А. М. Черній Релігієзнавство Посібник



Сторінка17/49
Дата конвертації05.11.2016
Розмір3.37 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   49

Напрями

Хінаяна


Одним із основоположних напрямів буддизму, що оформився внаслідок його розколу на рубежі І—II ст. н. е. (і був затверджений на четвертому буддійському сангіті), є хінаяна (санскр. — мала колісниця, або вузький шлях спасіння). Цей напрям має ще й другу назву — тхеравада, що означає «школа старої мудрості». Хінаяна —початковий філософський буддизм в усій його чистоті й ортодоксальності. Визначальний акцент у ньому ставиться на особистому спасінні, на особистих зусиллях людини задля звільнення від пут сансари. Послідовники хінаяни відмовляються від усього мирського, вважаючи, що досягти святості та нірвани можливо лише через чернецтво, шляхом багатьох перероджень. Звідси і сповідання «вузького шляху спасіння» та ідеалу архата (так називали найближчих учнів Будди — в хінаяні їх 16).

Архат (санкср., досл. — достойний, гідний, праведник) — людина, яка досягла звільнення (нірвани) від ланцюга перероджень (сансари).

Будда постає у цьому вченні як людина — носій виняткових моральних чеснот, великий учитель. Тому вся обрядовість хінаяни пов'язана з його культом, вшануванням місць його життя. У хінаяні розвинуто вчення про дхарму. Хінаяна поділяється на кілька шкіл. Історично першою серед них є школа mхepaвaдa (звідси й друга назва хінаяни), яку заснували найфанатичніші послідовники Будди відразу після його смерті. Вважаючи Будду земною істотою, тхеравадисти прагнули зберегти в пам'яті кожне слово, кожний жест, епізод із життя свого вчителя, який, на їх думку, з'являється серед людей кожні п'ять тисяч років.

Із лона тхеравади виокремилася (приблизно 350 р. до н. е.) школа cmxaвupaвaдa. її прибічники зберегли у своїй традиції найархаїчніші елементи. Патріархом школи було проголошено Тхера Моггампутта Тисса — чудотворця, який очистив сангху від єресі й утвердив стхавираваду як офіційну традицію буддизму в державі Ашоки. Будда шанувався як реальна особа, наділена людськими (а отже, й слабкими) та надлюдськими рисами.

Стхавиравада не була чимось монолітно єдиним. Вона охоплювала собою цілий шерег шкіл, серед яких — ватсипутрія, що була заснована приблизно 280 р. до н. t. і проіснувала до IX ст. Основна ідея школи — визнання існування невизначеної, постійної матеріальної субстанції, що визначає природу людської індивідуальності. Практична ж реалізація карми не можлива поза межами існування особи. Серед відомих шкіл стхавиравади була і сервастивада, засновник якої архат Катьяніпура на третьому буддійському сангіті виголосив ідею сервам асти (все існує). Вона визнає канонічною лише Абхідхарму-пітаку. У наш час найпоширенішими течіями хінаяни є дхамамаютика-нікая, маха-нікая та ін. «Нікая» інтерпретується як школа в буддійській громаді або школи буддистів однієї країни.


Махаяна


Другим напрямом буддизму є вчення махаяна (санскр., досл. — велика колісниця). Своїми витоками воно сягає раннього буддизму, зокрема махасангхіків («велика громада»), течії, що виникла ще в IV ст. до н. е. Махаяна стала самостійним напрямом у І ст. н. е. у буддизмі. Його засновником вважається буддійський філософ-проповідник Нагараджуна (II—III ст. н. е.).

На відміну від хінаяни з її визначальною ідеєю досягнення особистого порятунку, шлях бодхисатва в махаяні доступний усім. Досягти нірвани тут може не тільки чернець, а й мирянин.



Бодхисатва (санскр., досл. — той, хто прагне просвітлення) — людина чи інша істота, яка прийняла рішення вийти з кола сансари і стати Буддою.

Послідовник махаяни мусить дбати передусім не про особистий порятунок, як це властиво прибічнику хінаяни, а про допомогу всім живим істотам, щоб привести їх до визволення. В махаяні по-новому тлумачиться статус Будди — він тут уже не людина, а Бог. До того ж замість одного Будди з'являється декілька: Будда Амітабха («володар раю»), Адибудда («творець світу»), Будда Майтрєйя («Будда майбутнього») тощо. Реальний Шак'ямуні сприймається як утілення вічного світового принципу, його знаряддя. Кожна жива істота має природу Будди. У великій пошані тут бодхисатви — особи, які заслужили перехід до нірвани, але вирішили залишитися на землі заради спасіння інших людей. У вченні махаяни з'являються судження про рай та пекло, яких не було в ранньому буддизмі.

На початку нашої ери в лоні махаяни виник новий напрям — тантризм, який набув виразного оформлення у V—VII ст. Тантричний буддизм має ще назву ваджраяна (алмазна колісниця). Допускаючи існування бодхисатв, тантризм засвідчує свої витоки. Водночас він має й оригінальні риси, що дали йому змогу виокремитися в особливий напрям. У першу чергу це специфічна система езотеричної практики. Тантризм ґрунтується на дотриманні різноманітних і складних ритуалів, які б заперечували миттєвий, швидкий, як блискавка ваджра (зброя бога Індри для кидання, що має тисячу голок), доступ до нірвани. Найвідоміший серед цих ритуалів — багаторазове повторення священних погроз — мантри (віршів із ведичних текстів, які використовуються як заклинання і чарівні формули). Вчення має свої тексти — тантри, в основу яких покладено ідею людини-мікрокосму і уявлення про інь (жіночу) та ян (чоловічу) шакті (статеву енергетику), трансформація якої згідно з тантритиками веде до розширення свідомості та просвітлення.

Контактуючи з анімістичними релігіями Тибету, з культом бонпо (формою піаманізму), тантричний буддизм перетворився протягом VII—XIV ст. на ламаїзм, що остаточно оформився завдяки реформам тибетського лами Цзо-нхаву (1357—1419).

Зберігаючи основні буддійські положення, ламаїзм у той же час має свою специфіку. Це ускладнена обрядовість, масове поширення інституту лам (тибет. лама — найвищий), їх пошанування, беззастережна покірність, яка вважається головною чеснотою. Старший син у кожній родині послідовників ламаїзму, як правило, посвячується в лами. Звідси і величезна кількість ламаїстських монастирів.

Є дві найвищі ламські посади: далай-лама, що вважається втіленням бодхисатви Авалокітешвари, і панчен-лама — уособлення Будди Амітабхи. За логікою, панчен-лама має бути домінуючим, оскільки втілення Будди в сакральному плані вище за персоніфікацію бодхисатви. Та в реальному житті склалося так, що саме далай-лама в столиці Лхаса зосередив у своїх руках найвищу духовну й політичну владу і став загальновизнаним верховним авторитетом для всіх ламаїстів та багатьох шанувальників. Резиденцією панчен-лами став монастир біля Шигатзе.

Особливе місце у ламаїзмі відводиться прийдешньому Будді — Майдарі, який покарає грішників і нагородить за релігійні заслуги гідних, установить справедливе життя. Головними текстами ламаїзму є канони Ганджур і Данджур. Збірка «Одкровення» Будди Ганджур складається зі 108 томів і включає тибетські переклади найважливіших сутр і трактатів хінаяни, махаяни та ваджраяни, численних розповідей, діалогів, цитат, що мали стосунок до Будди, а також твори з астрології, медицини тощо. Коментарем до текстів Ганджура є ще більше зібрання — Данджур, що складається з 225 томів, які вміщують цілком самостійні твори, зокрема розповіді, поеми, заклинання та переклади буддійських праць.

Ламаїсти вважають, що тому, хто покладається на три сховища (Будду, Дхарму, Сангха), для їх досягнення необхідно самому породити Троїсте сховище у власній свідомості. А щоб оволодіти істинним сховищем — Дхармою (вченням), слід просуватися шляхом, який містить у собі тришикша (три практики): адхишила (вищу моральність), адхиса-мадхи (вищу медитивну зосередженість) та адхип-раджня (вищу мудрість).



Практика вищої моральності. Має багато різних форм практичної реалізації. В основі їх усіх лежить принцип утримання від десяти проявів античеснот (аморальності).
Три з них стосуються дій тіла, чотири — дій мови і три — дій розуму.

Три фізичні античесноти такі:


1) позбавлення життя живої істоти — від убивства комахи до вбивства людини;
2) крадіжка — заволодіння майном іншої людини без її згоди, незалежно від цінності цього майна та від того, була ця дія виконана самостійно чи з чиєюсь допомогою;
3) сексуальна розбещеність;

Чотири античесноти мови — це:


1) брехня — обман інших людей словами або діями;
2) лихослів'я — внесення чвар, розбрату, щоб спонукати тих людей, які мали добрі стосунки, до сварки, або тих, які вже посперечалися, до ще більшої ворожнечі;
3) грубість — ображання інших;
4) марнослів'я — ведення під впливом бажань та інстинктів розмов про безглузде, нісенітниці.

Три античесноти розуму:


1) заздрість — думки «якби це було моїм», бажання чого-небудь, що належить іншим;
2) зловмисність — намір завдати шкоди (як великої, так і незначної) іншому;
3) помилкові погляди — уявляти як неіснуюче щось існуюче, наприклад переродження (сансару) чи причинно-наслідковий зв'язок (карму).

Протилежність цим десяти античеснотам — десять чеснот, дотримання яких у повсякденному житті називається практикою моралі.



Практика вищої медитативної зосередженості. Полягає у зосередженні уваги на одному об'єкті. Медитативна зосередженість містить у собі велику кількість видів. Серед них виділяється шаматха (спокій). Суть спокою тут розуміється як утримання уваги на певному об'єкті, без відволікань, в гармонії свідомості та тіла людини. Якщо спокій супроводжується прийняттям сховища, то це загальна буддійська практика. А якщо ж вона доповнюється ще й прагненням вищого просвітлення заради блага всіх живих істот, то це є практика махаяни. З досягненням спокою свідомість і тіло пронизуються радістю і щастям, суб'єкт набуває безлічі, навіть надприродних, здібностей, серед яких яснобачення та еманація (випромінювання всієї різноманітності світу).

Головна мета і перевага спокою в тому, що за його допомогою можна перейти до випаш'яна (особливого розуміння) і таким чином звільнитися від кругообігу буття. Для досягнення спокою необхідні певні умови. Так, місце для практики має бути тихим, без сторонніх звуків, адже шум для зосередженості протипоказаний. Той, хто медитує, повинен бути невибагливим, всім задоволеним, не залежним від мирських турбот і суєти. Він також має уникати аморальних фізичних і словесних дій. Шляхом слухання і роздумів йому слід позбутися хибних уявлень про предмет медитації. Також конче треба знати, яким чином міркувати про згубність бажань, про суть непостійності тощо. Для досягнення шаматхи необхідно позбутися «п'яти помилок» та застосувати «вісім протиотрут».

«П'ять помилок», яких слід уникати, такі:

1) лінощі — небажання займатися медитативною зосередженістю;


2) забудькуватість — невтримання у пам'яті об'єкта медитації;
3) сонливість і неуважність — переривання медитативної зосередженості;
4) невживання «протиотрут» — викликає сонливість і збудженість;
5) надмірне вживання — продовження вживання «протиотрути», коли сонливість і збудженість уже подолано.

«Вісім протиотрут» — це засіб від «п'яти помилок». «Протиотрути» від ледарювання: віра (бачити позитивні якості, які дає медитативна зосередженість), натхнення (старатися набути цих позитивних якостей), зусилля (отримувати задоволення від занять медитативною зосередженістю), підпорядкованість свідомості й тіла (наслідок — зусилля). «Протиотрута» від забудькуватості: уважність (постійно зберігати зосередженість на об'єкті). «Протиотрута» від сонливості й збудженості: пильність (негайно бачити, що сонливість чи збудженість уже з'явилися або настають). «Протиотрута» від незастосування: застосування (використовувати «протиотруту» від сонливості та збудженості). «Протиотрута» від надмірного застосування: утримання від застосування (послабити свої зусилля).

При застосуванні «восьми протиотрут» «п'ять помилок» поступово зникають, і людина проходить «дев'ять рівнів зосередженості»:

1) установка мислення — зосередження мислення і спрямування його на внутрішній об'єкт (наприклад, на візуалізований образ Будди);


2) продовження установки — продовження зосередження на об'єкті; триває довше, ніж попереднього разу;
3) відновлення — негайне реагування на відволікання і повернення до об'єкта;
4) посилена установка — збирання мислення для переходу від зосередженості на головних аспектах об'єкта медитації до сталішої його установки на другорядних аспектах об'єкта;
5) дисциплінування — усвідомлення позитивних (приємних) результатів, які приносить медитативна зосередженість, та, як наслідок, відчуття радості;
6) заспокоєння — зняття неприязні до медитативної зосередженності;
7) повне заспокоєння: за допомогою певних зусиль відкидання навіть найменшої сонливості чи збудженості, щойно вони з'являться;
8) стабільність — медитативна зосередженість стабілізується настільки, що вже ніщо зайве не зможе перервати цей процес;
9) органічність — фіксація на об'єкті здійснюється сама по собі, без додаткових зусиль.

Ці «дев'ять рівнів зосередженості» досягаються за допомогою «шести сил». Перший рівень — силою послуху, другий — силою роздумів, третій і четвертий — силою уваги, п'ятий і шостий — силою усвідомлення, сьомий і восьмий — силою зусилля, дев'ятий — силою знайомства.

Дев'яти рівням зосередженості відповідають чотири види розумової діяльності, за допомогою яких мислення оволодіває своїм об'єктом:

1) примусова фіксація — на першому і другому рівнях зосередженості мислення із зусиллям фіксується на об'єкті концентрації;


2) переривчаста фіксація — від третього до сьомого рівнів зосередженість чергується з неуважністю;
3) стабільна фіксація — на восьмому рівні мислення набуває здатності концентруватися на об'єкті не відволікаючись;
4) фіксація, що сама себе підтримує, — на дев'ятому рівні мислення самотужки утримується на об'єкті.

Як стверджує Далай-лама XIV, якщо скрупульозно дотримуватися наведеної методики, то бездоганної медитативної зосередженості можна досягти приблизно через рік систематичної практики.



Практика вищої мудрості. Ламаїсти виділяють п'ять видів мудрості, головними з яких є мудрість, що пізнає умовне, або номінальне, знання, та мудрість абсолютного знання, тобто знання природи буття. Кожна з них має безліч аспектів. За їх допомогою можна повністю подолати бар'єри аморальності та перепони до всезнання. Об'єктом такої мудрості є пізнання кінцевої природи всіх явищ, яка ще називається порожнечею, або ніщо, де не існує ні речовини, ні шуньята (свідомості). Ніщо виступає як заперечення самобуття (самосущого буття) будь-чого і всього.

Щоб почати пізнавати порожнечу, насамперед слід глибоко вивчити великі книги. Лише після того завдяки почутому про порожнечу від інших виробляється: 1) мудрість, що виникає зі слухання. Згодом внаслідок численних роздумів про значення порожнечі з'являється 2) мудрість, що виникає з роздумів. Достатньо оволодівши медитативною зосередженістю на рівні глибокої переконаності, набувають 3) мудрості, що виникає з медитації. Це відбувається тоді, коли розум стає надзвичайно сильним внаслідок спрямованості мислення на суть порожнечі. Формується гармонійна підвладність розуму і тіла, так само як у стані спокою. Але у випадку спокою гармонія підвладності розуму і тіла досягається силою зосередженої медитації, а тут — силою аналітичного мислення. Коли особлива медитативна зосередженість поєднується з гармонією такого порядку, настає особливе прозріння. Оскільки таке прозріння виникає тоді, коли об'єктом медитації служить порожнеча, то ця медитативна зосередженість виступає як поєднання спокою і особливого прозріння, що пізнає порожнечу.

Вважається, що при виконанні всіх цих вимог (трьох практик), спираючись на прийняття сховища (вчення Будди) та усвідомлення зв'язків між діями та їх результатами, можна досягти стану звільнення. Якщо ж додатково розвивати ще й бадхичитта (спрямованість на просвітлення), яка породжується любов'ю і милосердям, та виконувати згадані три практики у поєднанні з націленістю до вищого просвітлення заради блага всіх живих істот, то можна досягти вершини всезнання, тобто найвищого звільнення — стану Будди.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   49


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка