Анастасія Нових «Сенсей. Одвічний Шамбали»



Сторінка1/17
Дата конвертації31.12.2016
Розмір3.52 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Анастасія Нових
«Сенсей. Одвічний Шамбали»
(книга перша)
Повість Юності про зіткнення з Мудрістю на перший погляд здається наївністю. Але це щоденне сприйняття – тільки ілюзорний бар’єр, хитра пастка, розставлена нашим Его на шляху досконалості Духу. Той, хто переможе її, відкриє для себе набагато більше, ніж він міг надіятися. Хвала Переможцю – бо ж Знання будуть йому винагородою, бо ж таємне стане для нього явним.
Пролог
Тиха, тепла літня ніч давно вже вступила в свої повноцінні права, змінивши метушливий день зі всією його клопітливістю і дріб’язковою суєтою. Її темна пелена заспокоювала і солодко присипала все живе, повільно понурюючи в глибокий сон. Не діяли ці чари хіба що не закохані серця, в яких вічність пролітала як мить. На морському березі в безлюдному місці сиротливо мерехтів вогонь, відкидаючи дивні таємничі тіні. Біля нього одиноко сиділо безформенне створіння. Свідком його присутності був тільки безкінечний Всесвіт, що яскраво ілюмінував зоряними світами, та Місяць, що запрошував у вічність своєю сріблясто-виблискуючою на водяній поверхні доріжкою. Навколо стояла така тиша, що навіть море не наважувалося потривожити її своїм легким шелестінням хвиль. Здавалося, час навіки зупинився, втратив свою суть. Це була сама мить вічності.

Створіння поворухнулось, видаючи незрозумілі звуки, і стало повільно розділятися на дві рухливі частини. В повітрі почувся чоловічий голос:

– Боже, наскільки ж добре інколи бувати в цьому грішному світі.

– Чесно кажучи, навіть йти не хочеться.

– Ось і я про це ж.

Полум’я вогню яскраво палахкотіло, наполегливо намагаючись відвоювати у ночі свій шматок простору. Його світлі відблиски зі змінним успіхом то поглинались пітьмою, то сміливо виривались далеко вперед, освітлюючи природу її натуральними тонами.

– Отож, яким буде твоє рішення, Ригдене?

– Мої висновки, звичайно, сумні. Але все ж я думаю зачекати з остаточним рішенням… Напевне, варто ще затриматися.

– Але не все ж так погано. Тим паче, якщо ти вирішив залишитися, дай їм ще один шанс і дозволь мені…

В цю мить невідомо звідки над морем пронісся легкий вітерець, оживляючи місячний шлях. Останній заворожуюче заіскрився своїми сріблястими переливаннями, ваблячи в таємничу далечінь. Природа немовби навмисно дражнила створіння, з одного боку оточивши його своєю вічністю, а з іншого – природною земною красою. Мабуть, в цьому легкому пориві приховувалась якась потаємна, відома тільки їй одній, загадка.



1

Не таємниця, що Доля веде людину по відомому тільки їй складному шляху тонких взаємозв’язків, природних явищ, хитромудрих сплетінь стежок, окремих випадковостей і збігів. Врешті-решт це приводить до конкретної події, вирішального перехрестя життєвого шляху. І тут людина може надіятися, що їй наданий шанс вибору. Але все таж невблаганна сила Долі, з допомогою логічного сплетіння обставин, непомітно допомагає людині робити свій вибір. Адже ряд подій, за її задумом, невідмінно повинен зблизити зовсім чужих людей, які, живучи в своєму маленькому світі, в даний момент навіть не підозрюють про це. Але це зближення змусить їх діяти разом в спільних пошуках однієї і тієї ж цілі, породжуючи при цьому безліч вирішальних подій в житті інших людей.

Не оминула ця участь і мене. Народилась я в далекій російській глибинці мої батьки були військовими, що чесно і на совість виконували свій обов’язок. Тому їх керівництво, так само чесно і добросовісно, відсилало нас в різні кутки нашої великої на той час Батьківщини – Радянського Союзу. Так наша сім’я потрапила на Україну, в «країну квітучих каштанів», де ми зупинилися і обжились в шахтарськім краї, що пахнув трояндами.

Треба сказати, що людина я досить компанійська, з різносторонніми інтересами. Для мене ніколи не було важко знайти спільну мову з новими людьми. Тому на новому місці моя особа швидко влилася в колектив однодумців. Ми разом відвідували різноманітні гуртки, в тому числі бальні танці, ходили в кіно, кафе, театр. Взагалі, життя йшло як звичайно.

Все було прекрасно, тільки … до певного моменту. Адже в Долі свої плани. Несподівано для моїх близьких, і тим більше, для мене, в розквіті моєї молодості, вона кинула мене в вир настільки важких випробувань, що я ледь не загинула в ньому від цілковитої безнадії і тваринного страху смерті.
2
На початку навчального року останнього випускного класу я почала помічати постійний головний біль, причому сильніший, і триваліший. Батьки повели мене на обстеження. Результати, в основному, лікарі обговорювали з ними наодинці. Це мене дуже насторожило. І неспокійні сумніви один за одним почали гризти мою душу. Адже повна невідомість була найгіршою.

І ці всі обставини сильно лякали до певного моменту, коли випадково не підслухала розмову мами з професором:

–… але повинен же бути якийсь вихід?

– Звичайно, вихід завжди можна знайти. Розумієте, це невелика пухлина може з часом перейти в прогресуючу стадію. А це дуже небезпечно. Бажано зробити операцію зараз, поки не пізно… В Москві, до речі, є дуже хороша клініка, що займається цими проблемами, з чудовими спеціалістами. От тільки туди важко потрапити. Записи на роки вперед. А дівчинці необхідно, самі розумієте, якомога швидше. Інакше … передбачити розвиток хвороби складно, особливо якщо пухлина в головному мозку. Інколи людина, проживає рік, а інколи і більше … Але, в будь-якому випадку, впадати у відчай не варто. Можливо, вам вдасться пробитись по знайомству, чи зв’язках …

Подальші слова пролетіли повз вуха. В голові стукала тільки одна фраза: «Рік … І все!» Навколо літала приреченість і порожнеча. Гамірна лікарняна суєта стала поступово віддалятися, уступаючи місце шквалу думок, що наростали: «Вмерти в самому розквіті років! Але я ж навіть ще не пожила… Чому саме я? Що я поганого в житті вчинила?!» Це був крок відчаю. Сльози градом покотилися по щоках. Стало дуже душно в цьому лікарняному склепі, і я побігла до виходу. А в вухах як грізне ехо звучав голос професора: «Один рік! Один рік … Один!»

Свіже повітря вдарило мене в обличчя своїм п’янким ароматом. Поступово я прийшла до себе і оглянулася. Після дощу дерева стояли, як в казці, з діамантовими виблискуючими підвісками. Навколо сяяла чистота і новизна. Тепло, що йшло від землі, покривало асфальт легким димком, створюючи враження нереальності того, що відбувалося. Боже, наскільки ж було хороше навколо! Та краса природи, яку раніше не помічала, зараз набула для мене якийсь новий сенс, якусь нову привабливість. Всі дрібні проблеми, через які так хвилювалася кожен день, здалися тепер такими дурнуватими і нікчемними. З гіркотою і тугою дивлячись на яскраве сонце, свіжу зелень, переспів пташок, я подумала: «Як нерозумно витратила своє життя. Як шкода, що нічого не встигла зробити в ньому дійсно вартого!» Всі попередні образи, плітки, метушня, - все втратило сенс. Тепер оточуючі люди були для мене щасливчиками, а я – в’язнем замку Смерті.

Деякий час я знаходилась в жахливій депресії. Мене перестало цікавити навчання, побут, мої попередні захоплення. Набридливі питання батьків я просто оминала, закриваючись в своїй кімнаті і байдуже перелистуючи журнали. Мені дуже хотілося поплакатись, як кажуть, в «в жилетку», розповісти комусь, наскільки мені страшно помирати, коли я ще навіть не починала жити. Найближчою людиною, звичайно ж, була моя мама. Але яке материнське серце витримає з вуст власної дитини сповідь, що стискає душу. Якось сидячи за столом наодинці зі своїми обтяжливими думками, я взяла ручку і описала всі свої почуття на клапті листка зошита. Мені стало набагато легше. Тоді я завела собі щоденник. Згодом він став для мене найкращим «другом», який терпляче виношував усі мої роздуми з приводу моєї неординарної долі.

Єдине, що ще якось відволікало від важких думок – це спілкування з друзями. Про моє захворювання, звичайно, я їм не говорила. Просто не хотілося бачити ще й їх із сумними обличчями і очима, повними співчуття, як в моїх батьків. Це б мене добило остаточно. Мене тішили їх веселі балачки, які мені здавалися повним абсурдом в цьому житті. На все тепер я могла дивитись через призму якогось нового бачення, з заздрістю людини, яка в розквіті своєї молодості повинна покинути цей загадковий, так і непізнаний світ. В мені щось визначено змінилося, надломалось.


3
Коли друзям все-таки вдалося витягнути мене в кіно з мого домашнього добровільного ув’язнення, то я зі здивуванням виявила, що і фільми тепер сприймаю зовсім по-іншому. Тоді в моду тільки почали входити східні бойові мистецтва. В новоявлених кафе за рубль, чи «трояк» крутили по відео найпопулярніші бойовики. Майстерність спортсменів, незвичайні випадки їх самозцілення, сила волі і духу заінтригували мене. Я знала, що все це акторська гра. Однак мене не залишала думка, що багато з цих сюжетів засновані на реальних феноменальних фактах з історії людства. Це спонукало мою особу до пошуку відповідних статей, книг і журналів. Моя відверта зацікавленість феноменами перекинулась і на моїх друзів. Вони з азартом мисливців почали, хто де міг, роздобувати дефіцитну літературу.

Захоплення неординарними здібностями цих людей, а також глибиною розуміння ними цього світу збудило в мені якусь внутрішню, приховану силу … надії, непевне передчуття того, що смерть мого тіла – це ще не мій кінець! Це прояснення настільки вразило, настільки внутрішньо надихнуло, що я не тільки швидко почала виходити з депресії, але навіть відчула якийсь новий смак життя. Хоча мій розум як і раніше, усвідомлював неминучу загибель, адже від раку мало хто виліковувався. Але в новому розумінні це формулювання вже не гнітило, не породжувало острах. Щось всередині мене просто відмовилося вірити в це. І що найцікавіше, воно стало несвідомо чинити опір моїм важким, темним думкам.

Це нове відчуття знов змусило мене ще раз переглянути моє минуле життя, те, як безглуздо я його прожила. Нічого поганого в ньому я не зробила. Але цілком очевидно, що кожного разу захищала свій власний егоїзм, виправдовувала власну лінь, намагалася не до самопізнання, а до власного престижу в суспільстві через ці знання. Коротше кажучи, у всьому моєму житті, навчанні, побуті ховалась тільки одна думка: «Я, про мене і тільки мені». І усвідомлення того, що цій маленькій тілесній імперії мого «я» приходить великий кінець, тобто справжня смерть, і породило в мені весь той тваринний страх, жах, відчай і безвихідність, які так важко переживала за останні тижні. Я зрозуміла, що не така страшна смерть, як безглузде її очікування. Адже насправді ти чекаєш не тілесну смерть, а крах свого егоїстичного світу, те, на що з такою «працею» потратив все своє життя.

Після такого усвідомлення я зрозуміла, що життя, яке прожила, і те, що в ньому зробила – це піщаний будиночок на березі моря, де будь-яка хвиля дощенту змиє усі мої старання за одну секунду. І нічого не залишиться, тільки порожнеча, та, яка й була до мене. Мені здалося, що більшість оточуючих людей також витрачають життя на піщані будиночки, замки, палаци, ретельно будуючи їх, хто далі, хто ближче до берегової хвилі. Але результат в них незмінно однаковий – коли-небудь це буде зруйновано хвилею часу. Але є люди, що сидять на суходолі і просто відсторонено спостерігають за цією людською ілюзією. А можливо, навіть не спостерігають, а дивляться в далечінь, поверх неї, на щось вічне і непорушне. Цікаво, про що вони думають, який їх внутрішній світ? Адже якщо вони зрозуміли цю тлінність, виходить, вони пізнали щось дійсно важливе, дійсно варте того, щоб витратити не це все своє життя?!

Ці питання стали хвилювати мене найбільше. Але відповіді на них я не знаходила. Тоді звернулася до книжкових джерел основних світових релігій людства. Але великі, такі як Будда, Ісус, Магомет – були людьми, які вже не спостерігали з берега. А яким же шляхом вони досягли цього? Всюди пишуть зосередженням, вірою, молитвою. Але як? Пояснення їх послідовників настільки заплутані, незрозумілі і завуальовані, що мій мозок просто «засинав», коли зір силувався прочитати одні і ті ж рядки по десять разів. Самі ж вчення цих геніїв людства були цікавими, але вони відображали тільки загальнолюдські істини. Можливо, основне зерно знань було приховано поміж рядків. Та ба, я ж проста людина, а не «посвячений» і зрозуміти це своїм розумом не могла. Хоча читання окремих рядків дійсно викликали в мені якесь внутрішнє тремтіння.

Потому в мене виникло нове питання. Чому така велика кількість людей на земній кулі – віруючі? Якщо вони вірять, значить, вони на щось надіються в майбутньому. У всіх світових релігіях пишеться про існування життя після смерті. Якщо відкинути шкаралупу легенд та міфів, то, можливо, дійсно існує Щось, та що? Як воно виражається? В чому воно проявляється?

Я спробувала заглибитись в проблеми релігії, але тільки більше в них заплуталася. Єдине, що зрозуміла, це те, що усі світові релігії об’єднує одне – сила віри самих людей, їх прагнення пізнати Бога і самих себе. І тут я з подивом виявила, що те ж саме шукали в своїх пізнаннях і люди-феномени, які вже досягли перших реальних результатів на своєму шляху, і причому багато з них не належали до релігії. Це були просто розумні і талановиті особистості.

Так в чому ж тут справа? Чому таке явище притаманне людській природі? Що за ним знаходиться? Була безліч питань і мізерний відсоток відповідей. Це спонукало шукати далі.

Поступово щоденне життя стало налагоджуватися. Більш того, на мене наринула якась небувала мужність. Адже втрачати-то в моєму положенні вже не було що. Отже, потрібно було терміново реалізовувати всі свої бажання. «Якщо кожен день використовувати плідно, то вони замінять мені ціле життя», – кинувши такий бойовий клич, я почала посилено шукати літературу, що мене цікавила, займатись спортом, надолужувати навчання в школі, відвідувати різноманітні гуртки. Усі дні були безвідмовно забиті, і не було часу думати про погане. Хоча напади головного болю все ж нагадували про страшне, але, не дивлячись на це, все одно вперто продовжувала з жадобою шукати і пізнавати все нове, що ще не знала і не вміла.

Поки батьки намагалися знайти різні пролазки до московської клініки, невгамовні прагнення привели мене до занять кунг-фу. Наша компанія не пропускала жодної кінострічки про своїх східних бойових кумирів, слідкуючи з завмиранням серця за потрійним сальто, переворотами, підсіченнями і стрибками спортсменів. А коли в нашому місті почали відкриватися секції з гімнастики ушу, в яких практично, займались кунг-фу, нашою компанією остаточно заволодів бойовий азарт. І ми почали відвідувати одну секцію за іншою. Але в одній секції вчитель був надто злий і неграмотний, в другій вважав себе ледь не Брюсом Лі, хоча навчав звичайній боротьбі, змішаній з боксом, а в третій – взагалі якийсь шарлатан і п’яниця. Ми шукали такого Вчителя, стереотип якого сформувався в нас під дією фільмів про східні бойові мистецтва. І, як кажуть, хто шукає, той завжди знайде. Але те, що ми знайшли, було для нас більш ніж несподіваним, бо перевершило всі наші ідеали навіть в мріях.


4
Без успіху обійшовши ще кілька місць, нам порадили секцію, розташовано на околиці міста, в районі якоїсь доісторичної шахти. Ми не вірили, що побачимо щось краще, аніж бачили в центрі, але щось нас туди безумовно тягнуло. Витративши півдня на пошуки і опитавши цілий батальйон місцевих жителів, нарешті досягли бажаної цілі.

– Так, неголосно зізналась моя подруга Тетяна, – місцина, звичайно, моторошна. Якщо ми будемо тут ще й займатися, то я помру зі страху. В мене вже зараз мурашки по шкірі бігають.

Я теж відчувала легку остуду, хоча на вулиці була досить-таки тепла погода. Підійшовши до старого, зацвілого від часу будинку, навіть Славко, що весь час мовчав, не витримав:

– Ну і ну! По-моєму, ми даремно витратили час. Невже в цій «дірі» хтось ще займається? Тут же, мабуть, тільки миші по ночах тренуються.

Андрій, обличчя і фігура якого віддалено нагадували вітчизняний проект Шварценегера, зробив багатозначний висновок:

– Взагалі-то кажуть, що форма завжди відповідає змісту. Мабуть, зараз в цьому зайвий раз переконаємося.

І потягнувши на себе ручку старих дверей, почув лукаві слова, з жалем вимовлені Костею:

– О, як у тобі іще помітно

Сидить учений кабінетний.

З дзвінким сміхом ми завалилися до спортзали. Але наша веселість миттєво змінилася німим здивуванням, бо в залі знаходилося біля шістдесяти чоловік.

– Ого, – присвиснув Славко. – Оце так.

Але я вже не слухала розгублені репліки хлопців. Мій погляд буквально відразу завмер на білявому чоловікові. Хоча цей блондин нічим не відрізнявся від решти, що стояли в натовпі, але щось в ньому виразно сильно хвилювало. «Боже, до чого знайоме обличчя», – подумала я. Його зовнішність нагадувала мені когось, кого я дуже давно і дуже добре знала. Але кого? Я почала посилено порпатися в пам’яті, згадуючи усіх знайомих в різних містах, усю мою численну рідню і всіх друзів моїх рідних. Але мої спроби були марні. З цього бурхливого потоку гарячкового осмислення мене вибив мелодичний голос Сенсея (вчителя), яким виявився той загадковий молодий чоловік.

– Ну що, новобранці – з посмішкою промовив він, – стоїте, як дівчина після першого поцілунку. В нас займаються, або за двері. Вибір за вами.

Цей голос!… Моєму здивуванню не було краю. Його ж я точно десь чула. Але де і коли?

Наша маленька компанія дружно пішла до роздягалень. В цей час настирливі думки продовжували нахабно вимагати задоволення своєї зайвої допитливості. Готуючись до заняття, я спробувала розпитати оточуючих про Сенсея, дізнатися, звідки він родом. Але виявилося, що ніхто до пуття нічого не знав. Це мене ще більше заінтригувало.

В порівнянні з повільною Тетяною, я швиденько накинула на себе біле кімоно і попростувала в спортзалу з надією знайти відповіді там. Але там виникали тільки чергові питання. Що мене в першу чергу вразило – це те, що люди тут були різновікові, приблизно від чотирнадцяти до п’ятдесяти років, що, власне, було дивним. Такого моя особа не бачила в жодній з попередніх секцій. Я подумала: «Що може об’єднувати таких різних за способом мислення, віку і життєвому досвіду людей? Якщо тільки бойове мистецтво, то яким же треба бути майстром і психологом, щоб з азартом захопити і зацікавити їх усіх?»

Коли почалося тренування, друге, що мене вразило – це ідеальна дисципліна і приязна атмосфера, яка нас оточувала. Тут ніхто ніщо не змушував робити, але ніхто й не думав порушувати дисципліну. Кожен невдавано намагався займатись на повну силу, що було дивно в порівнянні з нашими попередніми невдалими дослідами. Дивлячись на таку масову роботу над своїми тілами, наша компанія також спробувала показати себе тільки з найкращого боку, посилено пихтіючи, кректячи та пітніючи. Але навіть в той час цього акту (багатостраждального для моїх, як виявилося, малотренованих кінцівок) мене не полишала думка: «Як можна було створити таку дисципліну, як кажуть, без батога і пряника? Що могли тут дізнатись і побачити для себе ці різні люди, щоби потім з таким ентузіазмом тренувати своє тіло? І чому всі займаються мовчки? – Скрикнув наостанок мій обурений жіночий розум. – Ну хоч би хтось слово промовив!» Для моєї допитливої, балакучої натури це була ціла катастрофа. Адже я надіялася хоч щось прояснити для себе під час тренування.

По закінченні розминки пролунали три сильні хлопки семпая (старшого учня). Це був якби своєрідний сигнал. Люди почали формувати круг, присідаючи на коліна на підлогу. Коли усі розсілися, в центр його просто і легко вийшов Учитель. Він почав розказувати історію стилю «Тигра» так, немовби розказував її не натовпу нерозумних учнів, а своїм добрим, старим знайомим. Я вперше дізналася, що стиль «Тигр» – це єдиний стиль, який зберіг свій бойовий дух з самого початку, не зазнавши змін. Зародився він у Китаї. Один з майстрів Шаоліню, що спостерігав за поведінкою тигрів, створив свій власний стиль, що відрізнявся підвищеною агресивністю і небезпекою. Стиль не має спортивного початку. Його бойовий дух передається від Учителя учню, доводячи усвідомлення останнього до того, що він починає відчувати і «думати» як тигр. Єдине, за своєю мудрістю стиль поступається більш древньому стилю – «Дракон».

− Ну гаразд, теорія теорією, а пора трішки розім’ятися, − сказав Сенсей.

Він викликав на татамі трьох бійців, міцних і рослих хлопців спортивної статури, продемонструвавши кілька прийомів з цього стилю для захисту і нападу. Спочатку він показав в такому темпі, в якому проходять, на його думку, справжні удари. Чесно кажучи, я, напевно, як і інші, не змогла навіть помітити, коли Учитель наніс удари. Все, що встигли зафіксувати мої очі, − це те, що Сенсей пройшов повз трьох бійців, змахнувши на якусь долю секунди руками. Я навіть не зрозуміла, коли хлопці встигли впасти. Те ж трапилося і при демонстрації прийомів захисту. Ця швидкість ударів мені здалася нереальною. І мій мозок, на бажаючи цьому вірити, хитро натякнув: «Можливо, вони самі впали, напевно, удають». Але викривлені обличчя хлопців від жахливого, нестерпного болю, підробити було неможливо. Сенсей спокійно підійшов до них і допоміг відновити дихання, тикнувши в них пальцем по якихось точках на тілі. Після чого хлопці змогли оправитися від больового шоку і продовжити тренування далі. Причому уся ця сцена супроводжувалася німим спогляданням здивованого натовпу.

Відтак Учитель став детально розказувати техніку стилю «Тигр», повільно показуючи кожен рух і місце нанесення ударів. Я подумала, що ці рухи були надто складними, щоби встигати нанести їх за якусь долю секунди.

Розбившись попарно, народ почав цілеспрямовано вчитися відтворювати побачене, як хто міг. Недалеко від мене, смішно викидаючи коротенькі ніжки і ручки, кректав товстенький чоловік років п’ятдесяти. Його обличчя з пухлою, висунутою вперед губою, що нагадувало великий вареник, було охайно виголене. Через товсті окуляри дивилися розумні очі. На голові виблискувала невеличка лисина з рідким сивіючим волоссям. «А його-то як сюди занесло? – подумала я. – З вигляду не скажеш, що все життя єдиноборством захоплювався… Йому ж що тут потрібно? Невже вирішив на старість літ кунг-фу опанувати?!»

Мої роздуми перервав голос Сенсея, котрий поряд поправляв техніку удару парі міцних молодих хлопців.

− Ну хто ж так б’є? Ну що ви робите, Валентине Леонідовичу! Ви ж майбутній лікар. Ти ж повинен розуміти, навіщо ти б’єш, куди ти б’єш, і що при цьому відбувається. Твоє завдання – викликати больовий шок, а не безрезультатно махати руками. Удар повинен припадати в конкретне місце проходження нерву чи нервового сплетіння. Він має бути моментальним, миттєвим. Чим швидший, тим краще. Для чого? Для того, щоб викликати спазм в м’язовій тканині. Надісланий нервовий імпульс, в свою чергу, по рефлекторних каналах нервової системи викличе потужне подразнення нервового вузла, що неминуче спричинить до гальмування певної зони кори головного мозку. Тобто людина западе в своєрідний ступор через больовий шок…

Під час розмови навколо почав збиратися натовп допитливих. Сенсей продовжував пояснювати:

− Але удар повинен проходити з врахуванням того, що в кожної людини є свої анатомічні особливості. Тому не в кожного звичайний удар в дану точку може викликати ті визначені явища. Для, як кажуть, стовідсоткової гарантії потрібно бити не в прямій «цкі» а з поворотом кисті в момент дотику, щоб удар відійшов в глибину. Тоді утвориться широка зона «враження»…

…Цей удар іде в точку між діафрагмою і сонячним сплетінням. Чому саме туди? Тому що там проходить один з дванадцяти пар черепних нервів, так званий nerva Vagus, тобто блукаючий нерв. В цьому місці він не тільки проходить, але й утворює нервове сплетіння, яке поблизу стравохідного отвору діафрагми формує два блукаючі стволи. А що таке блукаючий нерв? Це, в першу чергу, іннервація дихальних шляхів, травної системи, щитовидної та паращитовидної залоз, надниркової залози, нирок. Він також бере участь в іннервації серця і судин. Отже, при правильному нанесенні удару в дане місце йде потужне подразнення нервової системи, яке тимчасово порушує функцію мозочка головного мозку. А мозочок, як ти знаєш, − це координація всіх рухових функцій. Людина миттєво дезорієнтується. Тобто це означає, що в тебе є час для того, щоби прийняти якесь визначене рішення. Наприклад, нанести ще удар чи втекти.

Останнє слово викликало безліч самовдоволених посмішок на обличчях оточуючих, в тому числі і у мене. «Як же, втекти, зараз! – подумала я, розмріявшись: − Та якщо б я володіла таким могутнім ударом, то я б, то я б … ну, не злякалася б точно!»

В цей час Вчитель подивився на натовп, що посміхався і серйозно промовив:

− А чому б не втекти, якщо це найкращий вихід … в даній ситуації. В деяких випадках значно краще отримати десять раз по власній фізіономії, ніж когось вбити … полишити життя.

Ці слова змусили мене здригнутися і почервоніти від сорому власних егоїстичних думок і манії величі. Вони з гіркотою повернули до жорсткої реальності мого існування.

Адже людське життя безцінне, − продовжував Сенсей. – Ваша задача викликати тільки м’язовий спазм, больовий шок для того, щоби запобігти розвитку небажаної ситуації. Але в жодному разі не пошкодити внутрішні органи, не зламати ребра чи ще щось, тобто не викликати важких наслідків для людини. Для цього ми так багато часу тут витрачаємо, щоб вивчити правильну техніку удару. В іншому випадку, якщо нанести потужний неконтрольований удар, то можна заподіяти велику шкоду організму і навіть смерть. А сенс?! … Потрібно цінувати людське життя, тому що на його місці можеш виявитися ти… А можливо ця людина колись врятує твоє життя. Адже не виключено, що з тобою може статись біда і саме ця людина виявиться поряд, щоб протягнути тобі руку допомоги і врятувати тебе. Бо життя непередбачуване і в ньому всяке може статись, навіть найнеймовірніше, те, що й уявити не можеш.

Весь наступний час тренування моя особа знаходилась під враження цієї своєрідної ненав’язливої лекції з поглибленої анатомії і незвичній для мене філософії. Вона цілком захопила мої думки, і я знову і знову обдумувала почуте.

Три хлопки старшого семпая сповістили про закінчення занять. Коли всі за традицією вишикувались, він оголосив:

− До-дзю, рей (що означає поклон бойовому духу спортзали).

− Сенсей, рей.

Вчитель так само ввічливо поклонився у відповідь і промовив:

− Зустрінемось як завжди в той же час. А тепер кому потрібно, той перевдягається, а кому потрібно, той залишається.

«Ось тобі на! А кому куди потрібно? Хто залишається? І я хочу», − подумала я. але основний натовп гусачком побіг до роздягалень, потягнувши мене за собою. Пробігаючи повз Сенсея, я побачила, як до нього підійшов той повненький чоловік в окулярах, котрого помітила ще під час тренування.

− Ігоре Михайловичу, − з повагою сказав він Учителю. – Я з приводу нашої з вами попередньої розмови. Ось тут приніс дещо, щоб ви…

Наступні слова я вже не почула в гамірі сміху і жартів хлопців, що пробігали біля мене. В жіночій роздягальні вже щосили вирував шквал емоцій з обговорення найбільш яскравих моментів заняття і реплік Сенсея. Все це відбувалося в процесі посиленого натягування на мокре тіло багатошарового жіночого одягу.

Поряд зі мною вдягалася дівчинка зі світлими кучерями. Познайомившись з нею я спитала:

− А ти довго тут займаєшся?

− Та ні. Всього три місяця.

− І що, часто Сенсей таке показує і розказує?

− Ну, коли це, мабуть, необхідно… А коли в нього хороший настрій, то й не таке можна побачити… Сьогодні були так, квіточки.

«Нічого собі квіточки, − подумала я. – Що ж тоді являють собою ягідки?!»

− А яким стилем він володіє, «Тигр»?

− Не тільки. Я чула від старших хлопців, котрі давно тут займаються, що Сенсей в досконалості знає стилі «Дракон», «Змія», «Вінь-чунь», «Кішка», «Богомол», «Мавпа», і ще цілий ряд інших стилів, які я просто не запам’ятала.

Я недовірливо покосилася на співрозмовницю:

− Але коли ж він встиг все вивчити? Адже з вигляду молодий чоловік. А люди інколи все життя витрачають, щоб пізнати всього один стиль.

− Я сама також спочатку дивувалася, − продовжувала вона. – Але хлопці кажуть, що зі слів Учителя, «молоде тіло – це зовсім не показник віку душі», − знизавши плечима, відповіла моя нова знайома.

− Та хто ж він такий!? – знервувала я, і старі думки разом з новою інформацією знову стали мучити мою невдоволену допитливість.

− Звичайна людина, − пролунала відповідь.

Перевдягнувшись, наша компанія зібрала натовп біля входу, з захопленням споглядаючи незвичайну техніку кількох хлопців спортивної статури, котрі працювали в спортзалі разом з іншими, що залишилися. Такої невдаваної, природної краси підсікань, переворотів, спритних плавних відходів ми не бачили навіть в фільмах. Але більш за все вражала швидкість їх рухів. «Невже при такій швидкості можливо ще й так добре орієнтуватися в просторі, − подумала я. – Чудово! А де ж серед них Сенсей?»

А Сенсей, виявляється, мирно сидів збоку, перебираючи купу якихось паперів і книжок з закладками, які йому підкладав «Вареник». Поряд сиділи ще двоє чоловіків, уважно слухаючи пояснення Учителя. Потім «Вареник» розвернув пожовклу від часу карту, і всі четверо схилилися над нею, як над безцінним скарбом. Сенсей став щось там відзначати олівцем, постійно коментуючи це і пояснюючи. Мені жах як захотілося всунути туди і свій допитливий ніс, але в цей час нас легенько підштовхнули ззаду високі хлопці, котрі намагались вийти на вулицю.

− Е, молоді люди! Чого ви тут стоїте? Ви що, не знаєте закон зали: «Тут або займаються, або за двері». Хочете, повертайтеся, а якщо виходите, то виходьте, не заважайте іншим.

Ми дружно вивалились юрбою на вулицю. «Ага! – з заздрістю подумала моя особа. – Ті таки залишилися, а нам не можна». Але вголос, звичайно, нічого не промовила.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка