Або І таке буває Корисно для читання тим, кого мордують нічниці* Дніпропетровськ Журфонд



Сторінка1/14
Дата конвертації24.04.2017
Розмір2.3 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


Євген Безус
Хроніки пригод підземного льотчика авіації

Івана Штурмила,



або
І таке буває

Корисно для читання тим, кого мордують нічниці*

Дніпропетровськ

Журфонд

2012
* Нічниці - відсутність сну;

безсоння || Безсонні ночі.

- 1 -

УДК 821. 161. 2

ББК 84. 4УКР 6

Б 39

До третьої книги автора увійшли дотепні, іронічні, подеколи сумні, та

врешті іскрометно – сонцебризні ”хроніки пригод” незнаного ще в

літературі героя, який своєю біографією відбиває цілу епоху в житті країни та

покоління, що зростало у вирі війни та під марші бравурних п’ятирічок

розвинутого соціалізму.

Читачі навтішаються, а то й нарегочуться до сліз від історій, що

трапляються з Ваньком – Іваном Трохимовичем Штурмилом й іншими

дійовими особами розмаїтого світу цього видання.

Розраховано на всіх, хто не втратив здатність відчувати радість.

ISBN 978-966-1696-61-6 @ Безус Є.Ф., 2012.


І

Автор книги з бравим вояком Шейком (одним із літературних пращурів героя хронік) за пивом у Львові

Фото Безуса Микити




Шановні читачі!
Відкриваючи книжку, ви маєте можливість поринути у світ пригод, які розпочалися понад піввіку тому.

Спочатку моє ставлення до героя було майже нейтральним. Знав я такого хлопця. Передав оповідку про те, як Ванько став партизаном, от начебто і все. Потім, якось, сама собою з’явилася друга оповідка про те, як він почав навчатися в школі.

А вже далі зачепив мене Ванько Штурмило. Став мало не братом. І потяг у свої сфери, наповнені пригодами, де веселими, а де й не дуже. І вже не зміг я його покинути напризволяще.

Інколи намагався допомогти робити добрі вчинки та вберегти від поганих. Та не завжди це і вдавалося, бо йшов Іван своїм шляхом.

Може, це й на краще. Прилизаних та причесаних чимало, а таких метикованих, розумних і разом з тим трішки шалапутних, мабуть, то й не дуже.

Прочитайте написане – і самі переконаєтеся в цьому.


Як Ванько став партизаном
(Пригода перша)
Сонечко тільки-но випустило свої перші промені із-за лісів задніпрянських, росяна трава купала босі в ціпках Ванькові ноги, голодна коза на ймення Бунька мекала та тягла його в чужі городи, щоби поласувати свіжою капустою. Ванько довгою лозиною хльоскав вредну козу, обзивав її всілякими поганськими словами, та від цього задум кози ніскільки не змінювався і вона й далі тягла хлопчину за собою в чужий город.

Усе ж, попри велику впертість тварини, Ваньку вдалось обхитрити козу, хоч би й тому, що він був, незважаючи на свої шість років, жвавим та метикованим* хлопцем.

Витяг з кишені заготовлену морквину, яку перед тим поцупив на сусідському городі, і, розмахуючи нею перед мордою кози, став задкувати, все ж дотримуючись напрямку, який вів до вигону. Коза мекнула і почала доганяти спокусливу морквину.

Ванько схопив у другу руку мотузку та шкворінь, розвернувся, тримаючи руку з морквиною позаду себе, та наддав ходу. Коза злякалась, що морквина втече від неї, і теж припустила за ним.

Відтак вони мов на крилах домчались до вигону. Ванько переламав морквину на дві частини, меншу віддав козі, а більшу залишив собі. Припнувши вредну тварину на вигоні, хлопчина полегшено зітхнув і, жуючи морквину, подався на дніпровський берег.

Дніпро манив його не тільки можливістю скупатися, але й роздобути хоч якусь поживу. Вудки у хлопця не було, руками ловити, як це робили старші хлопці, він ще не вмів. Морквина, котрою поділився з козою, голод не вгамувала, навпаки, ще більше роз’ятрила шлунок. Сонце вже підбивалося до обіду, літнє повітря було таким гарячим, як у баби Мотрі в печі, коли вона готувала їжу. Ванько, щоби не так сильно хотілось їсти, вже декілька разів напивався води прямо з річки, склавши руки ківшиком. Вода булькотіла у животі, але голод не вгамовувала.

Та ось в шелюгах** почулось німецьке ґелґотіння.

То солдати з комендантського взводу, який квартирував у Кам’янці, прийшли скупатись. Через деякий час, скупавшись та погелготівши, відійшли від берега, а один із них, рудий і високий фельдфебель, як його взивав дід Петро, кинув у річку гранату. Гухнуло! Стовп води піднявся вгору, спав назад у річку, побігли широкі кола хвиль і риба, вивернувшись білими черевами догори, попливла за течією. Німці кинулись збирати оглушену рибу, а зголоднілий Ванько і собі подався на лови. Він так захопився, що не зчувся, як до нього підійшов один із німців. Хриплим голосом крикнув: “Хальт! Хенде Хох!” і забрав всю рибу, яку зловив Ванько.

Голодного хлопця душив гнів від кривди, яку спричинив проклятий фашист. Сльози потекли з очей і він, тамуючи плач, подався у верболіз в надії знайти хоч яке-небудь пташине гніздо та поласувати яйцями. На жаль, жодного гнізда з яйцями йому знайти не вдалось.

Уже під вечір, збираючись іти додому, Ванько побачив у воді біле черевце оглушеної риби, яку течією прибило до берега. Швидко схопивши її, пожадливо з’їв. Потім забрав з вигону козу, наперед знаючи, що молоко, яке мати надоять від неї, віддадуть малій сестричці. Їй тільки-но виповнилося два рочки і вона ще не в змозі сама собі роздобути їжу. Це при тому, якщо молоко не відберуть прокляті гітлерівці. Тому Ванько, не маючи сил утамувати голод, завів Буньку в кущі і присмоктався до дійок. Напившись таким робом молока, хлопець задоволено поплентався додому, тягнучи козу на мотузку. Коза таки не дуже й опиралась, бо ж була впевнена, що друг віддячить їй вкраденою на сусідському городі морквиною.


* Метикований - кмітливий, тямущий

**Шелюг - зарості верби гостролистої



Уже темніло, коли Ванько і коза припленталися додому. Окупанти, надудлившись спирту, який вони конфіскували у жителів містечка, горланили під губну гармошку якісь свої чудернацькі пісні.

У Ванька, хоч він і малий, але як уже раніше говорено, хлопець метикований, була закопана у садку пляшка спирту, про всяк випадок. Тут така історія. Радянські війська до того поспішно відступали за Дніпро, що полишили цілими-цілісінькими не тільки спиртозавод, але й запаси спирту. Німці десь забарилися і майже два дні в містечку було безвладдя. Наші пішли, а загарбники не прийшли, і народ кинувся на дурничку запасатися спиртом. Тягли бутлями, пляшками, каністрами, дехто примудрився наповнити ночви і тягнув додому. Та коли з’явилися німці, то майже весь спирт, вкрадений кам’янцями реквізували. І знали ж – скільки і в кого! Та проте й не весь реквізували, бо майже половину спирту жителі Кам’янки встигли випити. А Ванько, набравши про всяк випадок і собі пляшку спирту, вночі закопав її у садку.

Але то було раніше. А сьогодні голод змушував його відкопати ту пляшку, щоби при можливості обміняти на пачку німецьких галет. Прихопивши лопату, хлопець подався до садка.

Аж тут з Ваньком скоїлась біда – протухла риба, змішавшись з козиним молоком, стрясала шлунок, його занудило, і він побіг у кущі, спускаючи на ходу штанці. Не встиг хлопчина присісти, аж його нутрощі видали лункий звук, схожий на постріл, та виплюснули сильний струмінь майже не перетравленої суміші.

І тут сталося найстрашніше.

В кущах щось заворушилося і пролунав переляканий вигук: “Партизанен! Партизанен!”. П’яний, мов чіп, німець спав у кущах і Ванько точно на нього поцілив. Хлопчина теж злякався не на жарт і з переляку його бідний шлунково-кишковий тракт вибухнув ще потужнішим струменем, який сильно пахтів, проте аж ніяк не одеколоном. Фашист зарепетував ще голосніше і, схопившись, дременув до комендатури, стріляючи на ходу. Ванько й собі рвонув з двору у верболіз на березі річки.

П’яний гітлерівець перелякано волав: ”Партизанен! Партизанен!”. Німці й поліцаї, що чергували в комендатурі, в темряві теж з переляку не розібралися в чому справа, і підняли страшенну стрілянину. Комендант по телефону доповів вищому начальству, що на Кам’янку напали партизани і просив підмогу, аж поки хтось із німців не звернув увагу, що від того, хто найбільше волав про партизанів, віє таким “смачним ароматом”, що не кожен український нужник може з ним позмагатися.

Тож коли окупанти провели розслідування та виявили призвідця тривоги, вони зі злості відшмагали Ванька ременем. А кам’янці відтоді прозвали Ванька ”партизаном”.

Отак він і став “Ваньком-партизаном”.

Яким було в подальшому життя-буття Ванька та його, хоч і вредної, та все ж подруги кози Буньки, читайте далі.
Роль кози Буньки у боротьбі з диверсантами


(Пригода друга)
Вересневий теплий сонячний ранок запрошував Ванька на Дніпро. Коза Бунька мекала і розумно-хитрими очима споглядала, як хлопець вийшов з хати і поплентався до школи. В зеленого кольору штанцях та такого ж кольору сорочці, зшитих мамою з німецького мундира, та з книжками в торбі з-під протигаза він виглядав справжнім учнем.

Насправді, в школу хлопчині аж ніяк не хотілося йти, та й коза мала надію, що Ванько, як завжди, поведе її на вигін пастися. Проте не так сталося, як хотілося.

Був уже другий урок. Ванько вчився писати літери чорнилом з бузини на старих газетах, коли побачив, що коза стала передніми ногами на підвіконня й заглядає у вікно. На шиї у неї висіла обірвана мотузка. Бунька благально мекала, мабуть, запрошувала свого друга на вулицю. Майже весь клас не просто сміявся, – реготав. Вчителька Зінаїда Петрівна суворо глянула на школяра і, звинувативши його у зриві уроку, виставила з класу. Ванькові й козі Буньці більш нічого й не було потрібно, тож вони весело, з підстрибом, помчалися на річковий берег, де кожен з них мав свій інтерес.

А в цей час на жителів села насувалася гроза. І не та гроза, що несе з собою дощ, блискавиці з громом, а ще страшніша. В Кам’янку їхав оперуповноважений НКВС. Нині молоді люди, мабуть, і не знають, що то таке – НКВС. А колись то була дуже грізна організація.

Що ж спричинило таке страшне явище ?

А було так. Голова сільради, одержавши зранку пакет, який був геть увесь обліплений сургучними печатками, сидів біля відкритого вікна. Він загризав яблуком тільки-но випиту для хоробрості чарку самогону та з острахом дивився на страшний пакет і вагався. Не відкривати неможливо, бо там, мабуть, якась директива. Якщо її не виконати, то можна, в кращому випадку, опинитися скотарем на колгоспній фермі. В гіршому – там, звідкіля не повернулось дуже багато сільського люду, починаючи з громадянської війни, колективізації, та й у подальші роки, аж до останнього випадку. Це сталося, коли відбувалися вибори до “Верховного Совета СССР”.

Тоді дід Архип, який ще в японську війну воював у Порт-Артурі і за героїзм заслужив ”Георгія” та мав вуличне прізвище ”Порт-артурчик“, в громадянську війну в кінній армії Будьонного став орденоносцем і, навіть, у Велику Вітчизняну отримав партизанську медаль, не пішов, як усі “нормальні люди”, о п’ятій ранку в чергу на виборчу дільницю, щоби віддати свій голос за ”блок комуністов і беспартійних”, а сидів у хаті та в’язав ятір аж до вечора. Декілька разів прибігали до діда активісти та вмовляли йти голосувати, аж після обіду прибіг захеканий сам голова сільради. Він Христом-Богом молив діда йти голосувати чи дати згоду, щоб привезли йому виборчу урну додому. ”Порт-артурчик” всім відповідав так: ”У нас демократія, і я маю право проголосувати хоч і о шостій годині вечора, і обов’язково прийду, ось тільки дов’яжу ятеря”.

Він таки проголосував. Але, аж тоді, коли вся комісія, сидячи як на голках, чекала стовідсоткової явки і цим сотим відсотком був дід ”Порт-артурчик”.

З району дзвонили кожні п’ять хвилин, вимагаючи сто. Вже дзвонили і голова райвиконкому, і навіть Сам Перший секретар райкому товариш Стрельчик. Бідні голова комісії та голова сільради не знали, куди подітися.

Зранку наступного дня, коли сусіда прийшов до діда забрати новенького ятеря, його хата була пуста. Де подівся дід Архип, георгіївський кавалер, червоний орденоносець, партизанський вояк, ніхто достеменно не знав. Та й до цього часу не знає. А що він був удівець і жив сам-самісінький в своїй хаті, то ніхто його й не шукав.

І тільки глухі й невиразні чутки повзли Кам’янкою, буцімто темної ночі проїхав селом якийсь автомобіль, на декілька хвилин зупинився біля дідової хати і поїхав далі.

Отож, голова сільради уже майже півгодини сидів та крутив-вертів той пакет в різні боки, боячись відкрити і боячись не відкрити. А якщо там знову рознарядка? Слова ”рознарядка”, як і ”директива”, ”оперуповноважений НКВС”, ”постанова”, ”секретар райкому” викликали у голови панічний страх. Та врешті-решт, випивши для хоробрості ще одну чарку самогону, він нігтем посколупував сургуч, обережно тремтячими руками витяг з пакета папір з гербом і почав читати.

Це таки була рознарядка по терміновій відправці на лісозаготівлі п'ятнадцяти осіб чоловічої статі із запасом харчів не менш ніж на десять діб та зі своїм інструментом.

Доки голова з великими труднощами долав текст рознарядки, задзвонив телефон, і він, поклавши папір на підвіконня та придушивши його зверху надкушеним яблуком, щоби не знесло протягом, пішов до телефону.

А в цей час по вулиці, розглядаючи все навкруги та принюхуючись, брела Бунька. Вранці, після того як Ванько пішов до школи, дід Петро, можна сказати, відтягнув її на вигін, бо коза, не розуміючи, де подівся її друг і чому їй нічого не перепало добренького, опиралась як могла. Та все ж дід Петро не панькався з козою, а дав їй доброго прочухана лозиною та, припнувши на вигоні, почвалав додому.

Буньці стало тоскно від такої наруги. Добренького не дали, до того ж побили, а тут ще друг Ванько десь запропастився, і коза, розігнавшись, рвонула з усіх сил. Стара мотузка лопнула. Бунька зрозуміла, що вона стала вільною, мекнула, підстрибнула і подалася на розшуки свого друга.

І в той момент, коли голова сільради розмовляв по телефону, тварина брела по вулиці мимо сільради та й почула знадливий запах яблука. Цей запах збудив у неї вічний інстинкт здобуття поживи. Коза без зайвих роздумів підійшла до відчиненого вікна, вперлась копитами в стіну, задрала голову і стягла яблуко. Коли вона його догризала, війнув вітерець, і папір, що лежав на підвіконні, полетів на землю. Оскільки Бунька з яблуком розправилася, то її зацікавив листок паперу, від якого теж чомусь пахло яблуком. Вона схопила той листок, пожувала, пожувала та й проковтнула. Більше ніякої поживи в цьому місці не було і коза пішла собі далі в пошуках друга.

Голова сільради, закінчивши розмову по телефону, повернувся до вікна, але на свій подив, не побачив не тільки яблука, але й рознарядки. Він швидко підбіг до вікна, виглянув на вулицю, але документа не було. Вистрибнувши у вікно та оббігши навкруги сільради і не знайшовши рознарядки, від жаху він зовсім втратив голову. Та врешті-решт, опанувавши себе, знову розпочав пошуки.

Ще з півгодини голова гарячково переривав всі документи, які в нього були. Три рази пильно роздивляючись на всі боки, обійшов будинок сільради, але рознарядки не знайшов. Жахаючись від самої думки про наслідки втрати документа, вирішив, що це, мабуть, або шпигуни, або диверсанти викрали його і зателефонував до районного НКВС. А тамтешній начальник, саме сидів у своєму кабінеті в роздумах, що йому робити далі.

З області надійшла рознарядка по виявленню посібників фашистів та шпигунів. Але і тих й інших було катма. Тож, коли він отримав сигнал від голови сільради, терміново відправив оперуповноваженого Григорія Филимоновича Мороза із завданням не стільки знайти документ, скільки виявити посібника, шпигуна чи диверсанта і без результату не з’являтися.

Через годину Мороз страшною грозою насувався на село. Голова сільради, випивши вже не чарку, а цілий кухоль самогону, трусився від страху, як від пропасниці.

Ванько і коза Бунька в цей час безтурботно розгулювали на березі річки, не знаючи, що їх чекає.



Таки гроза насунулась. По обіді трофейний автомобіль з оперуповноваженим, грізно гуркочучи, зупинився біля сільради. З нього вийшов у кітелі та широкому галіфе огрядний похмурого виду чоловік і попрямував до контори сільради. Через деякий час вискочив із контори і підтюпцем помчався по селу штатний черговий сільради – однорукий дядько Семен. Руку він втратив, коли радянська армія форсувала озеро Балатон. Та то вже інша історія.

Не минуло й півгодини – в приміщенні сільради зібралися душ десять народу. Це були, окрім оперуповноваженого і голови сільради, ще й секретар, штатний черговий та “стрибки” зі своїм командиром. Так у народі називали групу хлопців, які допомагали виловлювати диверсантів, шпигунів та інших нелояльних до радянської влади осіб. Офіційна назва їх російською мовою ”истребители”. Тією ж мовою їх нарекли ”ястребки”. А сільський люд, ще простіше: ”стрибки”.

Командиром їхнім був хлопчина років вісімнадцяти на ймення Тимко, і, що немаловажно, сусіда Ванька.

Про що йшла мова, ніхто не чув, але вже під вечір уповноважений з командиром “стрибків” вийшли з контори і подалися до командира додому. “Стрибки”, хлопці років п’ятнадцяти-шістнадцяти, відвели голову сільради до льоху, котрий служив тимчасовою буцегарнею для порушників закону. Та й замкнули його там. Один із ”стрибків” залишився охороняти затриманого, а інші подалися вздовж вулиці.

Уже надвечір Ванько з Бунькою повернулися додому. Там на них теж чекала гроза.

Менша сестричка Віра розповіла матері, що коли вона гуляла на вулиці, бачила, як коза Бунька жувала біля сільради якийсь папірець.

Отже, при появі винуватиці пригоди мати не втрималась. Словами і лозиною, про всяк випадок, відчихвостила обох. Та це не могло зарадити справі. Мати, чекаючи найгіршого та знаючи, де Ванько свого часу заховав пляшку спирту, відкопала її та понесла до сусіда. Там уже вечеряли оперуповноважений та командир “стрибків”. Мати вирішила задобрити начальство про всяк випадок і віддала їм спирт.

Надворі споночіло. Бунька, припнута біля тину, лежала та косила очима на сусідську яблуню, під якою сиділи за столом оперуповноважений та командир “стрибків”, допиваючи пляшку самогону, бо спирт вони вже випили.

І ось випита остання чарка. Тимко подався десь на вулицю, а Григорій Филимонович Мороз, п’яний, мов чіп, піднявся із-за столу, поточився та й упав прямо під тином.

Спочатку він щось мурмотів та вовтузився, а потім заспокоївся і тільки могутнє хропіння розносилося навкруги.

Бунька наполохано вдивлялася в темряву, звідки доносилось могутнє, аж страшне хропіння, а потім, мабуть, звикла, бо, покрутившись на всі боки, стрибнула на тин, трухлява мотузка знову тріснула і розірвалась.

Коза полегшено мекнула і стала передніми ратицями на груди огрядного Григорія Филимоновича, що лежав на спині, розкинувши руки і мирно відпочивав собі після доброї вечері. Бунька ж хотіла добутися до гілки з яблуками. Мороз, відчувши крізь сон натиск на свої груди, почав соватися і щось буркотіти. Козі це не дуже сподобалося. Вона опустила донизу морду і нюхнула те, що лежало під нею та про всяк випадок лизнула в щоку Григорія Филимоновича.

Що снилось оперуповноваженому – про те не знає ніхто, та й ніколи, мабуть, і не взнає. Він підняв руку і вона вперлася в щось волохате. У блідому світлі півмісяця перед його очима постала бородата і рогата морда, схожа на чорта. Очі цієї морди зблискували. Григорій Филимонович від жаху затіпався, мову у нього відібрало і він тільки що й міг стиха стогнати: “Еее - еее ”. Буньці це не сподобалось і вона відстрибнула від оперуповноваженого. Той, трішки оговтавшись, вихопив із кобури пістолет, стрельнув раз, стрельнув другий. Коза злякалась пострілів і чкурнула з двору аж у верболози. По вулиці бігли “стрибки” і стріляли із гвинтівок.
Усю ніч, до самого ранку, не зовсім протверезілий оперуповноважений та “стрибки” “прочісували” село аж до берега річки. Прочесали й верболози. Хтось із них чув, як у річці щось шубовснуло і туди було зроблено декілька пострілів. Більше ніяких звуків звідти не було чутно і вони пішли далі.

А в той же час дід Петро сидів з головою у жабуринні, тремтячи від холоду і переляку.

Починалося з того, що він ще з вечора пішов до річки, де у нього стояли ятері, потрусити рибку. Аж тут почалася стрілянина і кулі дзижчали все ближче та ближче. Дід з переляку шубовснувся у річку, наче то був величезний сом. Це ще більше “роздраконило” стрільців і вони ще довго стріляли туди, де почули сплеск води.

Дід Петро пірнув у глибину і плив під водою, аж допоки стало духу. Виринув у “кушурях” під вербою, що звісила свої віти прямо у воду та прикривала його від переслідувачів.

Дід сидів у воді майже до ранку, а коза Бунька, забігши з переляку аж за вигін, втомлено лягла на землю та й спала собі. Перелякані селяни сиділи по хатах і тремтіли, боячись виходити на вулицю. Та ось перші сонячні промені пробились із-за хмар, видно стало навкруги і дід Петро прийшов додому, мокрий та змерзлий.

Оперуповноважений Мороз складав рапорт начальству про успішний бій з диверсантами, які, втікаючи від нього та його “стрибків”, кинулися в річку і попливли на той берег.

Тут питання ось у чім. “Той берег ”- то вже була територія іншої області, отже, надалі тих “диверсантів” повинні були ловити “органи того берега”.

Голову сільради випустили з льоху, упевнившись в тім, що він не мав зв’язків з диверсантами і шпигунами. Все ж йому було зроблене останнє попередження, і той, чи то від радості, чи з горя, випив прямо з горла півлітрову пляшку самогону і тут же в конторі впав на стіл і заснув.

Оперуповноважений повіз ”рапорта” начальству, ”стрибки” з командиром пішли спати. Голова сільради, як уже говорилося раніше, спав п’яний у сільраді. Коза Бунька відпочивала після нічної пригоди, а Ванько попрямував до школи здобувати науки. Попереду його чекало чимало різних пригод, але ж і вчитись треба було.

Гульки на Слизькому і що з того вийшло
(Пригода третя)
Минуло декілька років відтоді, як закінчилася війна.

Ванько виріс – під носом почали пробиватися вуса і з’явився хоч і ламкий, але відчутний бас. Коза Бунька постаріла, та все ж була ще доволі метка й проворна, незважаючи на свій поважний вік.

Ванько закінчував сьомий клас і вже ходив вечорами ”гуляти”, та не до клубу, а на вигін до старого, крислатого дуба. Там старші хлопці поставили декілька саморобних лавок, і Петько, підстаркуватий та лисий парубок, грав на гармошці. Він умів грати вальси, фокстроти і танго. В клубі партійне начальство забороняло танцювати танго і фокстроти, вважаючи їх ідеологічно ворожою ”західною пропагандою”. Окрім того, учнів старших класів, які насмілювалися ходити до клубу, ”ганяв” учитель фізики Федот Федотович. Він був старим холостяком, дома вечорами йому було нудно і, як говорили на селі, ходив до клубу ”на полювання”. І якщо хтось з учнів йому потрапляв на очі, то, нехай він матиме знання, як в академіка, - наступного дня його чекала неодмінна двійка по фізиці.

Під дубом, на вигоні, названому народом ”Слизьке”, мабуть, через те, що після дощу там утворювалися калюжі, партійної влади не було. Та й Федот Федотович не полюбляв сюди заглядати, бо й світла на Слизькому не було. А без світла й учня не побачиш. В клубі ”крутили фільми” та пропагандисти читали лекції ”О достижениях в сельськом хозяйстве”, ”О социалистическом соревновании, международном положении” та про інші нецікаві речі. Молодим же дівчатам і, особливо, хлопцям хотілося й потанцювати, і поцілуватися.

Отож, одного теплого весняного вечора Ванько подався на Слизьке, щоби потанцювати та пообніматися з дівчатами. Та так поспішав, що забув дати їсти козі Буньці. Мати та сестричка лягли спати, теж не погодувавши козу.

Вона, розсердившись на них, перегризла налигача, яким була прив’язана до яблуні, та й пішла розшукувати свого друга Ванька. Бунька бачила, як той ішов по вулиці в бік ”городка ”, де жила баба Самограйка. Чому у неї було таке прізвисько, не знав ніхто. Одні говорили, що коли баба була молодою, то дуже любила грати на балалайці. Інші – що баба гнала дуже кріпкий самогон, від якого шуміло в голові, ноги заплутувались, і пияки починали співати і самі собі грати на будь-чому, що попадало до рук. А може, від того, що прозивала вона свій самогон ”Самограй ”.

Узимку в баби збиралися парубки та дівчата. Там можна було випити, поспівати, потанцювати.

У теплий час, як уже говорилося, вони збиралися на Слизькому.

Отже, коза потрюхикала до баби Самограйки. Мабуть, вона подумала, що Ванько пішов до неї, щоби купити пляшку самогону. Стара на той час гнала самогон і позавішувала вікна ряднами від сторонніх очей. Бунька, сподіваючись знайти Ванька, підійшла до хати і стала заглядати у вікна. В одному вікні через щілину пробивалося трішки світла і коза, впершись передніми ногами в стіну, ненароком стукнула рогом в шибку. Самограйка подумала, що прийшов клієнт по самогон, загасила гасову лампу, відхилила ряднинку і в примарному місячному світлі побачила рогатого і бородатого чорта. Баба з переляку страшно закричала, знепритомніла і впала. Падаючи, зачепила самогонний апарат і він разом з казаном теж упав поруч з бабою. І самогон, і закваска розлилися по всій хаті. Бунька, не побачивши Ванька, потрюхикала собі далі.

А в цей час, п’яний мов квач, тракторист Василь на ”Білорусі” їхав до Самограйки за черговою порцією самогону. Як завжди, не вистачало останньої чарки, і трактористи спорядили його, як найтверезішого. Та Василь біля самісінької бабиної хати не впорався з керуванням і трактор, як норовистий жеребець, підстрибнув на грудці, хильнувся в бік і врізався в хату. Вутла стіна впала. Трактор в’їхав у хату і зупинився колесами біля непритомної баби. Василь вдарився головою об сволок і знепритомнів.



Коли баба, вся в заквасці та самогоні, прийшла до тями і побачила перед собою трактор, їй стало зовсім моторошно, і вона заволала страшним голосом: ”Господи Ісусе! Спаси!”. Та все ж, незважаючи на свій похилий вік, стрімголов вискочила з хати і, втративши сили, прихилилась до вцілілої стіни і поволі сповзла на призьбу . З напівзруйнованої хати та від баби Самограйки війнуло таким ароматом, що дух пішов на весь ” городок” і навіть дійшов до Слизького. Хлопці й дівчата пішли на самогонні пахощі. Коли вони наблизились до хати Самограйки, та сиділа на призьбі і заїкувато говорила: ”Ко-ко-ко-козачо-чо-чо-чо- чортзля-зля-зля-злякав-злякавсам-сам-сам-самогон-тра-тра-тра-трактор в хаті”.

З того часу баба стала заїкатися, особливо коли нервувала, і вже більше ніколи не гнала самогон. Тим паче, дільничний міліціонер її оштрафував та реквізував самогонний апарат і самогон. Василь разом з трактористами бригади відремонтував хату.

Через деякий час в районній газеті був надрукований фейлетон. Начебто в Кам’янці, на Слизькому, морально нестійкі елементи відкрили ”притон”, де розпивали спиртні напої і танцювали непристойні танці. Тракторами, наче танками, таранили людські хати і взагалі вели ”несоціалістичний спосіб життя”. Голові сільради та дільничному міліціонеру оголосили по партійній догані. Потому дружинники разом з дільничним міліціонером організовували рейди на Слизьке і розганяли парубків та дівчат. Голова сільради разом із завклубом дозволили танці в клубі до і після лекцій та кінофільмів.

Але можна було танцювати тільки польку, кадриль і гопака. Старші школярі сиділи дома та вчили уроки. Василя забрали до війська. Подейкували, що він служить в танкових військах механіком-водієм. Мабуть, там йому стала в нагоді наука таранити перешкоди .

Ванько на той час виїхав до обласного центру. Його прийняли на навчання до професійно-технічного училища і він став здобувати робітничу спеціальність. Коза Бунька ще більш постаріла і вже не ходила по селу в пошуках Ванька. Коли той на вихідні приїжджав додому, то вгощав козу цукерками, які називалися ”подушечками”.

Про подальші події, що відбувалися в житті Ванька, можете прочитати в наступній оповідці.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка