А. М. Черній Релігієзнавство Посібник



Сторінка23/49
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.37 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   49

Вселенські собори — етапи формування основних догматів християнства


Догмати християнства. Сутність християнської (як і будь-якої іншої) релігії виражають її догмати. Вони не підлягають критиці й мають у віровченні силу абсолютного авторитету. Тому заперечення або сумніви щодо будь-якого з християнських догматів розцінюються церквою як єресь і передбачають накладання анафеми.

Догмати релігійні (гр. dogmatos — думка, вчення) — основні положення віровчення певної конфесії, що вважаються вічними і незмінними істинами, встановленими Богом, і є обов'язковими для визнання їх усіма віруючими.

Основними християнськими догматами спочатку були вчення про триєдність Бога, боговтілення, спокуту, вознесіння, хрещення, безсмертя душі. Пізніше до них додали догмати про божественну і людську природу Христа, наявність у нього двох воль і двох дій та іконовшанування. Із поділом християнства на православну, католицьку й протестантську церкви з'являються догмати, які визнають лише прихильники певного напряму. Так, суто католицькими є догмати про чистилище, про сходження Духа Святого не тільки від Отця, а й від Сина, про непорочне зачаття Богородиці та її тілесне вознесіння на небо, про непогрішимість папи римського. А суто протестантськими — догмати «спасіння вірою» та визначеності.

Цілком природно, що кожен із догматів є складовою єдиного християнського віровчення. І все ж спільною основою є тринітарний догмат (вчення про Святу Трійцю). Згідно з ним християни поклоняються єдиному у трьох особах (іпостасях) Богу — він Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Постулюється, що безначальний Отець передвічно народжує Сина, який є досконалим одкровенням Отця, тому й іменується ще Словом-Логосом. Від Отця також сходить Дух Святий. Джерелом цього постулату є Новий Завіт: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ів. 1:1); «А коли Втішитель прибуде, що Його від Отця Я пошлю вам, — той Дух правди, що походить від Отця, Він засвідчить про Мене» (Ів. 15:26). Всі три іпостасі рівні («рівночесні») у своїй божественності. їм належить однаково поклонятися: «Бо троє свідкують на небі: Отець, Слово і Святий Дух, і ці Троє — Одно» (Ів. 5:7).

Причиною початку процесу формування християнських догматів була потреба у визначенні засад та меж (ортодоксії) християнської доктрини. Вважається, що церква, виголошуючи своє віровчення у формі догматів, надихається силою Святого Духа і утверджується авторитетом свого глави Ісуса Христа. Основні догмати християнства формувалися та проголошувалися на перших семи загальноцерковних, тобто Вселенських (IV—VIII ст.) соборах.



І Вселенський собор. У 325 р. у м. Нікея за імператора Костянтина Великого, який виступив у ролі судді в богословських суперечках, було скликано І Вселенський собор. Робота собору тривала місяць. Весь цей час безперервно велась полеміка щодо аріанства — вчення александрійського пресвітера Арія, який відкидав постулат про божественну сутність та передвічне народження Ісуса Христа від Бога-Отця. Арій вчив, що Син Божий є творінням Божим, хоча і найвищим з усіх. Тобто він розглядав Ісуса Христа не як Бога, а як історичну особу. Однак більшість не погодилася з Арієм. Тому до Символу віри було внесено визначення особи Ісуса Христа як «Бога істинного від Бога істинного» та «народженого, не створеного». Підсумковий документ підписали всі, за винятком самого Арія та ще двох присутніх, за що їх і вигнали. Після завершення роботи собору Костянтин влаштував для його учасників розкішний банкет, про який християнський історик Євсевій писав, що він скоріше нагадував чудовий сон.

На цьому соборі також було прийнято перші сім пунктів Символу віри та ухвалено відзначати свято Воскресіння Ісуса Христа (Пасху) у першу неділю після першого весняного рівнодення, яке буває між 4 квітня та 8 травня.

Єпископам знадобилося два місяці для того, щоб після собору повернутися додому. Згодом стало очевидним, що значна кількість єпископів поставила свої підписи під підсумковим документом лише через повагу до побажань імператора, а не тому, що він виражав їх особисті переконання. Хоча аріанство було офіційно засуджено, воно існувало й далі, і багато його прибічників, «напіваріан», мали у церковній ієрархії досить високі посади. Не пройшло і десяти років, як їм вдалося відправити у заслання трьох основних своїх противників, серед яких був і такий відомий церковний діяч, як Афанасій Александрійський.

Оглядаючи шлях, який пройшло християнство — від роздробленої секти до офіційної релігії могутньої Римської імперії, — нині можна з упевненістю стверджувати, що переможна хода християнської церкви мала і позитивні, і негативні наслідки. Християнство підняло моральний статус держави: суспільство визнало гідність жінки, було заборонено гладіаторські бої, доля рабів полегшилася, римське законодавство стало справедливішим, а процес благовістя прискорився. Проте, незважаючи на всі переваги, зближення з державою мало для церкви і зворотний бік. Так, держава в обмін на визнання церкви та доброзичливе до неї ставлення отримала право втручатися у духовні й богословські справи. Тому історія християнства тих часів є складною павутиною відносин між церквою та імператорськими державами як на Сході, так і на Заході.



II Вселенський собор. Після І Вселенського собору релігійна боротьба тривала. Імператора Феодосія, який успадкував владу у 378 р. і за своїми поглядами належав до антиаріанської партії, постійно турбували богословські суперечки на Сході. Тому у 381 р. він скликає у Константинополі черговий — II Вселенський собор. До порядку денного було внесено чотири основних питання. По-перше, було підтверджено Символ віри, прийнятий на І соборі в Нікеї, що поклало край аріанству. По-друге, до рішення нікейського форуму додали ще один пункт: Святий Дух виходить від Отця. Відтак II собор утвердив догмат про рівність та єдиносущність Бога Духа Святого з Богом-Отцем і Богом-Сином. Не погодившись із цим постулатом, 36 єпископів залишили собор. По-третє, собор засудив погляди такої теологічної течії в християнстві, як аполінаріанство. Аполінарій (310—390) — антиаріанин, що хотів особливо наголосити на тому, що Ісус є цілковито Богом. Цим він фактично відкидав другу половину вчення: Ісус цілковито є людиною.

Рішенням собору Нікейський Символ віри було доповнено п'ятьма новими постулатами: про Святого Духа, про церкву, про воскресіння мертвих, про хрещення та про майбутнє життя після смерті. Так Символ віри набув завершеного змісту і слугує дороговказом для християн і в наші дні.

Четвертий пункт порядку денного не мав нічого спільного з христологічними суперечками, проте відображав постійну боротьбу за першість серед церков. В одному з рішень собору сказано: єпископ Константинопольський має першість після єпископа Римського, оскільки Константинополь став Новим Римом. Політичне підґрунтя цієї постанови полягало в тому, що Константинополь з часу появи — 330 р. — почали поціновувати як нову столицю імперії. Рим же вважався містом, у якому було засновано імперію, і тому за ним безумовно визнавалася першість честі. Досі ж, якщо Римському єпископу віддавалася перша шаноба, то Константинопольський єпископ займав друге місце. Значення цього рішення полягало не просто у захисті прав єпископа Константинопольського від можливих посягань на його місце у церковній ієрархії. У ньому помітно значно глибший підтекст: політичний престиж міста пов'язувався з його церковним лідером. Пізніше захисники папства використовували це рішення Константинопольського собору для доведення першості Риму ще в ранньому християнстві. Противники ж цієї теорії переконували, що за своєю природою така першість є скоріше політичним фактом, а отже, Рим отримує її тільки тому, що був першою столицею імперії.

Попри прийняті собором рішення мир серед християн не настав. На початку V ст. виник новий христологічний конфлікт, пов'язаний з іменем Константинопольського єпископа Несторія (428—431), який гіперболізував людську природу Ісуса на противагу його божественності. Він учив, що Діва Марія народила звичайну людину Ісуса, з якою з часом Бог об'єднався духовно. Виходячи з цього, Ісуса Христа Несторій називав Богоносцем, а не Боголюдиною, а Діву Марію — Христородицею, а не Богородицею.



III Вселенський собор. Щоб покласти край дискусіям в 431 р. у м. Ефес імператор Феодосій II (408—450) скликав III Вселенський собор. Собор, засудивши вчення Несторія (несторіанство) як єресь, ухвалив визнавати в Ісусі Христі з часу його втілення (Різдва) єдність двох природ: божественної і людської, а отже, сповідувати Ісуса Христа як істинного Бога та істинну Людину. Собор проголосив визнання Пресвятої Діви Марії Богородицею. Було також остаточно затверджено текст Нікео-Константинопольського Символу віри і категорично заборонено вносити до нього будь-які зміни і доповнення. Патріарха Несторія відправили в заслання.

IV Вселенський собор. Відбувся за імператора Маркіана (450—457) 451 р. у м. Халкидон. У ньому брало участь більше 500 єпископів. Він став найбільшим представницьким зібранням за всю історію раннього християнства. Собор розглядав чергову теорію про природу Ісуса Христа — євтихіанство, автором якої був архімандрит одного з константинопольських монастирів Євтихій. Його вчення мало й іншу назву — монофізитство (гр. monos — один, phisis — природа). Євтихій стверджував, що людська природа в Ісусі повністю поглинута Божеством. Тому в ньому слід визнавати винятково божественну природу. Халкидонський собор рішуче засудив монофізитство, знову проголосивши, що Ісус Христос є водночас істинним Богом й істинною Людиною. Згідно зі своєю божественною суттю він вічно народжується від Отця. Відповідно ж до людської природи він утілився від Діви Марії й у всьому, крім гріхів, рівний людям.

Отже, перші чотири Вселенські собори мали спільну проблему: дотримуючись послідовності в головній меті — засудити єресь, вони не пропонували позитивного пояснення природи Христа. Як правило, протистояння закінчувалося повною поляризацією позицій. У вченні про природу Христа є два полюси: людський і божественний. Тому труднощі виникали при спробі утримати їх хоча б у відносній рівновазі та не дати одній із позицій отримати перевагу. Так, аріани надто підкреслювали людську природу Христа, що принижувало його божественність. У свою чергу, прибічники Аполінарія зводили нанівець його людську природу. Несторіани винні у подальшому приниженні його божественності, на що монофізити негайно відреагували, відмовивши в можливості Ісусу бути людиною.

Усе ж перші чотири Вселенські собори мали надзвичайно важливе значення для ранньої церкви. Хоча христологічні протистояння час від часу спалахували з новою силою, фундаментальні принципи християнства було зрештою сформульовано. Згоди про те, що природа Христа є союзом божественного та людського, і вона не має однозначного визначення, врешті-решт було досягнуто. А догмати, затверджені на цих соборах, й нині залишаються чинними.

V Вселенський собор. До поділу 1054 р. християнства на православ'я і католицизм відбулися ще три Вселенські собори. V Вселенський собор у 533 р. у м. Константинополь було зібрано з приводу суперечок, що не затихали між послідовниками Несторія, з одного боку, і Євтихія — з іншого.

VI Вселенський собор. У 630 р. знову у м. Константинополь розпочав роботу VI Вселенський собор. Він був покликаний засудити монофелітів, які, хоч і визнавали в Ісусі Христі дві природи — божественну і людську, але наполягали на наявності єдиної волі — божественної. Друга сесія цього собору відбулася через 11 років (641) у Грульських царських палатах. Собор затвердив правила внутрішнього церковного управління, а саме: 85 правил Святих Апостолів, правила шести Вселенських і семи помісних соборів, а також правила 13 отців церкви (найавторитетніших священнослужителів). Згодом ці правила було доповнено правилами VII Вселенського та ще двох помісних соборів — утворився «Номоканон» («Керманична Книга»), який є основою, правовим кодексом церковного управління православної церкви.

VII Вселенський собор. Останній у церковній історії, VII Вселенський собор працював у 787 р. в м. Нікея. На ньому було відновлено поклоніння іконам і засуджено іконоборство.

Римською католицькою церквою визнаються Вселенськими і собори, проведені вже без участі православних. Їх нараховується 21. Останній із них — II Ватиканський — збирався у 1962—1965 pp. Тоді було переглянуто напрями роботи церкви у зв'язку з її новими географічними масштабами й культурними змінами у світі. Православні визнають тільки сім перших Вселенських соборів, протестанти — перші чотири.


1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   49


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка