлопчиків. Дочасна огрядність. Виймає з валізи пляшку «Посольської», ковбасу, просить у мене ножика. Вихиляє майже склянку сам, а потім, не випускаючи з руки пляшки, наливає одному, другому, ще й хлопчині малому на денці залишилось. Хлопчина похапливо тягнеться до питва. Жують мовчки. Потім огрядний молодик дістає з валізи пляшку пива (німецьке «Bier» і перед тим ще якесь слово), наливає трохи більше півсклянки і першому пропонує мені. Я відмовляюсь по причині непитущості. Випивають самі. Малому хлопчині вже не пропонують, той кидає похітливий погляд на пиво і благальний на господаря. А коли пляшка порожніє, хлопчина знічений, а з удаваною погордою мовби, віддаляється.

Знову жують. А я оглядаю огрядного молодика. Костюм імпортний, але все строге, краватка. З Луцька у Москву. Хто він? Чи юний, ранній, перспективний працівник торгівлі. Бо звідки ж і «Посольська», і «Bier». І що жене його в Москву? І щедрість ця на питво в перебудовні часи, наче в чеховського купця.

Питво по якімсь часі розлилося по жилах, язиків дійшло, і вони заговорили. Невисокий, худий і наскрізь чорний: очка, волосся і лице. З Рівного, але не раз бував у Мурманську. Яблука возив, хоч виторг нікудишній.

І ще третій в Іжевськ прямує, там за рік заробляє 15 тисяч. 1939 року народження, родом із Волині, але спився «до ручки», геть вичавлений, і на вигляд старший. Хорохорливо говорить по-російському, але бідно.

– А ти чого по-російському? – каже чорний. – Я щирий українець. Я… Я Україну… Ти знаєш, якби моя дочка почала по-російському говорити, я… я їй… не знаю що… Я її з дому вигнав би…

Іжевець підлабузницьки переходить на дуже ламану українську мову, позираючи у куток, де лавкою причавлена валіза, що так манить його вицвілий сухий зір і до якої ще імпульсивно підстрибує вичавлена, чи не доруйнована нанівець душа. І господар питва обводить товариство поглядом погордливого благодійника.

Першим ознаки схмеління подає іжевець. Карабунькається відтак на верхню поличку, вовтузиться нагорі. Знічев’я падають його важкі окуляри прямісінько перед моїм носом (як атомна бомба), але не розбиваються. Схиливши голову на руки, куняє над стільчиком господар. Кудись віддаляється чорний.

Потім ще утрьох ще ходили-балакали.

Увечері. Я вже підготувався до виходу. Господар дістає з валізи ще пляшку міцного, напевне, коричневого імпортного питва. Я мимоволі позираю на валізу, а там таких пляшок, може, десять чи й більше. Цілий скарб у перебудовні часи, якому позаздрити міг би не один і в часи застійні.

Чорний нишпориться у величенькому коричневому шкіряному капшуку, іжівець зміршавілий геть обома руками нишпорить по кишенях, нічого проте звідти не добуваючи. Певно, за оцю пляшчину господар-благодійник заправив внесок, чи самі напросилися внесок дати.

П’ють похапцем (на моє місце переноситься жінка з дитиною), але неквапливо продовжують все одну українофільську тему… (часи перебудовні, вільнота наче).

Чомусь згадую Гоголя. А відтак міркую собі, хто ж він є оцей благодійник, молодик опасистий, куди й кому у Москву провадить він численні пляшки закордонного питва. І ще: чи розчавить товариство на ніч ще одну пляшчину і чи вранці питимуть отак спільно чи порізно вже.

Я вже затим пригадую.

Улітку з братом гребли сіно (я допомагав йому). Брат при кожній зустрічі скаржиться, що найважче – це сільське господарство, а найлегше – це життя міське, якого він не знає. Братова ж уже років тридцять одне й те твердить, знай: «То нема життя, як на заводі працювати. Відробив своє і полежуй». Чомусь не на фабриці чи десь інде, а саме на заводі. Так солодко манить її той завод, якого ніколи, мабуть, не бачила, як мрія чи й осяжна, збагненна. А мрія та ординарною реальністю обернулася: жодне з чотирьох дітваків у те «сільське господарство» не пішло, але склалося так, що усі ті діти, і з своїми уже дітвачками з батькового обійстя, з того «сільського господарства», тільки й пожиткують, і воно з кожним роком тяжчає для брата в геометричній прогресії, і для братової також – але в меншій прогресії.

Ще брат любить запитувати про Афганістан: «Як там Афганістан?». «Що пишуть, що кажуть?».

Мовчки вислухавши, як я подетально викладаю відому мені (почуту чи прочитану) інформацію, брат раптом надійно вбиває вила у землю, зупиняється і каже:

– А я вважаю, що з ними нема чого панькатись. Раз зайшли, то до ноги винищить – і порядок.

На моє заперечення, нащо ж так, брат заводиться:

– Із землі стерти. Із землею змішати. На п’ять метрів углиб землю вивернути. По всьому Афганістану. Щоб ні людини, ні дитини, ні собаки, ні кота, ні миші ніде не зосталось. Раз зайшли…

На моє заперечення братова лють зростає, охоплюючи його наскрізь. Стає рвучкий. Аж страшно. Знаю: якби я пристав до його слів – тільки й це погамувало б такі загострені емоції. Але я старіюсь – і завважую за собою, як мені щораз тяжче стає приставати до кимсь сказаних слів.

Брат місця собі не знаходить. Вертиться довкола вил. Хапає вила і каже:

– Я зараз піду і сколю Люсину корову.

– Навіщо ж…

Стає страшно: як би ті вила до мене не обернулися.

Причина: не Афганістан і не Люсина корова. Спадщина. Для себе? Ні для дітваків, доля яких чи й проступає з імли, але одне достеменно збагненне: ні вони, ні дітваки їхні, ні діти тих дітваків не мають бути пов’язані з тим осоружним «сільським господарством»…

Недавно заходив до брата. По якімсь часі він і каже:

– Як там Афганістан…

І лукавий у вигинах його уст малює посмішку. Така несміла наче, безневинна, а десятки разів бачена і в інших людей, впізнаванна, всюдисуща, всесильна. Той витвір лукавого наче у повітрі зависає і хитається, і коли очі заплющиш – не щезає.


21 листопада. У Володимирському соборі. На недільній пізньоранковій архієрейській службі людей багато, впритул. Але ближче до виходу вільніше, місцями острівці наче, квадратиками рябіє підлога. І раптом на острівці, де люди не стоять, згори, крізь продовгуваті загратовані вікна падає світло, ллється світло. Незвичне, благовісне сонце. Упавши на підлогу, довгасті шматки сонця тихо стоять, вистоюються, наповнюючи храм миром і спокоєм – і новими імпульсами торкає те світло душу, упокорює її, саме в душу переноситься. Знаю: ще довго не зникне воно з душі, навіть якщо і хмари сонце заступлять.

Схожу картину бачив і подібні душевні настрої переживав майже 23 роки тому у Львові, в Святоюрському соборі. Але то був березень, довкруж ще білі-білі сніги лежали, передвесіння, і сонце сліпуче скрізь. На горі, у соборі людей було мало. І ясне сонце крізь продовгуваті вікна угорі ллялося, буквально заполонювало, заливало храм. Осяйне і благовісне. Миттєвий, але і вічний навічно дарунок небес.


21 листопада. Із глибин пам’яті. У сумнозвісній лікарні. Він був стрункий, як вояка, лице землисте тільки, й очі сині. Він уже кільканадцять літ усе ходив по палаті й усе говорив:

— Кіото, Кіохто, Гваделупа, о Гондурас… О, що ж це таке…

Від угорських подій:

– Танк… і синя-синя шизофренія…

Усе ходив, тихий, але безпомічний, наче мала дитина. Коли його мили щодесять днів, лише порохкував:

– О, Гваделупа, Гондурас, Кіохто, Кіото… О, що ж це таке… Танк… і синя-синя шизофренія…

Шкоди він не робив ніякої, але санітари підсміювалися над ним і не раз давали йому міцного щигля по голові, а то й запотиличника, коли вже дуже руки свербіли. Особливо один світлий з лиця і наскрізь, піжонистий, усе підручники читав (заочно вчився). Читає, читає, а тоді позиром обведе палату, хто що робить, підійде до Ярликова (таке прізвище нещасливця), спершу щигля, а потім і запотиличника відважить. Так просто, схоже, що від нічого робити, чи для віддушини між читанням. Потім знову стає на дверях і в книжку занурюється.

А Ярликов тільки голову втягує межи плечі, пригинаючись, зовсім безборонний. Коли називали його прізвище і давали таблетки, він хапав їх миттю у жменю і тієї ж миті ковтав усі одразу, приговорюючи при цьому:

– Ярлик, Ярликов, Ярликовський… О, Кіохто…

От одного разу, коли білявий молоденький санітар відважував Ярликову чергового запотиличника, я (а сам не відаю, як сталося) налетів на нього, санітара:

– За віщо ж ти його, нещасного…

І в несмілих інколи проривається рішучість. (Тепер уже пригадую Ганно із «Буденнброків» Т. Манна, як він за п’яту у воді укусив).

Звичайно ж, на мене накинулися аж троє санітарів, «взяли на хомут» (підвісили на рушнику), і вже тоді ходили по мені й ногами і руками. Був я безпечний і кожному досяжний. Потім прив’язали за руки і ноги простинями до ліжка, оголеного.

Відтоді (і скільки ще я там перебував) білявий ніколи не давав Ярликову ані щигля, ані запотиличника не відважував. Інші давали і відважували, білявий – ні. Усе читав підручник (вчився бо заочно), а коли стомиться читати, походить коридором сюди-туди, відтак знову стає, чи на стільчику сідає на дверях і у книжку занурюється.

У мене від хомута на шиї довго ще червоний обідок не розходився.

Молодого травневого дня, коли бузок у дворі розцвітав і все пахло духмяно і барвами пробивалося, мене вели до професора лікарка і підстаркуватий вже, але спокійний, статечний санітар. Та запахів я не чув, ні барви зору не милували і терпкими теплими імпульсами по тілу не розходилися – в такій глибокій депресії перебував.

Професор чоловік огрядний, схожий більш на селянина, аніж на професора, оглядав мене довго і ґрунтовно. Він завважив обідок червоний на шиї і спитав:

– А це що?

– Це мене на хомут брали.

– А що таке брати на хомут?

– Дивно, Ви професор психіатрії, і не знаєте.

– Це він хотів покінчитись, – сказала лікарка, що сиділа тут.

– Ні, – заперечив я. – Це мене брали на хомут.

І розказав, як було.

Професор уважно вислухав, а потім пильно подивився на лікарку і погрозив правим вказівним пальцем:

– Щоб мені його більше не били.

– Чи настане, професоре, час, коли я времещуся від непосидючості, – запитав я.

– Через чотири місяці, – відказав.

Але вже через два місяці, коли посеред літа нас виводили у дворик зелений, там стояли напіврозбиті ліжка й тапчани, я вкладався на одне з них. Годинами міг лежати горілиць, дивитися у безхмарне і без дна небо і розмірковувати собі: «Яке ж це щастя, лежати отак годину чи й більше горілиць, дивитись спокійно у небо, і тебе більше не ганяє непосидючість. Яке щастя!» А поряд усе ходив із уламком гітари Петров, 1905 року народження, награвав і співав «Врагу не сдается наш гордый «Варяг».

Де ж той Петров нині?

А професор той 17 років був головним психіатром республіки, але тепер його вже нема серед живих.

Відтоді в тому закладі мене більше не били. Було мені тоді 32 роки.

Але ще раз били мене в житті. Року 1977-го, коли я вдруге перебував у депресії і марудився, ми з братом їздили по курчата у Соснівку. Курчат на інкубаторі не було. Ми зайшли до далеких родичів братової жінки. Там пригостили горілкою. А потім ще взяли пляшку вина, зайшли випити у кущі за рівчачок. Випивши, відпочивали помаленьку. Звідкись узялися хлопці – шибайголови. І теж п’яні. Мова зайшла про Сталіна. Брат, здається, почав. А я візьми та й скажи щось непоштиве про Сталіна. От тоді і накинувся один з шибайголовів (чорний, як пригадую, на Махна схожий, замолоду) на мене:

– А ти знаєш, що за Сталіна я тобі не знаю що… Я, як собаку, тебе задушу.

І понавішував мені під очима синіх ліхтарів. Та тим не закінчилося. Чорний не відставав. Довелося у «постерунок» йти. Там мене якийсь дружинник до себе на ніч взяв. («Якщо чорний і якщо за Сталіна, то справи кепські»). Очевидно, оказія на цьому ґрунті не перша. Брат теж десь у людей ночував.

А відтоді мене й справді, здається, більше не били. Дяка Господові! Але дивно: чи живий ще чорний розбишака, і якби трапилася подібна ситуація, чи й тепер він накинувся б на мене за Сталіна? Чи погляди його теж уже змінилися стосовно віянь часу?


22 листопада. Стрічі й нестрічі. Не знаю, чому, а завжди жалкував, що не побачив за життя Павла Тичину, Костянтина Паустовського, О. Аплаксіну, щоб розпитати про Михайла Коцюбинського. Не побачив, а міг би побачити – вони пішли з життя, коли я вже перебував у повнолітті. А в дитинстві, це року 1952-го, зима тривала довго – цілий березень сніг білий лежав, підтаваючи потроху хіба удень від сонця. Як до школи йдеш, то світ такий сліпучий – від сонця і снігу. А морози! Руки мої поморозились – сині пампушечки зверху поробилися з пухирцями. Та й – не те, щоб голод, але недоїдання. Раз на тиждень, у четвер, здається, я заходив до Марти зі школи, щоб допомагати жорна крутити (там вже були Мати, брат чи сестра – як коли). Жорна рипіли. Задихалися, стомлювались, а я найменший найбільш відпочивав, відхекуючись. А під кінець камінь об камінь важко терся, дранковий обідок торохтів, а ще крутили, мовби камінь об камінь муку витворить. Коли камені в спокої полишали, то брат виштурхував із шпарок довкола обідка ще жменьку муки, де й уламки білобокі, а то й ціле жито визирало.

Хліб ділили. Брат, що з армії повернувся, ділив. Пам’ятаю (а як було насправді – забув), чи він не дав мені хліба за віщось, чи нагримав (не пам’ятаю це вже) – але хліба я не взяв, а так до школи попрямував. Тоді Мати наздогнали мене зі скибкою хліба. Але хліба я брати відмовлявся. Тоді Мати почали плакати і казали, щоб я хліб узяв, інакше вони плакатимуть цілий день. Я хліб узяв, і Мати сказали, щоб я тут і з’їв, бо вони не знатимуть, чи я його з’їм потім. Я почав їсти, а Мати дивилися, витираючи сльози. У сліпучому від білого снігу і сонця сяєві.

Та річ не в тім. Я чекав весни і тепла. Нетерпляче, як ніколи, відлічуючи дні, і ранки, і вечори навіть.

Сніг збляк, сіріючи, і поплив умить, раптово, аж 1-го квітня. А за день чи два річка з берегів вийшла, аж до Миронових і Микитиних розлилася. Повінь небачена, повінь нечувана. А теплінь яка! Над усе вечори любив. Допізна поза хатою, поза клунею і поза садком вештався, аж поки не погукають. Прислухався. Дальні голоси і у сусідів ближчих стишувалися почергово. Отак: десь-то гуси заґелготять і окрики на них дівочі, потім риплять двері – зачинили, значить, уже, тупіт – по дворі ходять – і хатні двері риплять, засув раптово грюкає – зачинилися, виходить. А гуси ще, стишуючись, ґелготять. Потім окремі переривчасті ґелготи. Перерви між ґелготами уповільнюються, сумирнішають. І, нарешті, одинокий, лагідний, умиротворений звук гусячий. Стихло. І так у кожному дворі хутірському щось. Чоловічий і жіночий голоси спересердя перетнуться, гиркаючи, лагідніють і вмовкають. Мир. Собака гавкне і замовкне. На щось дрібне, мабуть, більшого гавкоту і не варте. Сил тобто собачих не варте. Але що вдієш, коли око його запримітило чи вухо вчуло.

Отак по часі якімсь доокіль майже усе стишується. Епізодичне лишень зрідка голос подасть. Вечір загусає, старіє і утаємничується.

Вода тільки поруч булькоче. То в одному місці, то в другому. Нагинає, занурюючи у воду верховіття верболозів, а то верболози з-під води виринають, з водою справуючись – і плескіт, як щось живе. І суцільне шумовиння води. Не впізнати нашої малої річки. Цілий і справжній тобі Дніпро. Угорі місяць повний повис, а другий у водну глибінь біля Ковалихи занурився. І від того, що у воді, від хати Ковалишиної до хати нашої – далечина яка! – світлий місячний шлях проляг, по гладіні водяній. Він і хитається, і брижиться, і виграє наче. Дивлюсь на воду і чомусь згадую (думаю) про Гоголя. Проникливі очі і вуса. Мені так до щему благісно, що він був у цьому світі і все це бачив. І душа від того моя не самотня, а прилучається і до Гоголя, і до світу цього. Споріднюється. І в той же час самотня. Тоді 100 років від дня смерті Гоголя минало. У розмисли занурювався. А коли переходив на узвишшя, під клуню, то дивився на місяць угорі, й інші розмисли мене охоплювали. Місяць небесний такий дивний, елегія, видать така там. Дивишся не надивишся і не видивишся. Каїн Авеля вилами приколює. Людські постави. Дивишся, а вони, як були. Не щезають, не більшають, і не меншають, і не рахуються. І тиша, і спокій неземний там проглядають чи угадуються. Дивина. Настрої і стани незнані душу огортають, зворушливіші ще, аніж коло води. Стоїш отак приворожений місяцем у сяєві його. І завжди, здається, стояв би.

Але гукають до хати. Треба йти. Та з місяцем ще не розстаємося. Він дивиться на мене крізь шибку – якраз навпроти. Він ще не раз вибирав таке зручне місце на небі, щоб крізь шибки зазирати у хату, наповнюючи її, і закутки, лагідним, голублячим сяєвом. Зі стіни біла плямка переступала на примурок, обмацувала тихенько закутки, закапелки, відтак нечутно ступала на полик, де я спав, і наче котик обачний, прошкувала від ніг моїх аж до голови. А коли біле сяєво ступало на моє лице – я прокидався. Кажуть, якщо місяць крізь шибку чи шпарку яку упаде на обличчя людини, – а людина ця спить – то неодмінно прокинеться. Немовби хтось загадковий знічев’я торкнувся тебе. І знову дивина така, настрій такий незбагненний, а й тривожний. Мовби коли ти спав, то хтось крадьки обмацував тебе цілого наскрізь, таїну, сном укриту, вивідував, думок, загорнутих у пелену, торкався. От ти прокинувся – і лячно якось, і ніяково, і збіднений наче став, що хтось уже і таїну, і думки твої вивідав, а сам ізник. І озираєшся по кутках, роззираєшся, і болісно наче, і збіднено на душі, що таїна твоя, і думки твої вже не таїна. І прикро, що того Когось не бачиш.

Місячної жнивної ночі 1953 року ми з Батьком підводою звозили житні снопи до колгоспної скирти. І така білизна довкруж розлита. Тільки десь-не-десь примари наче, тополі чорніють, садки, хати хутірські. А удалині то вже й не впізнати, і не здогадатися, що то чорніє. І настрій душу оповивав, як із вірша Гете, де рядки «…И звезда с звездою говорит».

А потім схожа картина малювалася і за іншої пори – восени, коли місяць раптом високо із-за сірих хмар визирне, і хмари на нього вже більш не наступають; узимку, коли мороз тріщить, а білизна від місяця і від снігу, і від зір несказанно яскравіє. І завжди вірш отой на пам’ять ішов.

Ще було навесні, коли при місячнім світлі вишневі, грушеві і яблуневі сади у білім цвіту стояли. Ми п’ятнадцятилітні-шістнадцятилітні хлопці й дівчата по весільному двору шастали. В одних гуртах – хлопці, в інших гуртах – дівчата. Не наближувалися. Тільки віддалеки одне за одним тривожно у місячнім сяйві зорили. На возах весілля їхало. Молоду й молодого везли, сватів, гостей везли. А коли поставали, коли вози спорожніли – усі в хату пішли, – то їздовий Федірко, розпрягаючи коней, і каже до нас, хлопців, а дівчаток зирить:

– Отаких дівчат тільки й… А ви стоїте, постулювалися.

Ще потім, коли місяць десь опівночі вистоювався, і біле сяєво загусало, ми з Миколою додому йшли і Марусю проводили. Більш мовчали. А вона дихала аж чутно, зітхала, і груди її при кожному віддиху похитувалися. Коли ж вона на свою стежку повернула, ми далі йти не посміли. Але й по домах не розходилися, прислухалися до її кроків, і чули віддихи. І жалкували, що далі не йшли. Так кожен сам по собі, напевне. Та момент той був уже десь поза, у невідь і якому далекому минулому. У місячні осінні вечори до мене наперед вибігав наш песик, коли я, розтривожений, приїжджав уже з Києва до паралізованої Матері на хуторі. Песик обіймав мене, винюхував міські запахи, віщуючи передчуття недобрі. У місячному світлі я бачив, як, сльозиною зволожені, блищали його очі.

А коли людина вперше ступила на Місяць, я перебував уже у стані від світу цього відстороненому. І подія та, звісно, не зачепила мене у емоційних вимірах. Але коли згодом відійшов, то слова астронавта «Маленький крок людини – великий крок людства» зворушили свідомість однозначною афористичністю. І відтоді побачити астронавта стало моїм бажанням.

Аж ось я прочитав оголошення, що в будинку християн-баптистів відбудеться зустріч з астронавтом Джеймсом Ірвінгом (не першим, звичайно), але одним із тих, що побував на Місяці. Справді: Людина і Місяць. Іти чи не йти? Я став таким консервативним, якщо не сказати б, обачним, ба й лякливим. Багатьох зібрань я уникаю, а якби хтось запропонував прочитати неопублікований рукопис, який би він не був, але неофіційний, я навідріз відмовлюся й тепер. Що то значить досвід, збагачений ціною власного життя і долі в буквальному розумінні.

І тут я тяжко замислився, прикидаючи у подумках усі можливі наслідки. Але й не піти – довічне жалкування. Чи ще така нагода на моєму віку випаде? Я беру до уваги усі можливі наслідки як звершені уже, і стрілка на терезах «піти – не піти» переважує у бік «піти». Розшукую за адресою той дім і приїжджаю заздалегідь. А вже народ юрмиться. Високий чорний чоловік приглядається – приглядається на веранді до мене, а потім каже:

– Пошли со мной.

І першим йде до виходу. Але я не йду. Уже сторонні вмовляють:

– Раз просить, то йдіть.

Чоловік вертається і каже:

– Лавку треба принести. А Ви подумали, що арештовувать.

– Так, – відповідаю (я не збрехав). – А чому ж Ви одразу не сказали, що хочете.

Вносимо лавку.

Нарешті прийшли гості й астронавт серед них. Та за людьми побачити його не можна. Нарешті віднайшов шпарку серед людських голів, і бачу обличчя його віддалеки і сивину своєрідну. Низенький. Дивний настрій знов опанував. Наче таїна і думки, що не стали були колись у дитинстві моєю таїною, коли місяць, торкнувшись мого лиця, розбудив був, – знову стали моєю незалежною таїною. Сили втрачені у дитинстві раптом повернулися.

А потім ще слухав його проповідь.

Справді велично і дивно як: поглянути на нашу землю із такої от сторони. Показує кульку – такою Земля бачилася. А на ній мільярди душ – і в кожній цілі світи радості, болю і страждань.

«Куди важливіше, що Христос був на Землі, ніж я на Місяці».

«Я часто замислююсь, чому серед мільярдів людей з цією місією обрано мене».

Але й ті, що подивовуються світові, і болящі, і страждущі розслаблені, котрі десятиліттями не підводяться, чи ті, що за в’язничними гратами від світу відгороджені, і всі, всі, кожний з нас може сказати: «Чому серед мільярдів обрано саме мене?»

У кожного своя місія. Загадковість.

А потім ще фільм дивилися. У кутку добре видно. І знову настрої незвичні, мовби до таїни нової діткнувся.

А потім, розшукуючи уже тих, що руки підняли, він вийшов майже на веранду, і я бачив його з відстані кількох метрів. Зворушливо як. Я бачив зблизька людину, що ходила на Місяці. Повік не перестану дивуватися. І вже не жалкую, що пішов на ту зустріч, хоч би які наслідки й очікували на мене в майбутньому. Враження ж бо таке, що і я ніби мало Місяця не діткнувся.

Ще про Місяць. Восени 1983 року у палаці «Україна» при повній зайнятості місць Анатолій Солов’яненко співав «Ніч яка місячна…». Зал устав і оплески тривали, може, 10 хвилин. Співак виходив кілька разів, і це було до сліз зворушливо. Для мене. Мабуть, для кожного. Підсвідомо.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   59


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка