А твори Г. Ващенка з проблем освіти та організації навчання: Проект системи освіти в самостійній Україні



Сторінка1/33
Дата конвертації06.12.2016
Розмір4.52 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
А)Твори Г. Ващенка з проблем освіти та організації навчання:
 

 Проект системи освіти в самостійній Україні


Системи навчання
Большевицькі перекручення педагогічних ідей Заходу в галузі дидактики
Освіта і виховання молоді в СССР
Організаційні форми навчання
 

 Б) Твори Г. Ващенка з питань національного виховання. Зміст, методи, чинники виховання:


 
Основні засади розумового виховання української молоді…...
Третє покоління...................
Ідеологічні засади Спілки Української Молоді..
Проти головного ворога......................................
Завдання національного виховання української молоді...
Бог і Батьківщина..................................................
Виховання любови до Батьківщини (Націоналізм й інтернаціоналізм)...
Родинне виховання до трьох років..............
Олександер Македонський.......................
Основи естетичного виховання......................
Виховна роля мистецтва…………………..........
Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру................
За здорову і свідому українську родину…......................

ПРОЕКТ СИСТЕМИ ОСВІТИ В САМОСТІЙНІЙ УКРАЇНІ

    ВСТУП

Події міжнародньої політики розвиваються так, що ми можемо сподіватися розпаду протиприродньої большевицької держави, яка принесла стільки нещастя мільйонам насе-лення СССР і загрожує катастрофою всьому людству. Коли саме розпадеться СССР, ска-зати важко, а що він розпадеться і то в порівняно скорому часі, в цьому не може бути сумніву. Про це свідчить велика економічна криза в СССР, внутрішні супереч-ності й бо-ротьба всередині комуністичної партії, а особливо — політичні повстання на теренах СССР і навіть у концентраційних таборах.


З розпадом большевицької держави для поневоле-них Москвою народів і в тому числі для українців від-криються перспективи щодо розбудови свого націо-нального й культурного життя.
Такі перспективи вже відкривались перед нашим народом в часи лютневої революції 1917 р., коли впа-ла царська влада і почався рух в напрямку створення української са-мостійної держави. Але українська ін-телігенція не була підготована до того, щоб гідно очо-лити цей рух. Тому визвольні змагання України за-кінчилися поразкою і поневоленням навіть далеко важчим, ніж за часів царської Росії. Щоб цього не сталося і в часи розпаду СССР, потрібна ґрунтовна підготовка у всіх галузях політичного і культурного життя на-шого народу.
Як український педагог, я хотів би висловити свої думки щодо підготовки нашого народу в галузі розбу-дови своєї національної освіти. Що освіта має вели-чезне значення у всіх галузях життя народу, — це ясно для кожної мислячої людини. Доказів цьому ба-гато дає історія як старих, так і нових часів. Наприк-лад, Німеччина, незважаючи на великі політичні по-милки часів гітлеризму, незважаючи на страшні роз-рухи, що їх принесла з собою друга світова війна, переважно завдяки добре поставленій освіті зуміла швидко відбудувати своє господарство і знову стати могутньою державою, з якою рахуються всі народи світу. Добре зрозуміли значення освіти й большевики. З перших же років рево-люції вони взяли школу в свої руки і зробили з неї знаряддя у своїй боротьбі за опа-ну-вання світу. І коли большевицька система останній час дуже захиталась, то це пояс-нюється виключно антиприродністю її і властивими їй внутрішніми су-перечностями.
Тому на розбудову своєї національної освіти й ви-ховання молоді і нам, українцям, слід звернути най-більшу увагу.
Одним з найважливіших питань в галузі освіти, що стоять перед нашим народом, є питання про освітню систему. Під системою освіти слід розуміти мережу освітньо-вихов-них закладів, що існують у певній дер-жаві, починаючи від дитячого садка й кінчаючи уні-верситетом, високими технічними школами та академією наук.
Система освіти звичайно відповідає соціяльно-економічному устроєві держави. Коли в суспільстві роз-гортається політична боротьба і державний устрій захитується, це відбивається і на системі освіти. З'яв-ляються спроби в той чи інший бік змінити її. Тому, плануючи розбудову освіти у вільній самостійній ук-раїнській державі, слід взяти до уваги соціяльно-політичний устрій її, що ймовірно існуватиме в ній. Крім того, щоб уникнути помилок у розбудові системи осві-ти, що можуть потім тяжко відбитися на подальшому розвиткові нашого народу, треба використати досвід минулого і сучасного. Дуже велике значення для нас має досвід системи освіти на Україні за часів царату і часів большевиць-кого панування. Ґрунтовна аналіза цього досвіду перш за все покаже нам великі хиби в організації системи освіти, що їх мусимо уникати. Багато позитивного в розв'язанні пи-тань про систему освіти у вільній українській державі може дати ко-роткий, але плодови-тий досвід організації української школи в період 1917-1923 рр., коли наш народ з ве-ли-ким ентузіязмом розбудовував свою національну культуру взагалі і свою національну школу зокрема.
Крім того, ми мусимо врахувати також досвід систем освіти на Заході. В ньому ми маємо знайти для себе багато позитивного й корисного. А проте ми не мо-жемо просто за-позичати цей досвід і розвивати свою систему освіти за якимось західнім зразком. Як ми зазначили вище, система освіти має відповідати перш за все  соціяльно-політичному уст-роєві держави, а та-кож психології народу та його національним тради-ціям. У всьому цьому український народ має свої від-мінності, що відрізняють його від інших народів.

СИСТЕМА ОСВІТИ В ЦАРСЬКІЙ РОСІЇ



Система освіти в царській Росії була послідовно по-будована на засадах становости (“сословности“). Цим вона помітно відрізняється від систем освіти в Західній Европі та Америці, де юридично всі громадяни мають рівні права на освіту в усіх її формах і на всіх ступ-енях за умови, що на вищих ступенях можуть опла-чувати її. У царській Росії навіть заможні люди т. зв. нижчих станів не мали права вчити своїх дітей у шко-лах, призначених для привілейованих станів. Це по-яснюється тим, що в Росії до 1917 р. зберігався розпо-діл суспільства на стани, причому кожен із них мав свої особливі права і своє особливе стано-вище в сус-пільстві.
Вищим, привілейованим станом було дворянство. Воно мало найбільші права щодо державної служби; крім того, мало свої станові організації, привілеї в справі суду  та ін. Далі йшло міщанство, до якого за-раховувались крамарі, промисловці та дрібні службов-ці. За ними йшли робітники фабрик і заводів. Рядом з ними , з погляду станового , стояли се-ляни. Деяка різ-ниця була між міщанами. Багаті крамарі й промислов-ці одержували звання “почесних громадян”, що дава-ло їм деякі привілеї порівняно з біднішими крамаря-ми. Ок-ремо як суспільний стан стояло духівництво. Воно мало свої органи керівництва: синод, єпархіяльні архієреї, консисторії, благочинні, свої з'їзди.
Відповідно до цього була розбудована й система освіти в Росії. Найбільші і при тому вийняткові права в галузі освіти мали дворяни. Вони могли учитися  в школах  усіх типів, починаючи з народньої початкової й кінчаючи університетами та високими технічними школами. Але в Росії існували школи, в яких могли вчитись лише діти дворян. Це т. зв. пажеські корпуси, ліцеї, кадетські корпуси, інститути шляхетних дівчат.
Свої спеціяльні школи мало й духівництво. Це - духовна школа (бурса), духовна семінарія, духовна академія. У цих школах вчилися переважно діти духівництва, хоч  у кінці ХІХ і  на початку ХХ ст. вчилось у них небагато дітей міщан і навіть селян. Але ста-новище їх   у дечому відрізнялось від становища дітей духівництва. З них брали досить високу платню за навчання і користування гуртожитком, з дітей духівництва платня була менша, а значний відсоток останніх завсім звільнявся від платні. Діти духівництва, пере-важно міського, часто вчились у гімназіях. Це пояснюється тим індиферентизмом  у сто-сунках до релігії, що характеризує дореволюційне суспільство Росії, і  відсутністю серед російської інтелігенції належної пошани до церкви  й духівництва.
Діти мешканців міста, урядовців , купців навчалися в гімназіях і реальних школах. Але при цьому слід зазначити, що, крім звичайних гімназій, до 1917 р. в Росії існували спеціяльні дворянські гімназії, куди приймались виключно діти дворян. При них існували гуртожитки, в яких учні виховувались  у дусі дворянських традицій.
У кінці Х1Х ст. і на початку ХХ ст. в Росії було організовано по містах і селах багато ремісничих шкіл різного типу, сільськогосподарчих нижчих  та середніх шкіл. Так, напр., у Діхтярях на Полтавщині була організована ткацька школа, в Миргороді - мистецько-реміснича школа. Призначались вони переважно для селянських дітей. Разом з т. зв. ви-щими початковими школами це були т. зв. “школи тупики”. Учні після закінчення їх не могли вступати до інших шкіл і  продовжувати свою освіту.
Характеристичною особливістю системи освіти в  царській Росії було також те, що школами керували різні відомства: міністерство освіти, міністерство фінансів, міністерство хліборобства, шляхів сполучення, синод. Іноді навіть школи того самого типу й майже з однаковими програмами навчання перебували в різних “відомствах”. Так, напр., частина жіночих гімназій належала до міністерства освіти, а частина перебувала у відомстві імператриці Марії.
Крім державних шкіл, у Росії, особливо в кінці ХІХ і в початку ХХ ст., існували школи приватні. Зокрема, багато існувало приватних комерційних шкіл. Програми нав-чання в них були такі ж самі, як і в школах державних, але рівень його був різний  у за-лежності від того, хто керував школою. До речі, в комерційних школах багато вчилося жидівських дітей, яким вступ до інших шкіл був дуже обмежений.
Мова викладання  в  усіх школах була російська.
Станова система освіти, що існувала в дореволюційній Росії, дуже тяжко відбивалася на дітях т. зв. нижчих станів, зокрема на дітях селян. Їм фактично була за-крита дорога не тільки до високої школи, а навіть і до середньої освіти. А особливо у важ-кому стані перебували діти українських селян. Російська мова була для них незрозумілою. Тому школа мало давала їм знань або давала знання в перекрученому вигляді. Мало того, школа навіть у здібних дітей не викликала охоти до науки  й цікавости до читання кни-жок, бо вони були написані чужою мовою. З великою переконливістю хиби дорево-люційної російської школи на Україні показав Борис Грінченко у своїй брошурі “На бес-просветном пути”. Внаслідок цього рівень освіти на Україні дуже підупав. Тим часом, коли в ХVІІ ст., за свідченнями чужоземних мандрівників, майже все населення України ,  в тому числі  й жіноцтво , було грамотним, в кінці ХІХ ст. і на початку ХХ ст. було 80% неграмотних. Зрозуміло, що при таких умовах освіти гинули таланти багатьох українських селян. Шевченко лише завдяки щасливому збігові обставин міг одержати освіту в академії мистецтва. А скільки талановитих українських селян зовсім залишилися без освіти ?
Тому-то українські громадські діячі не раз підносили питання про школу з ук-раїнською викладовою мовою. Так, напр., у 1904 р. на зібранні Полтавського земства де-путат Леонтович виступив з доповіддю на цю тему і був підтриманий зібранням. Питання це ставилось і в державній думі. Але царський уряд уперто продовжував русифікаторську політику.
Шкоду викладання чужою, російською, мовою розу-міли й учні в країнах, поневоле-них Москвою, і часами різко протестували проти цього. Так, у березні 1905 р. в Кутаїсі застрайкували учні духовної школи й по-ставили до шкільної адміністрації такі вимоги:
а) викладання всіх дисциплін мусить провадитись грузинською мовою ;
б) російська мова має бути одним з предметів вик-ладання ;
в) при школі мусить бути організована бібліотека з грузинською мовою;
г) звільнити учителів-росіян, за вийнятком тих, які викладають російську мову, і де-кого з учителів-гру-зинів, що виявили велике угодство до російського уряду.
А скінчилася справа тим, що школа була на якийсь час закрита, а ініціятори страйку звільнені.
Нарешті, великою хибою шкільної освіти в дорево-люційній школі був її скрайній формалізм. Причина його полягала перш за все в тому, що школа не була зв'язана з місцевим життям. Це меншою мірою стосу-ється до шкіл у місцевостях, населених росіянами, і повною мірою стосується шкіл у місцевостях неросій-ських Відірвана від життя школа не могла по-справ-жньому зацікавлювати дітей наукою. Тільки талано-виті учителі, до того ще й добре обізнані з дитячою пси-хологією, могли зацікавлювати дітей.
Причини формалізму дореволюційної російської школи коріняться також у системі освіти. В Росії, за вийнятком Лесгафтівських курсів, не було високих шкіл, що давали б педагогічну підготовку  вчителям середніх шкіл. В університетах не було навіть окре-мих катедр педогогіки. Такі катедри були лише в ду-ховних академіях. Тому в багатьох випад-ках учителі середніх шкіл були зовсім не обізнані з педагогікою і педагогічною психо-логією, не розуміли психіки дітей, часто викладали свої дисципліни сухо, формально.
Особливо це стосується хлоп'ячих гімназій. Тому учні середніх шкіл, за невеликими вийнятками, не цікави-лись шкільною наукою, іноді відчували до неї відра-зу. Нерідко тра-плялись такі випадки, що учні після закінчення школи “урочисто” спалювали шкільні під-ручники, підкреслюючи цим, що вони, врешті, покін-чили з остогидлою школою. Відношення між учнями та вчителями середніх шкіл часто були ворожими. Це ніби були два табори, що вперто боролись між собою. Учні намагались на кожному кроці зробити вчителеві якусь неприємність: вимазували крейдою стілець вчи-теля, помітивши, що вчи-тель має звичку при викла-данні спиратись руками на парту, навмисно поливали її чорни-лом, клали в кишені учительських плащів якісь брудні речі, давали вчителям образливі прізви-ща і т. ін. Учні, що найбільш пописувались у цьому, користались серед товаришів пошаною, як “герої”. Зі свого боку вчителі мстились на учнях: давали їм незадовільні оцінки, безжалісно виключали їх зі шко-ли і т. ін.
Хиби середньої дореволюційної школи були, між ін-шим, грунтовно висвітлені на педагогічному з'їзді, що відбувся в Києві 1916 р. Тут виступали з доповіддями такі видатні педагоги, як Науменко і Зіньківський. На фактах вони доводили, що середня школа, особ-ливо гімназія, вбиває в учнях інтерес до науки, що внас-лідок формалізму в навчанні порівняно невеликий відсоток учнів, що вступають до школи, нормально закінчують її і т. ін. Хиби дореволюційної російської школи відбиті і в мистецькій літературі. Так, напр., Чехов у своєму оповіданні “Человек в футляре” ви-вів карикатурний тип бездушного вчи-теля-формалі-ста. Федір Сологуб написав роман “Мелкий бес”, ге-рой якого, учитель се-редньої школи, ненавидить своїх учнів і садистично радіє, зробивши їм якусь не-приєм-ність.
Усі вказані вище хиби освітньої системи на Україні за царських часів слід взяти до уваги при розбудові освіти у вільній українській державі.
Русифікаторська політика Москви в галузі народньої освіти викликала протести се-ред національно свідомої української інтеліґенції. Але все це були ”голоси в пу-стелі”. Москва з політичних міркувань не хотіла й на крок відступити від русифікаторської політики і всі заяви про українську національну школу рішуче від-кидала. І на цьому стояв не тільки царський уряд, а й значна частина російської інтеліґенції.
Політична ситуація в Україні різко змінилась у лю-тому 1917 р. Впала російська царська влада. Уярмлені Москвою народи відчули подих свободи; розпочинаєть-ся рух в напрямку утворення самостійних національ-них держав і розвитку своєї національної культури. Зрозуміло, цей рух охопив і широкі маси українського народу. Але тут мусимо відзначити, що в боротьбі за самостійну національну державу українці в 1917-1921 рр. не виявили достатньої організованости, послідовности й стійкости. Більшість українських інтеліґентів, що взяли у свої руки кермо політичного життя, були зв'я-зані з російськими соціялістичними партіями й не хо-тіли поривати зв'язків з ними. Для них на першому міс-ці стояв соціялізм, а на другому - Україна. Переважно цим пояснюється поразка України у визвольних зма-ганнях. Зате в боротьбі за свою національну культуру і, зокрема, за свою школу українська інтелігенція ви-явила більше підготованости й стійкости. Велику ролю тут відіграла попередня діяльність відомого українсь-кого патріота, письменника Грінченка. Крім згаданої вище брошури “На беспросветном пути”, він склав словник ук-раїнської мови, що має велике значення в розбудові української літератури, науки, освіти. Знач-ну ролю в підготовці української інтелігенції в бороть-бі за національну культуру і школу відіграли також педагог-українець Ушинський і славетний філолог По-тебня. Обидва вони у своїх творах ґрунтовно довели, що нормальний розвиток культури народу може від-буватися лише на основі національної мови. Коли ж народ губить свою мову, він розкладається. Що ж до самої мови, то Потебня довів, що різниця у мовах не є лише різницею зовнішньою, — вона внутрішня, істот-на, що зі словами, які у різних народів ви-значають то-тожні предмети, з'єднуються різні відтінки уявлень і понять, властиві окре-мим народам. Тому-то точний пе-реклад на чужинні мови фактично неможливий.
Підготованим до боротьби за національну школу бу-ло і наше вчительство, в першу чергу учителі народніх шкіл. Вони були міцно зв'язані з українським селом і ба-чили, яку шкоду приносить народові школа з викла-данням чужою мовою.
Боротьба за національну школу в Україні почалась в скорому часі після лютневого перевороту. В Києві було організовано Товариство Шкільної Освіти. В по-чатку квітня 1917 р. воно скликало Всеукраїнський Учительський З'їзд в Києві, який виніс важливі ре-зо-люції щодо організації української національної освіти. Не подаючи докладно постанов з'їзду, зупинимось ли-ше на важливіших з них. Перш за все з'їзд поставив вимогу, що школа на Україні в найближчому часі му-сить стати українською як за мовою викладання, так і за її змістом. Друга важлива постанова — це ліквіда-ція багатотипности школи, що існувала в царській Ро-сії і ставила великі перешкоди в освіті більшости на-селення, а особливо селян. З'їзд підтримав рішення то-вариства Шкільної Освіти щодо організації Академії наук як найвищого наукового закладу, що має розбу-довувати науку, досліджувати питання українознав-ства і сприяти удосконаленню шкільної освіти. Як пер-ший практичний крок реалізації цих постанов, з'їзд ухвалив організацію інструкторських курсів у Києві, що мали підготовити лекторів для курсів українізації.
Інструкторські курси відбулися в Києві в червні 1917 р. Слухачами на них були пе-дагоги, делеґовані по-вітовими або губерніяльними учительськими зборами на місцях. Оскільки пам'ятаю, всіх слухачів на кур-сах було коло З0. Лекції на інструкторських кур-сах читали: проф. Михайло й Олександер Грушевські, Со-фія Русова, Науменко, Сушиць-кий, Олекса Левицький. На курсах були прочитані лекції з історії України, ук-раїнської літератури, мови, подана була українська термінологія з математики, граматики і т. ін.
У кінці червня слухачі інструкторських курсів роз-'їхались як лектори по містах Ук-раїни. Там уже було підготовлене все для курсів українізації. Курси відбувались звичайно в найбільших залях, що були в мі-стах. Але вони не завше могли вміщати всіх слухачів. Серед останніх, крім учителів сільських і міських шкіл, було багато священиків, були ди-ректори та інспектори. Піднесення на курсах було надзвичайне. Можу з пов-ною відповідальністю сказати, що протягом своєї біль-ше як 50-річної педагогічної праці я не читав в іншій авдиторії, що з таким захопленням слухала б лекції, як на цих курсах. І це, незважаючи на те, що Москва протягом сторіч провадила русифікаторську політику і вживала всіх заходів для того, щоб убити в нашім на-роді національну свідомість. Піднесений настрій слуха-чів стимулював енерґію лекторів, і вони докладали всіх зусиль, щоб найкраще підготуватись до своїх лек-цій.
У середині серпня 1917 р. в Києві відбувся другий Всеукраїнський Учительський З'їзд. На ньому були прочитані доповіді видатних українських педагогів С. Русової, Я. Чепіги, А. Холодного, М. Дем'яновського, П. Стеблиної.
С. Русова прочитала добре обґрунтовану з психоло-гічного й національного боку до-повідь на тему “Націона-лізація школи”. Вона доводила, що кожний нарід му-сить мати свою національну школу, бо без цього він не зможе нормально розвиватись. Школа му-сить бути національною не тільки за мовою викладання, а й за його змістом: вона мусить бути зв'язана з народнім по-бутом, традиціями, світоглядом. Тому учитель мусить не тільки давати знання учням і виховувати їх у шко-лі, а повинен також тримати зв'язки з місцевим насе-ленням.
Я. Чепіга у своїй доповіді “Соціалізація народньої освіти”, критикуючи російську школу царських часів, висунув такі вимоги щодо організації освіти в Украї-ні: 1) всі гро-мадяни України мусять мати рівні права на освіту, 2) навчання на всіх ступенях повинно бути безплатним, 3) освіта мусить бути обов'язковою, 4) вся українська молодь, неза-лежно від матеріяльного стану батьків, має право одержувати освіту, а держава че-рез школу має забезпечувати учнів безплатно шкільними підручниками, письмовими при-ладдями і навіть їжею.
Остання вимога, яку виставив Чепіга у своїй допо-віді, — це та, що школа мусить бути світською, інакше кажучи, з неї мусить бути виключено викладання ре-лігії. Ця теза зустріла критику з боку декількох спів-учасників з'їзду.
Ґрунтовну доповідь прочитав М. Дем'янівський на тему “Українізація початкової школи”. У його доповіді було багато спільного з доповіддю Софії Русової. М. Дем'янівський переконливо доводив велику виховну ролю рідного слова, пісні, народніх звичаїв. Він харак-теризував учителя як душу школи, як того, хто кладе початок культур-ности та інтелігентности дитини в їх кращому розумінні, підкреслив велике значення доб-рого, веселого дитячого товариства в школі. Дуже цін-ною в доповіді Дем'янівського була думка про те, що школа мусить бути для дитини рідною оселею, тим осередком, почи-наючи з якого учні під керівництвом учителя поступово знайомляться спочатку з рідним селом, його природою і мешканцями, а потім з повітом, губернією, цілою Україною і, на-решті, цілим світом. Це те, що в педагогіці має назву принципу краєзнавства у навчанні.
Останньою була доповідь П. Стеблиної  “Дитячий садок”, присвячена питанням дошкільного виховання. Доводячи велику ролю дошкільного періоду у формуванні осо-бистости людини, бо в цей період за-кладаються основи вдачі і світогляду, П. Стеблина вка-зала на той безпорадний стан, в якому перебуває знач-на частина селянських дітей на Україні, особливо ді-тей бідноти. Виходячи з таких заложень, вона доводи-ла конечну по-требу в заснуванні дитячих садків, особ-ливо на селах.
У кінці з'їзд виніс декілька постанов у справі освіти в Україні. Наводимо найваж-ливіші з них:
1) Школа мусить бути національною не тільки за мовою викладання, але й за його змістом; звідси вимога змінити програми шкільного навчання, надавши їм український зміст.
2) Школа мусить бути єдиною й організованою так, щоб усі громадяни мали право на безплатну нижчу, середню і вищу освіту, щоб учні були забезпечені під-ручниками, щоб школа була світською, але з бажання батьків може бути уведене викладання релігії.
3) Народня початкова школа має бути загальноосвіт-ньою з семирічним курсом нав-чання. Вона мусить мати два концентри: молодший з чотирирічним курсом і старший з трирічним курсом.
До середніх шкіл відносяться гімназії з чотириріч-ним курсом навчання, технічні школи, сільськогоспо-дарські, учительські семінарії. Програми їх мусять бу-ти побудовані так, щоб до них безпосередньо можна було вступити після закінчення семирічної загаль-но-освітньої школи.
4) По всіх селах України організувати “Просвіти” і по всіх повітах закласти “Учительські Спілки”.
5)   3 осени 1917 р. відкрити в Києві Український На-родній Університет.
6) При школах влаштувати дитячі садки. З метою підготовки  педагогів  дошкільників  українізувати фребелівські курси.
До цього слід додати, що українське вчительство, вимагаючи українізації школи, ра-зом з тим виявило національну толерантність й поставило вимогу органі-зовувати для дітей національних меншин національні школи.
Крім того, звертає на себе увагу висунутий на Все-українських З'їздах принцип сво-боди учителя у виборі підручників і метод навчання. Як бачимо далі, прин-цип свободи в педагогічній роботі відіграв позитивну ролю в організації шкільної освіти в Україні не тільки в ті роки, коли ще існувала українська влада, а де-кілька років і після того, як наша школа перейшла до рук большевиків.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка