Актуальні проблеми юридичної науки на шляху сучасної розбудови держави І суспільства



Сторінка1/28
Дата конвертації06.12.2016
Розмір5.5 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28
Українська асоціація Сумський державний

ф
ахівців трудового права університет




АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

НА ШЛЯХУ СУЧАСНОЇ РОЗБУДОВИ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА

Матеріали

Міжнародної науково-практичної конференції

Суми, 5 – 7 червня 2014 року





Суми

Сумський державний університет

2014

УКРАЇНСЬКА АСОЦІАЦІЯ ФАХІВЦІВ ТРУДОВОГО ПРАВА

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЮРИДИЧНОЇ НАУКИ

НА ШЛЯХУ СУЧАСНОЇ РОЗБУДОВИ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА

Матеріали

Міжнародної науково-практичної конференції

(Суми, 5 – 7 червня 2014 року)



Суми


Сумський державний університет

2014


Редакційна колегія:

В. С. Венедіктовдоктор юридичних наук, професор;

А. М. Куліш – доктор юридичних наук, професор;

М. М. Бурбика – доктор юридичних наук, доцент;

М. І. Логвиненко – кандидат юридичних наук, доцент;

О. І. Кисельова – кандидат юридичних наук;

А. В. Гончарова – кандидат юридичних наук;

К. А. Музикантаспірант;

А. Р. Решетнік – аспірант;

К. М. Олійник – аспірант
Рекомендовано до друку рішенням

вченої ради юридичного факультету СумДУ

(протокол № від 2014 року)

Актуальні проблеми юридичної науки на шляху сучасної розбудови держави і суспільства : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, м. Суми, 5 – 7 червня 2014 року / [За ред. проф. В. С. Венедіктова, проф. А. М. Куліша]. – Суми : Сумський державний університет, 2014. – 382 с.

До збірника увійшли статті та тези доповідей учасників Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми юридичної науки на шляху сучасної розбудови держави і суспільства», що містять результати теоретичних досліджень та окремі питання актуальних проблем інноваційного розвитку сфери інтелектуальної власності. Тексти доповідей і повідомлень друкуються мовою оригіналу в авторській редакції.

© Венедіктов В. С., Куліш А. М., Бурбика М. М. та ін., 2014

© Українська асоціація фахівців трудового права, 2014

© Сумський державний університет, 2014

прямая соединительная линия 1


Секція 1
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

прямая соединительная линия 2


Косович В. М.

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри теорії та філософії права юридичного факультету

Львівського національного університету імені Івана Франка
ПРАВОВА ДОКТРИНА ЯК ЗАСІБ ПОДОЛАННЯ НЕДОЛІКІВ

НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ УКРАЇНИ
Розвиток правової системи України супроводжується інтенсивним оновленням джерельної бази юридичного права, насамперед нормативно-правових актів. Необхідність створення великої кількості нормативно-правових актів у короткий час стає причиною не завжди їх високої якості. Аналізуючи чинне законодавство України, можна виявити численні недоліки, зумовлені недотриманням нормопроектної техніки. Недоліки в нормативно-правових актах – передумова правореалізаційних та правозастосувальних помилок. Оскільки усунення правотворчих недоліків – це складний та тривалий процес, актуальною є необхідність пошуку засобів їх подолання.

Практично усі вітчизняні та зарубіжні науковці, які досліджують питання правотворчих дефектів (помилок) торкаються питання їх подолання, пропонуючи необхідні для цього засоби [1]. Ми вважаємо за доцільне звернути увагу на можливостях використання як засобу боротьби із недоліками законодавства України «надбань» правової науки.

Сьогодні йдеться про доволі широкий спектр недоліків, що можуть мати місце у нормативно-правових актах – колізії, прогалини, помилки, дефекти, дублювання, упущення, неузгодженість і таке інше. Законодавець із цієї гами звертає увагу лише на прогалинах і пропонує загальновідомі способи їх подолання – аналогію закону та аналогію права (див. ст. 8 Цивільного кодексу України та ст. 10 Сімейного кодексу України). Натомість науковці пропонують певні способи подолання різних недоліків. На основі проведених досліджень практично сформувалась правова доктрина. Правова доктрина являє собою певний вид юридичного дослідження та його результатів на підставі застосування особливого методу, що полягає в систематичному, аналітико-оціночному поясненні істотного змісту права: приватного, публічного, кримінального. Вона представлена, насамперед, у підручниках, хрестоматіях, монографіях та коментарях до законодавства і зводиться, головним чином, до інтерпретації та систематизації положень діючого права [2, С. 61].

Наукові підходи можна умовно розділити на дві групи. Перша – це стійкі доктринальні підходи до подолання найбільш явних і відповідно визнаних юридичною громадськістю недоліків, наприклад, колізій між нормативно-правовими приписами, що містяться в одному чи різних нормативно-правових актах. Нагадаємо, що йдеться про верховенство: нормативно-правового акта, який має вищу юридичну силу; який виданий пізніше; спеціального нормативно-правового акта щодо загального, при умові рівності нормативних документів за юридичною силою.

Друга група – засадничі наукові положення, які можуть використовуватись для конкретних правотворчих помилок, виявлених професійними правотворцями або під час застосування нормативно-правових приписів. Йдеться про подолання не «типових», а «індивідуальних» недоліків у законодавчих актах. Наведемо приклад. Пункт перший частини першої ст. 83 Закону України від 07.07.2010 р. № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" закріплює, що суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності у випадку: "істотного порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя, пов’язаного, зокрема, з відмовою у доступі особи до правосуддя з підстав, не передбачених законом, порушення вимог щодо розподілу та реєстрації справ у суді, правил підсудності чи підвідомчості, необґрунтоване вжиття заходів забезпечення позову". Оціночний термін "істотні порушення" надає право ВККС України у кожному конкретному випадку з’ясовувати чи порушення норм процесуального права має істотний характер. Термін "зокрема" (не зовсім вдалий), оскільки не вказує на вичерпність чи не вичерпність названих далі видів порушення процесуальних норм. Однак беручи до уваги те, що мова йде про проступок як різновид правопорушення (однією із ознак якого є протиправність) і як підставу для юридичної відповідальності, термін "зокрема" можна трактувати, як "а саме". Застосовується цей термін законодавцем з метою конкретизації порушень норм процесуального права, за які суддя може притягуватись до дисциплінарної відповідальності. Інакше, використовуючи порівняльно-правовий метод, можна дійти до того, що стверджувати про можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності і за діяння прямо непередбачені законом. Отож, беручи до уваги доктринальне вчення стосовно правопорушення та його ознак, можна сформулювати рекомендацію щодо правильного використання «проблемної» норми.

Вагомість наукових підходів для праворегулятивної практики проявляється і у використанні Конституційним Судом України позицій провідних правничих шкіл України стосовно складних правових «казусів». У багатьох рішеннях Конституційний Суд мотивує свою позицію поміж іншого й оцінками науковців.

Наведене ілюструє важливість наукової доктрини для ефективної правозастосвувальної діяльності, навіть у випадку певних недосконалостей у нормативно-правових актах. Однак, можливість використання доктринальних знань для подолання законодавчих недоліків сьогодні носить лише теоретичний характер.

Сьогодні, на нашу думку, актуальним стало нормативне закріплення правил використання правової доктрини у праворегулятивній практиці.

Схвалення у цьому плані заслуговує введення у проект Закону України «Про нормативно-правові акти» [3] спецільних статей щодо способів подолання прогалин та колізій – ст. 68 «застосування нормативно-правових актів до усунення прогалин» та ст. 71 «застосування нормативно-правових актів до усунення суперечностей». Однак способи подолання інших недоліків не проектуються.

З метою використання правової доктрини як універсального засобу подолання недоліків вважаємо за необхідне запропонувати таке нормативне формулювання: «у випадку відсутності юридичних засобів, необхідних для подолання недоліків нормативно-правових актів України, може використовуватись правова доктрина».

Звичайно така норма далеко не ідеальна навіть виходячи із неоднозначності самої правової доктрини, але її наявність дозволить легалізувати використання загальновизнаних науковою спільнотою правових постулатів в праворегулятивній практиці (якщо мають місце недоліки у джерельній базі правового регулювання).

Література

1. Див., наприклад, Занина М.А. Дефекты современного законодательства: причины и пути их преодоления / М.А.Занина // Правотворчество в Российской Федерации: проблемы теории и практики: Сборник научных статей – М.: Российская академия правосудия, 2010.; Лашков А.С. Правотворческие ошибки. Проблеми теории и практики: дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.01. / А.С.Лашков. – Санкт-Петербург, 1999.; Морозова Л.А. Правотворческие ошибки и процессуальные средства их устранения / Л.А.Морозова // Государство и право. – 2010. – №1.; Риндюк В. І. Техніко-юридичні помилки в нормативно-правових актах: поняття та види / В.І.Риндюк // Держава і право. – Випуск 57. – Київ, 2012.

2. Правова доктрина України / [за заг. ред. О. В. Петришина]. –

Т.1 : Загальнотеоретична та історична юриспруденція / [В. Я. Тацій, О. Д. Святоцький, С. І. Максимов та ін]. – Х.: Право, 2013. – С. 61.

3. Про нормативно-правові акти: Проект Закону від 01.12.2010 р. № 7409 [Електронний ресурс] / [ініціатива Ю. Мірошниченко]. – Режим доступу:

search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/ .../JF5PT00I.html.


Левченко Л. Ю.

студент групи Ю-31 юридичного факультету

Сумського державного університету
ЛЕГІСТСЬКИЙ ТА ЮРИДИЧНИЙ ТИП ПРАВОРОЗУМІННЯ В РЕАЛІЯХ УКРАЇНИ
Актуальність. Проблема праворозуміння є першоосновою для юриспруденції. Без перебільшення та суб’єктивізму її можна віднести до числа «невичерпних» та «неосяжних». На підґрунті праворозуміння створюються закони, поняття юридичної практики, розвивається правова система держава, її суспільний та політичний лад.

Як засвідчує історичний досвід, право в різні історичні епохи, залежно від економічних, політичних, релігійних, духовних, культурних та інших чинників, сприймалось юристами та тлумачилось по-різному. В. Соловйов розглядає право як мінімум моралі. Р. Ієрінг вбачав у праві захищений інтерес. Ф. Савіньї розглядав як втілення національного духу народу. Але, в кінцевому підсумку, науковці вбачали у праві прояв соціальної справедливості що досягається різними шляхами.

Метою дослідження є аналіз та з’ясування основних положень легістського та юридичного типів праворозуміння, виявлення їх найбільш характерних ознак в контексті реалій сучасної України.

Виклад основного матеріалу. Розуміння права є складним, та багатоаспектним для юристів, важливим для суспільства питанням. Це суспільний фактор, який творить соціальну свідомість і державу загалом. Після хвилі буржуазних революцій у Західній Європі з’являється новий тип людини – людина ринкового типу, яка прагне жити на засадах партнерських та рівнозначних відносин із державою, вимагає справедливого ставлення до себе. Тому питання дотримання прав людини, визнання прав людини найвищою соціальною цінністю державою набуває особливої гостроти.

Сьогодні існує багато шкіл та напрямів щодо праворозуміння. Але дане питання залишається актуальним і по теперішній час, адже не існує єдиної точки зору щодо змісту праворозуміння, єдиного типу праворозуміння, який підтримували б науковці. У світі не існує типу праворозуміння який можна було б вважати вичерпним та провідним. Під час дослідження вказаної проблематики вдалося виокремити основні напрями та засади легістського та юридичного типів праворозуміння.

Легістський тип праворозуміння можна охарактеризувати наступним:



  • даний тип праворозуміння отримав назву від поняття «легізм» (з лат. legis – закон), який виник у IV ст. до н.е. в Китаї;

  • держава та державна влада – це особлива цінність, що займає виняткове та неподільне місце в суспільно-економічному житті;

  • легістський тип створює образ держави-благодійниці, яка нібито однаково піклується про всіх громадян та надає їм рівні права;

  • прослідковується недовіра держави до своїх громадян – останні не мають статусу автономних суб’єктів правовідносин;

  • єдиним суб’єктом права та його законотворцем виступає держава;

  • легістський тип – це втілення примусово-владної сутності держави, яка за допомогою методів впливу та примусу досягає поставленої мети по відношенню до громадян;

  • за даним підходом держава спрямовує свої зусилля цілковито на захист інтересів держави, а не громадян;

  • легізм визначає принцип «мінімум моралі» – тобто стільки, скільки цього необхідно державі;

  • даний тип праворозуміння передбачає мінімальне місце людини у суспільстві, вона не є головною цінністю держави, а навпаки держава виступає у формі «ідола».

Діаметрально протилежним легістському типу праворозуміння є юридичний тип, де можна виділити наступні головні позиції:

  • є порівняно новим типом праворозуміння, таким, що постійно розвивається під впливом демократизації та розвитком ідей громадянського суспільства;

  • людина є найвищою цінністю, яка створила державу та є джерелом влади;

  • законодавство створюється на гуманістичних засадах, з урахуванням реальних потреб соціуму, а не держави;

  • суспільство та держава надає абсолютний захист та можливість розвитку людини у тих напрямках, яких вона бажає та відповідає інтересам суспільства;

  • право об'єктивне по відношенню до закону в силу своєї природності;

  • закон є явище штучне, суб'єктивне, тимчасове;

  • головним аспектом юридичного праворозуміння є його справедливість та рівність усіх перед законом у реальному житті;

  • юридичний тип включає в себе лібертарно-юридичний підхід, який виходить з розмежування права і закону (позитивного права) і під правом має на увазі не природне право, а буття і нормативне вираження (конкретизацію) принципу формальної рівності;

  • юридичний тип праворозуміння під правом має на увазі дещо об'єктивне, що не залежить від волі, розсуду чи свавілля законовстановлюючої (державної) влади, тобто певне, відмінне від інших соціальне явище (особливий соціальний регулятор).

Юридичний тип праворозуміння є більш прийнятним в українському суспільстві на сучасному етапі розвитку, але все одно залишилися пережитки легістського праворозуміння з його яскраво вираженими рисами авторитарного режиму.

При цьому, юридичний тип праворозуміння лише зароджується та розвивається. Саме через призму праворозуміння і розглядаються основні питання щодо подальшого розвитку правової системи, суспільного і державного ладу України в цілому.

Висновоки. Проаналізувавши значну кількість монографій, наукових статей, підручників з теорії держави та права, можна зробити висновок, що вказані два типи праворозуміння, не задовольняють потреби суспільства та держави в цілому.

Сучасному українському соціуму необхідний якісно новий тип праворозуміння. Це повинен бути синтез юридичного та легістського типу праворозуміння, який би був реально спроможний задовольнити потреби кожного, дійсно забезпечив юридичну рівність у правах. Цей тип повинен надавати усі можливості суспільству, але в той же час не дозволяти падінню авторитету влади.

Закони мають відповідати інтересам широких верств населення, бути фактором суспільного розвитку. Цей тип має бути якісно новим на шляху до розвиненої демократичної держави з громадянським суспільством, де громадяни конструктивно співпрацюють з органами державної влади, між собою та іншими суспільними утвореннями, а не конкурують один із одним.

Звичайно, цей новий тип має враховувати історичні особливості нашої держави, не відриватись від реалій сьогодення, а право повинно бути проявом справедливості. Тому дана проблематика потребує значної більшої уваги з боку науковців.


Лєтошко К. А. 

студентка 5-го курсу юридичного факультету

Запорізького національного університету
РОЛЬ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ В УТВЕРДЖЕННІ ПРАВОПОРЯДКУ
Правова культура людини стає соціальною гарантією дії верховенства правового закону в суспільстві. Наукове мислення та наукова правосвідомість у взаємодії із правовим мисленням і правосвідомістю особистості, які є головними елементами право­вої культури, здійснюють активний вплив на реалізацію верховенства правового закону. Тим більшої важливості інститути правової культури набувають для попередження соціальних конфліктів у нинішніх умовах нестійкого, нерівномірного, синергетичного розвитку нації (наприклад, української) і людства, соціальні системи, якого інтегруються у глобальну цілісність з важкопрогнозованими напрямами поступу. Високий рівень правової культури спроможний попередити революції (соціальну роз’єднаність), які не сприяють безпосередньому зміцненню правових засад, обумовлюють невиправдане руйнування створюваного століттями правового ладу, традиційної правової культури, підвищення рівня правового нігілізму і волюнтаризму тощо [1, с. 517]. Така ключова роль правової культури визначає її актуальність для кожного суспільства, у т. ч. українського, яке прагне прогресувати.

Проблема осмислення правосвідомості, правової культури і правового виховання є предметом досліджень вітчизняних і зарубіжних учених. У філософії права і у теорії держави та права її досліджували С. Алексєєв, Г. Балюк, О. Бандура, Ю. Битяк, О. Ганзенко, М. Ібрагімов, Ю. Калиновський, М. Козюбра, І. Осика, П. Рабінович, А. Семітко, Р. Сербин, А. Скуратівський, С. Станік, І. Яковюк та інші. Зважаючи на це, вважаємо, що проблема правової культури була вивчена вченими під різними кутами зору, однак окремі питання цієї проблеми не знайшли достатнього висвітлення у сучасному правовому дискурсі тому вони потребують подальшого наукового аналізу, зокрема у наших тезах.

Категорія «правова культура» є однією з якісних характерис­тик правової системи країни, яка посідає надзвичайно важливе місце в загальній теорії права. І. Яковюк вказав, що під правовою культурою у загальній теорії права розуміють якісний стан правового життя суспільства, який характери­зується досягнутим рівнем розвитку правової системи – ста­ном та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і пра­вопорядку, правової освіти, а також ступенем, гарантованості прав і свобод людини [2, с. 549-550]. На думку С. Лисенкова, в юридичній науці склалося кілька методичних підходів до вивчення правової культури, найважливішими серед яких є структурно-функціональний і аксіологічний. Структурно-функціональний підхід базується на розумінні пра­вової культури як сукупності (системи) елементів правової дій­сності (правової надбудови, правової системи) в єдності з їх ре­альним функціонуванням, тобто основна увага тут зосереджуєть­ся на статиці та динаміці правової культури. Якщо статичний (структурний) аспект правової культури – це її склад, внутрішня форма, то динамічний (функціональний) – це виникнення, розви­ток і взаємодія елементів правової культури між собою та з інши­ми соціальними явищами. М. Цимбалюк зарахував правову культуру (правосвідомість – позитивні складові правосвідомості, позитивна правосвідомість у дії [3, с. 55]) до однієї з форм буття права [4, с. 17].

Правова культура є ознакою активної участі членів суспільства у правовому житті, здійснення правової діяльності, відображує стан законності та правопорядку, рівень правосвідомості. Правова культура є по­казником активності суб'єкта права у правовій сфері, добро­вільності виконання вимог правових норм, реальності прав і сво­бод громадян. Рівень досягнутої в суспільстві правової культури значною мірою впливає на ефективність правового регулювання, характер законодавства, форми й засоби забезпечення прав гро­мадян, ступінь визнання загальнолюдських цінностей, норм міжна­родного права [5, с. 218-219]. Основою правопорядку стає така важлива складова правової культури як правомірна поведін­ка, у процесі здійснення якої виробляються правові цінності, ма­теріальні та духовні блага. Суб’єкти права реалізують правові норми і відтак відтворюють певні зміни у правовому середовищі, які у відповідних умовах виступають як правові цінності. Єдність індивідуальної правової культури і правомірної поведінки конк­ретизується через поняття її культурного стилю, який характери­зує ці явища з точки зору: а) ступеня виявлення в них цінностей правової культури сус­пільства; б) того особливого, що притаманне правовій культурі і пра­вомірній поведінці суб'єкта як члена соціальної групи; в) індивідуально-неповторного, нового, що є результатом твор­чості даного суб'єкта. Індивідуальний культурний стиль правомірної поведінки осо­би характеризується сталістю у вирішенні життєвих проблем і завдань і в цьому аспекті є важливим показником її правової підго­товки, досвіду, виявляє особливості вибору варіанта правомірної поведінки в межах, що визначені правовими нормами [5, с. 219-221].

Зазначений рівень правової культури людини необхідний для підтримання належного правопорядку. Цей рівень набувається під час правової просвіти (отримання правових знань, вмінь, навичок загального характеру (у середньому загальноосвітньому навчальному закладі чи в інших подібних закладах, і/або шляхом самоосвіти [6, с. 24]) або юридичної освіти (правовідносини суб’єктів освітньої діяльності, в яких одна сторона надає освітні послуги, а інша сторона споживає ці послуги, засвоюючи знання юридичної науки, а також формуючи у себе вміння і навички застосовувати на практиці та вдосконалювати ці знання і своє мислення [6, с. 207]), але з обов’язковим розвитком духовності – проявом найвищої краси і гармонії усіх особистісних якостей людини, єдність інтелекту і моральності, розуму і волі, цілісність і гармонія внутрішнього світу індивіда [7, с. 69]. Не всякого індивіда, що знає і розуміє юридичні норми, можна вважати правокультурною людиною. Правокультурну особистість характеризують: фактична правомірна поведінка; позитивне ставлення до права, усвідомлення соціальної значущості права і правопорядку, поважне став­лення до прав інших індивідів; правова активність [5, с. 219].

Отже, правова культура – це система знань, які відпо­відають рівню досягнутого суспільством правового прогресу й відображають у правовій формі стан свободи особи, інші соціальні цінності. Складовими правової культури є просвіта, освіта і духовність, як сукупний вираз рівня засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, на­вичок правомірної поведінки, поваги до права і т. ін.), ступінь ово­лодіння ними і практичного їх запровадження у життя. Правова культура як складний, комплексний і соціально тривкий за своєю природою феномен, наштовхується у своєму розвитку на низку проблем аналогічного характеру. Його взаємозв’язки з усіма іншими соціальними явищами – психологічним налаштуванням людей на збереження віри у силу права і закону, використання позитивного потенціалу національних правових традицій, станом фінансування органів публічної влади тощо – накладають на ньому відбиток свого стану – позитивний або негативний. Метою юристів і політиків (керівників держави) стає посилення (стимулювання, і за необхідності примус) через правове виховання та інші заходи тільки позитивного впливу проявів дії соціальних відносин на правову культуру. Такий підхід стане надійною запорукою стабільно високого рівня цієї культури, що складає необхідну умову забезпечення правопорядку – належної реалізації права у соціумі (забезпечення прав людини тощо).


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка