«актуальні питання теоретичної медицини», «актуальні питання клінічної медицини»



Сторінка4/23
Дата конвертації02.01.2017
Розмір3.14 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

О перспективах применения ингибитора биосинтеза лейкотриенов Кверцетина в патогенетической терапии раневого процесса

Бугаев В.И.

СумГУ, кафедра хирурии с детской хирургией и курсом онкологии
Лейкотриены – новый класс высокоактивных биологических веществ, представляют собой производные арахидоновой (эйкозатетраеновой) кислоты и образуются в цитоплазматических мембранах клеток. Биологическое значение этих веществ определяется широким спектром их влияния на ткани организма. Они участвуют в регуляции тонуса гладкомышечной мускулатуры сосудистой стенки, секреторных процессов, подвижности и направленности движения клеток крови. Лейкотриены, также, являются мощными медиаторами воспаления. Они индуцируют хемотаксис лейкоцитов, повышают проницаемость сосудистой стенки, обуславливая выход жидкости из сосудистого русла. По силе воздействия на организм лейкотриены намного превосходят гистамин, серотонин и простагландины.

Учитывая участие лейкотриенов в ключевых моментах формирования воспалительной реакции, применение препаратов фармакологической коррекции их биосинтеза представляется патогенетически обоснованным. Наиболее эффективным подобного рода действием обладают вещества из группы флавоноидов, в которую входит Кверцетин. Основными фармакологическими действиями препарата являются: капилляростабилизирующий, антиоксидантный, радиопротекторный, противовоспалительный, спазмолитический и регенеративный эффекты. Все это позволяет рекомендовать применение Кверцетина в комплексном лечении гнойно-воспалительных заболеваний мягких тканей. Рекомендуемая схема: взрослым и детям старше 12 лет местно - 2гр гранул Кверцетина развести в 10мл горячей воды (использовать для промывания ран и перевязок), внутрь – по 1гр (1/2 чайной ложки) на 1/2 стакана воды 2 раза в сутки.

Свежеприготовленный раствор препарата можно использовать в виде аппликаций на зону инфильтрата, влажновысыхающих повязок на раневую поверхность, использовать для промывания гнойных ран и полостей. Внутрь Кверцетин рекомендуется принимать за 30 мин до еды предварительно добавив к гранулам ½ стакана воды.

Из побочных эффектов применением препарата описаны лишь повышенная индивидуальная чувствительность в виде аллергической реакции (сыпь, зуд).


Лапароскопическая диагностика и лечение острого панкреатита.

Лапароскопическая микроеюностомия

Леонов В.В., Хачапурідзе Г.В.

СумДУ, кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Цель работы: улучшение результатов лечения острого панкреатита лапароскопическим методом .

Лапароскопия является современным методом в диагностике и лечение острого панкреатита. Если показания к лапароскопии у данной категории больных достаточно отработаны, то использование ее в настоящее время далеко неоднозначно, т.к., чаще всего лапароскопия широко используется как этап диагностики и современного лечения .

Методика использовалась у 6 больных.

С введением в практику неотложной хирургии видеолапароскопии позволило нам использовать ее в диагностике и лечении острого панкреатита. Достижения новой технологии дают возможность проводить более тщательную ревизию и осмотр органов брюшной полости и оценить объем поражения. В КУСМКЛ №5 у 6 пациентов выполнена лапароскопическая ревизия брюшной полости, выявлены кисты поджелудочной железы размером от 7 до 16 см с объёмом от 300 до 1200 мл. Выполнено лапароскопическое дренирование кист поджелудочной железы и брюшной полости, санация брюшной полости. По оригинальной методике выполнено лапароскопическая микроеюностомия . Послеоперационный период протекал благоприятно, все выписаны с выздоровлением.

Таким образом, лапароскопия дает возможность использовать малоинвазивную технологию в диагностике и лечении больных острым панкреатитом, уменьшить опасность развития полиорганных расстройств, улучшить качество жизни, обеспечить косметический эффект.
Визначення рівня ендогенної інтоксикації у хворих з деструктивними формами панкреатиту за рівнем С-реактивного білка у сироватці крові та лейкоцитарним індексом інтоксикації

Маюра Н.А., Чумаков В.М., лікарі-інтерни, Метельський Д.В., студ.

Науковий керівник – д.мед.н., проф. М.Г. Кононенко.

СумДУ, кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Ускладнення гострого панкреатиту – основна причина смертності від цієї патології, яка на сьогоднішній день складає від 17 до 40 %. Основним прогностичним критерієм тяжкості перебігу гострого панкреатиту та виникнення післянекротичних ускладнень вважають рівень ендогенної інтоксикації. Нашою метою було вивчення тих критеріїв лабораторної діагностики, які дозволяють оцінити стан пацієнта не тільки у спеціалізованих лікувальних закладах, а й у лікарні будь-якого рівня. За такі критерії нами були взяті рівень С-реактивного білка (СРБ) та лейкоцитарний індекс інтоксикації (ЛІІ).

Нами були обстежені 17 пацієнтів з деструктивним панкреатитом, що проходили лікування на базі хірургічних відділень Сумської міської клінічної лікарні №5. Вік пацієнтів складав від 37 до 65 років. Відбір пацієнтів для обстеження проводився за загальноклінічними показниками та рівнем діастази сечі. Серед 17 пацієнтів 5 осіб було прооперовано, 12 особам було проведене консервативне лікування згідно стандартів лікування гострого панкреатиту. Проведене динамічне вивчення рівня діастази сечі, СРБ та ЛІІ сироватки крові. Помічено, що високий рівень діастази у хворих не завжди передує розвитку ускладнень. При сприятливому перебігу захворювання СРБ підвищується вже на 1-шу добу захворювання і до 3-ї доби його рівень наближається до норми. ЛІІ ж підвищується лише сягає високих значень лише на 3-ю добу, але до 5-ї доби також нормалізується. При розвитку деструкції паренхіми підшлункової залози рівень діастази сечі може знижуватися, але рівень ЛІІ та СРБ зберігається високим до 5-ї-7-ї доби. Вивчаючи результати нашого дослідження можна зробити висновок, що динамічне вивчення рівня СРБ та ЛІІ дає можливість з високою вірогідністю у перші 5 діб оцінювати перспективу перебігу захворювання, а також передбачати ризик розвитку деструкції та гнійних ускладнень цього захворювання з подальшою корекцією лікування.


ОБЄКТИВІЗАЦІЯ ВИЗНАЧЕННЯ ЖИТТЄЗДАТНОСТІ КИШКИ

Даниленко І. А., Антоненко О.М., студ.4-го курсу

Науковий керівник - проф. М.Г. Кононенко

СумДУ, кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Визначення життєздатності кишки при гострому порушенні мезентеріального кровообігу (ГПМК) остаточно не вирішене. В хірургічній практиці межі резекції часто визначають лише суб’єктивно, що призводить до фатальних помилок.

Мета. Визначити чутливість та специфічність об’єктивної оцінки життєздатності кишки та порівняти із загальновживаним візуальним методом.

Матеріали та методи. Експериментальне дослідження проведене на 36 лабораторних білих статевозрілих (7-8 місячних) щурах-самках лінії “Vistar” вагою 200-230 г., розподілені на 5 дослідних та контрольну групи по 6 тварин у кожній. В дослідних групах моделювали декомпенсоване ГПМК перев'язкою гілок краніальної брижової артерії, експозиції складали відповідно 2, 3, 4, 5, та 6 годин. В обраних точках ішемізованого сегменту кишки візуально (суб’єктивно) оцінювали життєздатність кишки за стандартними критеріями (колір стінки, пульсація судин, перистальтика, блиск очеревини). Проводили фотографування дослідного сегменту цифровою фотокамерою з подальшим аналізом гістограм за моделлю RGB. У визначенні різниці потенціалів слизової та серозної оболонок стінки кишки використали «Спосіб визначення окисно-відновлювального потенціалу стінки кишки» (Патент України № 53129) та «Спосіб оцінки життєздатності кишки та оптимальних меж резекції при гострих порушеннях мезентеріального кровообігу» (Патент України № 53133). Для вірифікації життєздатності кишкової стінки проводили морфологічне дослідження.

Результати. В усіх термінах ішемії переважала візуальна гіподіагностика достовірної життєздатності кишки, а саме - візуально у 8 (28%) із 28 щурів спростували життєздатність там, де вона насправді була. Чутливість та специфічність візуального визначення життєздатності кишки склала 72% та 92% відповідно.

Отримані результати визначення RGB інтенсивності червоного кольору точок, визнаних візуально життєздатними, свідчать про збільшення середніх величин цього показника в термін з 2 до 6 годин ішемії, відповідно, з 115±11,18 (p>0,05) до 159,6±6,45 (р<0,01). Окремий підрахунок середніх величин RGB інтенсивності червоного кольору за результатами морфологічного дослідження підтверджують тенденцію зростання показника – з 103±14,13 (p>0,05) в двогодинний термін ішемії до 145,16±13,19 (p>0,05) в шестигодинний. Низькі середні показники значень RGB інтенсивності червоного при візуальному визначенні життєздатності кишки після двогодинної ішемії, на нашу думку, є результатом наявності задовільної перистальтики початково ішемізованої і дещо ціанотичної ділянки кишки, що досліджується. Саме за умов задовільної перистальтики ставлення до суб’єктивної оцінки кольору менш критичне. При тривалій ішемії перистальтику визначали лише в ділянках з більш яскраво-червоним, без ціанозу, забарвленням.

Значення різниці редокс-потенціалів слизової та серозної оболонок кишки шура rH ≤ 22 мВ (p<0,05) свідчило про нежиттєздатність, rH ≥ 40 мВ (p<0,05) - про життєздатність ділянки кишки, яка досліджується. Чутливість потенціометрії у визначенні ділянки життєздатності склала 92,8%, специфічність – 93,3%. Помилки визначення життєздатності спостерігали лише на ранній стадії порушення кровообігу (2-3 години), коли зона ішемії поширювалася на значну довжину кишки, а провести чітку безперечну межу між морфологічними проявами повної та сумнівної життєздатності складно.

Висновок. Об’єктивізація оцінки життєздатності кишки дозволяє збільшити чутливість безпомилкового визначення з 72% до 92%.
АНАЛІЗ ЛІКУВАННЯ ГОСТРОЇ ІНВАГІНАЦІЇ КИШКІВНИКА В ОДНОЯЙЦЕВИХ БЛИЗНЮКІВ

Овечкін В.С., Овечкін Д.В., Чижик В.М., Бідаков О.М., Моісеєнко В.І., студ.5-го курсу

Науковий керівник - проф. В.В. Леонов

СумДУ, кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології, СОДКЛ
Кишкова інвагінація – займає до 80% усіх видів здобутої кишкової непрохідності в дитячому віці. Встановити конкретну причину інвагінациіиї кишківника майже не можливо (функціональні розлади травлення, гіперрухливість ілеоцекального кута, різноманітні новоутворення тощо).

В СОДКЛ мав місце випадок лікування інвагінації кишківника в братів – однояйцевих близнюків (ОБ) у віці 1 рік, 2міс. із різницею в 10 діб.

24.11.10. до реанімаційного відділення була госпіталізована дитина. Б. з діагнозом: Гостра інвагінація кишківника. Враховуючи анамнез захворювання, данні об`єктивного обстеження, піздні строки захворювання від початку перших клінічних проявів (близько 24 год.) виконана лапаротомія з дезінвагінацією. Післяопераційний період проходив без особливостей. В ранньому післяопераційному періоді проводилась інфузійна терапія, профілактика вторинної інфекцйї й парезу кишківника, симптоматична терапія. Дитина виписана у задовільному стані. 5.12.10. в хірургічне відділення був госпіталізований брат-близнюк пацієнта Б. зі схожою клінічною картиною гострої кишкової інвагінації. Враховуючи клінічні та анамнестичні дані було проведене консервативне розправлення інвагінату методом аероінсуфляції у пряму кишку під тиском 80 мм. рт. ст.. В задовільному стані на 7-му добу дитина виписана.

Цей клінічний досвід спонукає нас замислитись на ступенем генетичноі детермінованості до данної нозології. Загальновідомо, що в ОБ однаковий набор генів, організм складається із близнюків-ДНК, що мають ідентичні електромагнітні характеристики. Статистика говорить, що в ста процентах випадків в ОБ співпадають колір очей й волос, форма ніса, бровей и губ. 97% мають однаковий коефіцієнт IQ и 92% — тотожні відбитки пальців. Більш того, близнюки ведуть схожий образ життя, здобувають схожі професії, мають аналогічні інтереси. ОБ часто оперуються зприводу апендициту один за одним через короткий проміжок часу. Значення генетична детермінованність при сахарному диабеті, що особливо проявляється з віком. Якщо хвороба починається в одного близнюка до 40 років, то інший захворює в 40% випадків. Проте пізніше можливість в обох партнерів-ОБ збільшується до 95% (Йоргенсен, 1974). Наприклад, такі захворювання, як косолапість й вивих бедра, взагалі зустрічаються не часто. Можливістьсть, що другий близнюк також захворіє туберкульозом, в ОБ більш ніж вдвічі більше, ніж у ДБ, за Кальманом, ОБ — 87%, ДБ — 26% (Штерн, 1968, с. 537). Схожість у ОБ не закінчу.ться одночасним наступом хвороби , а може навіть мати однакову локалізацію очагу враження . Туберкульозом может бути вражене не тільки одна легеня, але й одна і та сама частина легень обох близнюків.

Таким чином, представлений вище клінічний випадок та літературні дані спонукають поглибити дослідження виявлення ступеня генетичної детермінованності інвагинациії кишківника. Питання різноманітності етіологічних факторів залишається відткритим і потребує подальшого вивчення.


ДОСЛІДЖЕННЯ УСКЛАДНЕНЬ ВРОДЖЕНИХ ВАД РОЗВИТКУ СЕЧОВИДІЛЬНОЇ СИСТЕМИ У ДІТЕЙ

Овечкін В.С., Овечкін Д.В., Райденко В.П., Хукаленко С.М.

Науковий керівник - проф. В.В. Леонов

СумДУ, кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології, СОДКЛ
В структурі дитячої урологічної патології значне місце посідають вроджені вади розвитку (ВВР) сечових шляхів. Частота аномалій сечової системи не має тенденції до зниження. Нажаль ВВР сечовидільної системи у дітей не завжди вчасно виявляються, не дивлячись на широке використання сучасних методів діагностики та лікування.

Метою роботи було дослідження частоти та структури ВВР сечовидільної системи у дітей з урахуванням найбільш частих їх ускладнень.

За період з 2006 по 2010 рр. в хірургічному відділенні СОДКЛ проліковано 405 дітей з ВВР сечовидільної системи, в яких були діагностовані аномалії кількості, розташування та структури нирок, гідронефрози, мегауретери, міхурові-сечовідні рефлюкси, уретероцелє, дивертикули сечового міхура. За цей інтервал часу також було проліковано 528 дітей з хронічним пієлонефритом (ХП).

Досліджено, що основним початковим проявом ВВР сечовидільної системи в 299 (74%) випадків був ХП, при обстеженні на який були первинно виявлені практично усі вищеперераховані вади.

У 106 (26%) випадках аномалії розвитку виявлені «випадково» за допомогою ультразвукового дослідження. З 528 дітей хворих на ХП – 171 (26%) не мали ВВР сечовидільної системи. На жаль 17% дітей з ХП лікувались в районах області, де вроджена патологія не була виявлена вчасно, що призвело до значного порушення функції нирок та ускладнення подальшого лікування.



Таким чином, можна зробити висновок, що основним проявом ВВР сечовидільної системи у дітей є ХП. Тому всім дітям з частими інфекціями сечовидільної системи необхідно проведення УЗД нирок, мікційної цистографії, екскреторної урографії. Всі хворі з підозрою на ВВР сечовидільної системи повинні бути направлені на консультацію до дитячого уролога.
ОСОБЛИВОСТІ КОРЕКЦІЇ ПІСЛЯРЕЗЕКЦІЙНОЇ ЕНТЕРАЛЬНОЇ НЕДОСТАТНОСТІ

У ХВОРИХ НА ГОСТРЕ ПОРУШЕННЯ МЕЗЕНТЕРІАЛЬНОГО КРОВООБІГУ

Кононенко М. Г., Кащенко Л. Г., Даниленко І. А., Топіха Н.С., студ. 4-го курсу

СумДУ, кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Причиною післярезекційної ентеральної недостатності є зменшення поверхні пристінкового перетравлення та всмоктування поживних речовин, дисбаланс продукції інтестінальних гормонів, транслокація токсинів та мікроорганізмів в систему лімфогемоциркуляції. Незадовільні результати лікування пацієнтів з гострим порушенням мезентеріального кровообігу(ГПМК) після видалення значних за обсягом ділянок кишки, особливо тонкої, значною мірою залежать від складності корекції вищезазначених порушень.

Мета. Запропонувати комплексне лікування післярезекційної ентеральної недостатності у хворих на ГПМК.

Матеріали та методи. Під нашим спостереженням в х/в №1 та х/в №2 Сумької міської клінічної лікарні №5 з листопада 2007 по серпень 2010 років з діагнозом ГПМК пролікований 41 пацієнт. Для зменшення гіпоксії, метаболічних порушень та ендогенної інтоксикації вирішальне значення мала декомпресія верхніх відділів шлунково-кишкового тракту перед програмованою релапаротомією. З цією метою ми використовували «Спосіб декомпресії верхніх відділів шлунково-кишкового тракту після великих резекцій тонкої кишки у хворих на гостре порушення мезентеріального кровообігу»(Патент України № 54686). Ішемія слизової оболонки в післяопераційному періоді вимагала попередньої корекції, яку додатково проводили введенням 200 мл розчину Рінгера або Рінгера-Локка в просвіт кишки 3-4 рази за добу, обов’язково після аспірації внутрішньокишкового вмісту. Введення харчової суміші (Берламін-Модуляр) розпочинали з другої доби: після аспірації внутрішньокишкового вмісту повільно вводили по зонду 150 – 200 мл кожні 6 годин. Ентеральне харчування тривало до ліквідації єюностоми під час релапаротомії. В післяопераційному періоді проводили масивну інфузійну терапію загальним об’ємом рідини до 80 мл/кг. Невід’ємною частиною післяопераційного лікування було парентеральне харчування. З метою корекції мікроциркуляторних порушень призначали пентоксифілін 2% - 20 мл/добу, тівортін 200 мл/добу, реосорбілакт 200 – 400 мл/добу. Антибіотикотерапію проводили емпірічно цефтріаксоном 1-2 гр з сульбактамом 0,5-1 гр в/в двічі на добу + метронідазол 0,5 в/в тричі на добу. В якості метаболічної терапії призначали рібоксин 2% - 10 мл в/в, мілдронат 10% - 10 мл в/в, тіотріозолін 2% - 4 мл в/м. Квамател призначали по 20 мг двічі на добу в/в протягом 5 діб при резекції здухвинної кишки та по 40 мг двічі на добу в/в протягом 10 діб при резекції голодної кишки; в подальшому - перорально по 20 – 40 мг двічі на добу до 14 доби включно. Холестираміном (по 4 – 8 гр) зв’язували жовчні кислоти. «Лінекс» призначали по 2 капсули 3 рази на добу протягом всього періоду лікування з метою корекції мікрофлори, стимуляції місцевого та гуморального імунітету, зниження рН кишкового вмісту. Лоперамідом корегували післярезекційну діарею середнього та тяжкого ступіня тяжкості при субтотальних резекціях тонкої кишки, особливо при поєднанні з резекцією ілеоцекального сегменту кишки. Призначали перорально у початковій дозі 4 мг (2 капсули), надалі по 1 капсулі 4 рази на добу.

Результати. З 27 пацієнтів з проксимальними артеріальними тромбоемболіями радикальні оперативні втручання проведено у 16(59%), з них у 6 (37%)– субтотальна резекція тонкої кишки з декомпресією верхніх відділів шлунково-кишкового тракту перед програмованою релапаротомією. В результаті застосування обраної тактики комплексного лікування післярезекційної ентеральної недостатності виписані 3(50%) з 6 пацієнтів. Загальна летальність в групі пацієнтів з проксимальними артеріальними тромбоемболіями склала 70,3% (з 27 померло 19).

Висновки. Використання комплексного лікування післярезекційної ентеральної недостатності дозволило знизити летальність у пацієнтів з проксимальними артеріальними тромбоемболіями до 50%.
Особливості передопераційної підготовки у хворих на поширений хіміорезистентний туберкульоз

Солодовник О.В., Одарченко Є.С., Олісеєнко Д.В. студ. 4-го курсу

СумДУ, кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
До особливостей епідемії туберкульозу в Україні віднесено стрімке збільшення кількості хворих на поширені деструктивні та резистентні форми до антибактеріальних препаратів як у хронічних хворих, так і у вперше виявлених. Консервативна терапія з даною проблемою не справляється, а хірургічне лікування зіштовхнулося з низкою проблем. Таких як показання та протипоказання до тих чи інших оперативних втручань, перебігом процесу у ранній та віддалений післяопераційний періоди. З огляду на це для підвищення ефективності хірургічних методів лікування виникає необхідність у розробці раціональних схем передопераційної підготовки.

На наш погляд передопераційну підготовку необхідно проводити в умовах хірургічного стаціонару і обов’язково вона повинна включати інтенсивну внутрішньовенну поліхіміотерапію та патогенетичну корекцію патофізіологічних синдромів, лікування супутніх захворювань, ендобронхіальну санацію.

Інтенсивна внутрішньовенна передопераційна поліхіміотерапія має позитивні характерні особливості: здатність утворювати високі концентрації препаратів у крові хворих; можливість одночасно доставити до туберкульозних вогнищ 3-4 антибактеріальних препарати у максимальних концентраціях; добра переносність лікування під час призначення високих доз протитуберкульозних препаратів; спроможність діяти навіть на резистентні МБТ; абсолютна контрольованість хіміотерапії та дисциплінуючий характер лікування. Cхема інтенсивної передопераційної підготовки. Після сніданку хворому призначають піразинамід у добовій дозі 25 мг/кг маси тіла. Через 2 години після прийому піразинаміду внутрішньовенно зі швидкістю 60 крапель за хвилину хворому вводять ізоніазид 15 мг/кг маси тіла (10 мл - 10% розчину) на 200 мл - 0,9% розчину натрію хлориду з додаванням у цей розчин 1,0 г аміноглікозидів (стрептоміцину, канаміцину або амікацину), 5000 ОД гепарину, 2 мл - 2,5% розчину гідрокортизону або 30 мг преднізолону, 2 мл - 5% розчину піродиксину гідрохлориду та 6 мл - 10% розчину аскорбінової кислоти. Після закінчення інфузії у ту саму вену вводять 0,45-0,6 г рифампіцину, розчиненого у 200 мл 5% розчину глюкози. Вітаміни В1 та В12 по 1 мл вводять внутрішньом’язово через 1 день. Увечері (через 9 годин після першого вливання) хворому вводять внутрішньом'язово 5 мл 10% р-ну ізоніазиду, а потім внутрішньовенно крапельно 400 мг ципрофлоксацину.

Важлива роль у передопераційній підготовці відводиться патогенетичній терапії. Основними її напрямами є імунокорекція, дезінтоксикація, покращання реології крові та мікроциркуляції, корекція метаболічних порушень, бронхо- та муколітична терапія, пригнічення активності вторинної мікрофлори, протизапальна терапія (стероїдні гормони, нестероїдні протизапальні препарати), антиоксидантна терапія, стимуляція репаративних процесів.

Тому для досягнення надійної загальної підготовки хворого і місцево враженої легені до оперативного втручання, а також профілактики післяопераційних ускладнень ми застосовували колапсотерапію за типом пневмоперитонеуму при всіх формах туберкульозу легень, визначивши попередньо протипоказання. До протипоказань відносили злукову хворобу черевної порожнини, наявність двох або більше абдомінальних оперативних втручань, двобічну облітерацію плевральної порожнини з відсутністю рухливості обох склепінь діафрагми, серцево-судинну недостатність ІІБ – ІІІ ступеня, гострий або хронічних бронхіт будь-якого характеру.

Клінічне застосування запропонованого алгоритму передопераційної підготовки у 116 осіб дозволило досягти позитивної клініко-рентгенологічної та бактеріологічної динаміки. Так, у 93,1% хворих відбулася стабілізація процесу. Бактеріовиділення зменшилось на 25,0% в основній групі, а у групі бактеріовиділювачів, що залишились, інтенсивність бактеріовиділення стала мізерною у 83,6% хворих відповідно.


ПРОФІЛАКТИКА СЕРОМ ПІСЛЯ АУТОДЕРМАЛЬНОЇ ПЛАСТИКИ ВЕНТРАЛЬНИХ ГРИЖ

Метельський Д.В., студ. 4-го курсу

Науковий керівник – доц. Л.Г. Кащенко

СумДУ, кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології
Використання аутотрансплантантів для закриття складних дефектів черевної стінки з відсепаровуванням під-шкірної клітковини на досить значній площині супроводжується місцевою ексудативною реакцією з утворенням інфільтратів та сером. Запальна інфільтрація в ділянці імплантата може стати причиною рецидиву гриж, оскільки в результаті прорізання швів і порушення проростання імпланта фіброзною тканиною, він може відшаруватися. Тому, профілактика сером і інфільтратів після герніотомій набуває особливого значення.

Проаналізовані результати хірургічного лікування 76 хворих на післяопераційні вентральні грижі, в яких герніопластика виконана із застосуванням перфорованого аутодермального клаптя. Чоловіків було 16, жінок – 60. Середній вік пацієнтів – 61,4 років. У 22 (28,9%) хворих, за класифікацією J. Schevrel, були рецидивні грижі великих та гігантських розмірів. У 59 (77,6%) пацієнтів трансплантат був фіксований «on lay», у 8 (10,5%) – «in lay», у 9 (11,8 % ) – «sub lay». В усіх хворих шкірні клапті перед трансплантацією обробляли за методикою В.М. Янова.

З метою профілактики сером в обов’язковому порядку дренували простір між підшкірною клітковиною і аутотрансплантатом ( залишкова порожнина) двома полівінілхлоридними трубками через окремі контрапертури. Одразу після операції дренажні трубки під’єднували до модифікованої системи для вакуумування рани. Активну аспірацію проводили протягом 6-8 діб. У перші дві доби аспірат мав серозно-геморагічний характер, у подальшому – був подібним до лімфи. Тривалість лімфореї залежала від об’єму втручання, площі трансплантата та його розташування. Найдовше вона тривала при фіксації шкірного клаптя «on lay» у пацієнтів з великими та гігантськими грижами. Ускладнень, пов’язаних з дренуванням, не спостерігали. Навпаки це забезпечувало евакуацію ранового вмісту і створювало сприятливі умови для інтеграції аутотрансплантата в черевну стінку. Дренажі видаляли при об’ємі ранового ексудату менше 20,0 мл за добу. Нагноєння рани та відторгнення аутотрансплантата не спостерігали.

Для зменшення залишкової порожнини і забезпечення герметизму у ділянці рани обов’язково зашивали надапоневротичний шар клітковини фіксуючи її до трансплантату і апоневрозу. У хворих зі значною товщиною підшкірної клітковини, останню зашивали в два, а то і в три ряди. Для зменшення лімфореї і профілактики виникнення сером усім хворим у післяопераційному періоді проводили еластичну компресію ділянки операційної рани (лікувальний бандаж), призначали протизапальну та антибактеріальну терапію.

Таким чином, адекватне ушивання рани, активна аспірація ранового ексудату та еластична компресія ділянки рани в післяопераційному періоді дає змогу запобігти виникненню сером та інфільтратів після аутодермопластики післяопераційних вентральних гриж.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка