А бсолют вічна, незмінна, нескінченна духовна першооснова світу



Сторінка11/11
Дата конвертації05.11.2016
Розмір0.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Конфуцій (551 – 479) – давньокитайський мислитель, засновник конфуціанства. Основні погляди викладені в книзі “Лунь-юй” (“Бесіди і судження”). Оголосив владу правителя священою, а розподіл людей на вищих і нижчих – всезагальним законом справедливості. В основу соціального устрою ставив моральне самовдосконалення і дотримання норм етикету (“лі”). Із ІІ ст.. до н. е. і до початку ХХ ст.. конфуціанство вважалось в Китаї офіційною державною ідеологією.
Кун Томас (1929 – ) – американський філософ і історик науки.
Ламетрі Жюльєн Офре де (1709 – 1751) – французький філософ-матеріаліст. Першим у Франції виклав систему механічного матеріалізму і сенсуалізму. Вважав, що духовна діяльність людини визначається її тілесною організацією. Закликав до відродження системи Епікура. У праці “Людина-машина” (1747) розглядав людину як машину, схожу до годинника, яка самостійно заводиться. В останніх працях підійшов до ідеї еволюції, висловлював думки про єдність походження рослинного і тваринного світу. В етиці стояв на позиції гедонізму.
Лао-Цзи (Лі Ер) (ІV – ІІІ ст.. до н. е.) – засновник даосизму, автор твору “Дао де цзин” (трактат про шлях і доброчинність). Основне поняття Лао-Цзи – дао, яке метафорично уподібнюється до води. Спосіб дії, який витікає із дао – не діяння (у вей): поступливість, покірність, відмова від бажання і боротьби.
Леві-Строс Клод (1908 –) – французький етнограф, антрополог і соціолог, представник структуралізму. У співвідношенні біологічного і соціального в поведінці людини визнає головним наявність формальних структур у взаємовідношеннях між людьми, вплив на поведінку людини символічних форм, традицій і ритуалів, визнання окремої мови як системи, що моделює суспільні інститути. Важливим моментом його структурної антропології є тлумачення міфу як фундаментального змісту колективної свідомості. Основи стійких соціальних структур. Основні праці 6 “Міфологіки”, 1964 –71; “Структурна антропологія”, 1958 – 73; “Шляхи масок”, 1975.
Левкіп (V ст.. до н. е.) – давньогрецький філософ-матеріаліст, один із творців античної атомістики, вчитель Демокріта.
Лейбніц Готфрід Вільгельм (1646 – 1716) – німецький філософ, математик, фізик, мовознавець. У дусі раціоналізму розробив вчення про вроджену здатність розуму до пізнання вищих категорій буття і всезагальних і необхідних істин логіки і математики (“Нові досвіди про людський розум”, 1704). Реальний світ складається із субстанцій – монад (“Монадологія”, 1714); існуючий світ створений Богом як “найкращий з усіх можливих світів” (“Теодицея”, 1710). Був передвісником принципів сучасної математичної логіки. Один із творців диференційного і інтегрального обчислення. У сучасній західній філософії його концепція має послідовників серед таких напрямів як логічний позитивізм, персоналізм.
Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) – італійський живописець, скульптор, архітектор, вчений, інженер.
Локк Джон (1632 – 1704) – філософ-матеріаліст, творець ідейно-політичної доктрини лібералізму. Розробив емпіричну теорію пізнання, в якій заперечує існування вроджених ідей і доводить, що все людське знання походить з досвіду. Розвинув вчення про первинні і вторинні якості і теорію утворення загальних ідей (абстракцій). Соціально-політична концепція спирається на теорію природного права і суспільного договору. У педагогіці виходив із вирішального впливу середовища на виховання. Ідеї Локка здійснили значний вплив на французьких матеріалістів ХVІІІ ст.. і утопічний соціалізм поч.. ХІХ ст. Основна праця: “Досвід про людський розум”, 1690.
Лукрецій, Тіт Лукрецій Кар (біля 99 – 55 до н. е.) – римський поет і філософ-матеріаліст, послідовник Епікура. Мету філософії вбачав у тому, щоб вказати шлях до щастя для особистості, яка постійно відчуває у коловороті суспільної боротьби і нещасть страх перед богами, смертю, потойбічним покаранням. Засіб звільнення від цих страхів – засвоєння вчення Епікура про природу речей, про людину, суспільство. Його поема “Про природу речей” здійснила великий вплив на розвиток матеріалістичної філософії Відродження.
Лютер Мартін (1483 – 1546) – монах Августиніанського монастиря, надихнув Реформацію у Німеччині, засновник лютеранства. У ході анти папської боротьби він проголосив тезу про “виправдання вірою”, яка нанесла нищівний удар по папству та католицькій ортодоксії. Лютер відкинув зовнішні культові атрибути католицької церкви. Спасіння, вважав він, можна досягти завдяки божій милості, подарованій людям через Христа.
Макіавеллі Ніколо (1469 – 1527) – італійський політичний мислитель, історик (“Історія Флоренції”, 1520 – 1525), письменник (комедія “Мандрагора”, 1518). Бачив головну причину бід Італії в її політичній роздробленості, подолати яку здатна лише сильна влада (“Правитель”, 1513). Заради зміцнення держави вважав прийнятними будь-які засоби. Звідси термін “макіавеллізм” для визначення політики, що нехтує нормами моралі.
Марітен Жак (1882 – 1973 ) – французький філософ, представник неотомізму. Висунув релігійно-утопічну ідею “інтегрального гуманізму”, покликаного перебудувати цивілізацію, згуртувати людей на основі визнання релігійних цінностей. Виступив з ліберальною критикою капіталізму, бачив шлях знищення його антагонізмів у корпоративній організації суспільства (але разом з тим виступив і проти соціалізму). Погляди Марітена здійснили значний вплив на офіційну доктрину Ватикану. Основні праці: “Анти модерн”, 1922; “Інтегральний гуманізм”, 1936.
Маркс Карл (1818 – 1883) – німецький мислитель і суспільний діяч, основоположник марксизму. Маркс розробив принципи матеріалістичного розуміння історії (історичний матеріалізм), теорію додаткової вартості, досліджував розвиток капіталізму. Головна праця Маркса – “Капітал” (т. 1, 1867); 2 і 3 томи підготував до видання Ф. Енгельс (1885 і 1894). “Економіко-філософські рукописи” (1844), “До критики гегелівської філософії права” (1844), “Святе сімейство” (1845), “Німецька ідеологія” (1845 – 1846), обидві спільно з Ф. Енгельсом.
Марсель Габріель Оноре (1889 – 1973) – французький філософ, драматург і літературний критик, основоположник католицького екзистенціалізму.
Мах Ернст (1838 – 1916) – австрійський фізик і філософ, один із засновників емпіріокритицизму.
Мілл Джон Стюарт (1806 – 1873) – англійський філософ і економіст, ідеолог лібералізму. Засновник англійського позитивізму, послідовник О. Конта. У “Системі логіки” (т. 1 – 2, 1843) розробив індуктивну логіку, яку тлумачив як загальну методологію наук. В етиці поєднував принцип егоїзму (утилітаризм) із альтруїзмом. У праці “Основи політичної економії” (т. 1 – 2, 1848) основоположення класичної політекономії об‘єднував із поглядами Ж. Б. Сея та Т. Р. Мальтуса.
Монтень Мішель де (1533 – 1592) – французький філософ епохи Відродження. Рішуче заперечував християнську етику з її закликом до умертвіння плоті, критикуючи етичні погляди стоїків, оголошуючи гедонізм і індивідуалізм. Висловлював думку про рівність усіх людей, ідеалізував “природний стан” людства, вважаючи всі переваги щасливого життя втраченими із розвитком цивілізації. Вимагав відмовитися від тверджень, прийнятих на віру, закликав винести всі питання на суд розуму. Основна праця: “Досліди”.
Монтеск‘є Шарль Луї (1689 – 1755) – французький просвітник, правознавець, філософ. Виступив проти абсолютизму. Прагнув виявити причини виникнення того чи іншого державного ладу, аналізував різні форми держави і правління. Засобом забезпечення законності вважав принцип розподілу влади. Основні праці: “Персидські листи” (1721), “Про дух законів” (1748).
Ніцше Фрідріх (1844 – 1900) – німецький філософ, представник філософії життя. На місце класичних категорій “матерія” і “дух” поставив “життя” і “воля до влади” (сила, могутність). У творах, написаних в жанрі філософсько-художньої прози, виступив із критикою культури, проповідував імморалізм (“По ту сторону добра і зла”, 1886). У міфі про “надлюдину” культ особи поєднував із романтичним ідеалом “людини майбутнього” (“Так говорив Заратустра”, 1883 – 1884; “Воля до влади”, опубл. у 1889 – 1901 рр.).
Ортега-і-Гассет Хосе (1883 – 1955) – іспанський філософ і публіцист, представник філософії життя і філософської антропології. Справжню реальність, що надає змісту людському буттю, вбачав у історії, тлумачачи її в дусі екзистенціалізму як духовний досвід безпосереднього переживання. Один із головних представників концепцій “масового суспільства” масової культури (“Повстання мас”, 1920 – 1930) і теорії еліти. В естетиці виступив як теоретик модернізму (“Дегуманізація мистецтва”, 1925).
Паскаль Блез (1632 – 1662) – французький математик, фізик, релігійний філософ і письменник. У творі “Думки” Паскаль розвиває уявлення про трагічність людини, яка перебуває між двома безоднями – безкінечністю і ницістю (“людина – мислячий очерет”). Осягнути таємниці буття і спасіння з метою звільнення від відчаю можна при допомозі християнства.
Платон (427 – 347) – давньогрецький філософ, учень Сократа. Розвинув теорію про існування безтілесних форм речей, які називав “видами” або “ідеями” і які ототожнював зі справжнім буттям. Ідеям протиставляв небуття, тотожне матерії і простору. У пізнанні розглядав його види у залежності від особливостей пізнавальних предметів. Достовірне пізнання можливе тільки в істинно сущих “видах”. Основні праці: “Апологія Сократа”, “Софіст”, “Теетет”, “Пармені”, “Держава”.
Поппер Карл Раймонд (1902) – англійський філософ, логік і соціолог. Його концепція отримала назву “критичний раціоналізм”. Відмовився від вузького емпіризму і індуктивізму логічних позитивістів, замінивши їх принципами органічного зв‘язку теоретичного і емпіричного рівнів знання, твердженням, що будь-яке наукове знання носить лише гіпотетичний характер. Основні праці: “Логіка наукового відкриття”, 1935; “Відкрите суспільство і його вороги”, 1945.
Рассел Бертран (1872 – 1970) – англійський філософ, логік, математик, суспільний діяч. Основоположник англійського неореалізму і неопозитивізму. Філософія запозичує свої проблеми із природознавства, прокладає йому шлях і повинна логічно аналізувати і пояснювати принципи і поняття природних наук. Світ складається із даних відчуттів, які логічно нерозривно пов‘язані між собою. Лауреат Нобелівської премії з літератури. Основні праці: “Принципи математики”, 1910 – 1913; “Проблеми філософії”, 1912; “Історія західної філософії”, 1940.
Руссо Жан Жак (1712 – 1778) – французький письменник і філософ. Представник сентименталізму. З позиції деїзму засуджував офіційну церкву і релігійну нетерпимість. Висунув лозунг “Назад до природи!”. Здійснив великий вплив на сучасну духовну історію Європи з точки зору державного права, виховання і критики культури. Основні праці :”Юлія, або Нова Елоїза”, 1761; “Еміль, або Про виховання”, 1762; “Про суспільний договір”, 1762.
Сартр Жан-Поль (1905 – 1980) – французький філософ, письменник, публіцист, екзистенціаліст. Основні теми художніх творів: самотність, пошук абсолютної свободи, абсурдність буття. У 1964 році Сартру була присуджена Нобелівська премія з літератури. Основні праці: “Ескіз теорії емоцій”, 1939; “Буття і ніщо”, 1943.
Сенека Луцій Анней (5 – 65 до н.е.) – римський політичний діяч, філософ і письменник, представник стоїцизму.
Сократ (469 – 399) – давньогрецький філософ. Мета філософії – самопізнання як щлях досягнення істинного блага; доброчинність – це знання або мудрість.
Спіноза Бенедикт (1632 – 1667) – нідерландський філософ-пантеїст. Світ, за ним, -- закономірна система, яка може бути пізнана до кінця геометричним методом. У теорії пізнання притримувався лінії раціоналізму. Основні праці: “Богословсько-політичний трактат”, 1670; “Етика”, 1667.
Тейяр де Шарден П‘єр (1881 – 1955) – французький вчений-палеонтолог, філософ і теолог. Його філософська концепція – “християнський еволюціонізм” – різновид пантеїзму. Бог – “Христос еволюції” – представлений у кожній частинці “тканини універсуму” у вигляді особливої духовної енергії, яка є рухомою і спрямовуючою силою еволюції. Розвиток Всесвіту (“космогенез” – “христогенез”) зображений як ряд етапів еволюції духу, яка здійснюється через ускладнення матерії. Важливе місце у процесі удосконалення світу, яке з виникненням людини здійснюється завдяки свідомості і діяльності самих людей, належить науці. Основні праці: “Божественне середовище”, 1927; “Феномен людини”, 1956.
Тертуліан Квінт Септімій Флоренс (б. 160 – після 220) – християнський теолог і письменник. Підкреслював прірву між біблійним одкровенням і грецькою філософією, стверджуючи віру саме в силу її не співмірності з розумом.
Фалес із Мілета (625 – 547) – давньогрецький мислитель, родоначальник античної філософії і науки, засновник мілетської школи, першої зафіксованої філософської школи. Зводив усе багатоманіття речей до єдиної першостихії – води.
Фейєрбах Людвіг Андреас (1804 – 1872) – німецький філософ. Був спочатку послідовником Гегеля, потім (1839) піддав критиці його філософію ідеалізму, протиставивши антропологічний матеріалізм. На перший план висунув проблему людини як “єдиного, універсального і вищого” предмета філософії. Основні праці: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Сутність християнства” (1841), “Основи філософії майбутнього” (1843), “Сутність релігії”.
Фіхте Йоган Готліб (1762 – 1814) – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму. У центрі його уваги – проблема “практичної” філософії – питання обґрунтування моралі і державно-правового ладу. Але практику зводив лише до діяльності моральної свідомості. Відмовився від концепції “речі в собі” і намагався вивести усе розмаїття форм пізнання із одного початку – свідомості суб‘єкта. В етиці центральним питанням вважав проблему свободи, яку розумів як дію, що ґрунтується на пізнанні необхідності. Основна праця: “Науковчення” (1794).
Фрейд Зиґмунд (1856 – 1939) – австрійський невропатолог, психіатр, основоположник психоаналізу, психотерапевтичного методу лікування неврозів, що ґрунтується на техніці вільних асоціацій. Один із перших почав вивчати психологічні аспекти розвитку сексуальності – згідно Фрейду, основу несвідомого складають сексуальні інстинкти (лібідо), які обумовлюють більшість психічних дій людини. Основні праці: “Тлумачення сновидінь”, 1900; “Лекції по вступу до психоаналізу”, 1910; “Тотем і табу”, 1913; “Я і Воно”, 1923.
Фромм Еріх (1900 – 1980) – німецько-американський психолог, соціолог і філософ, представник неофрейдизму. Розробив цілісну концепцію особистості, прагнув з‘ясувати механізм взаємодії психологічних і соціальних факторів у процесі її формування. Зв‘язок міх психікою індивіда і соціальною структурою суспільства носить соціальний характер, у формуванні якої особлива роль належить страху. Страх подавляє і витісняє у несвідоме прагнення особистості, несумісні із пануючими нормами в суспільстві. З метою подолання такого стану висунув проект створення гармонічного “здорового суспільства”. Основні праці: “Втеча від свободи”, 1941; “Психоаналіз і релігія”, 1950; “Революція надії”, 1964.
Хайдегер Мартін (1889 – 1978) – німецький філософ, один із основоположників німецького екзистенціалізму. Розвинув вчення про буття, в основі якого протиставлення дійсного існування (екзистенції) і світу повсякденності, буденності; осягнення смислу буття пов‘зане з усвідомленням тлінності людського існування (“Буття і час”, 1927). Праці: “Що таке метафізика?”, 1930; “Вступ до метафізики”, 1935; “Вчення Платона про істину”, 1942.
Цицерон Марк Туллій (106 – 43) – римський політичний діяч, оратор і письменник. Прихильник республіканського ладу. У гносеології схилявся до скептицизму. Головну увагу зосередив на проблемах етики, доброчинного життя. Закликав слідувати людській природі, істинну суть якої розкриває тільки практична філософія.
Шеллінг Фрідріх Вільгельм (1775 – 1854) – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму. Розвинув принципи об‘єктивно-ідеалістичної діалектики природи як живого організму, несвідомо-духовного творчого начала. Метод споглядання цієї єдності – інтелектуальна інтуїція, характерна для філософського і художнього генія. Основна праця: “Система трансцендентального ідеалізму”, 1800.
Юм Девід (1711 – 1776) – англійський філософ-ідаліст, психолог, історик. Роль знання вбачав не в осягненні буття, а в здатності бути керівником практичного життя. Заперечував об‘єктивний характер причинності, хоча визнавав її існування у ході асоціації ідей і їх утворення під впливом чуттєвих вражень. В етиці розвинув теорію утилітаризму.
Ясперс Карл (1883 – 1969) – представник німецького екзистенціалізму, психолог. Основне завдання філософії вбачав у розкритті “шифрів буття” – різноманітних виявів трансценденції. Основні праці: “Всезагальна психопатологія”, 1913; “Духовна ситуація епохи”, 1931.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка