5 рок у план-конспект проведення лекційного заняття тема 2: Органи І установи виконання покарань в Україні Дисципліна



Скачати 279.58 Kb.
Дата конвертації28.12.2016
Розмір279.58 Kb.

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КАФЕДРА КРИМІНОЛОГІЇ ТА КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

«ЗАТВЕРДЖУЮ»

Начальник кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права

полковник міліції

Ю.О.Левченко

«_____» _____________2015 року

ПЛАН-КОНСПЕКТ

ПРОВЕДЕННЯ ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ

Тема 2: Органи і установи виконання покарань в Україні

Дисципліна: Кримінально-виконавче право

Категорія слухачів: студенти і слухачі навчально-наукового інституту заочного навчання.

Дидактичні цілі:


Навчальна - сформувати у курсантів систему науково обґрунтованих знань щодо реалізації принципу індивідуалізації покарання у розгалуженій системі кримінальних покарань та кореспондуючій їй системі державних органів, які виконують ці покарання; системи та видів органів і установ виконання покарань, їх взаємодії з іншими правоохоронними органами.

Розвивальна – розвити у курсантів інтелектуальні здібності до осмислення, формування навичок системного аналізу теоретичних і практичних основ соціального призначення та завдань органів і установ виконання покарань.

Виховна - сприяти розвитку у курсантів наукового світогляду і спрямованості на творчу активність, усвідомлення мотивів навчання, пізнавального інтересу до юридичної професії та формування морально-естетичних якостей юриста-професіонала.

Навчальний час: 2 год.

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: теорія держави і права, кримінальне право, кримінальний процес.

Забезпечувані дисципліни: кримінологія, правова статистика.

Навчально-методичне забезпечення лекції:

Наочність – графіки, схеми.

Технічні засоби навчання – електронні презентації, навчальний мультимедійний посібник.


ПЛАН ЛЕКЦІЇ (НАВЧАЛЬНІ ПИТАННЯ)

1. Соціальне призначення та завдання органів і установ виконання покарань

2. Види органів і установ виконання покарань

3. Державна кримінально-виконавча служба України



4. Взаємодія органів і установ виконання покарань з іншими правоохоронними органами

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА


Нормативні акти

  1. Конституцiя України: прийнята на 5-й сес. Верхов. Ради України 28 черв. 1996 р.(відом. Верхов. Ради України 1996, № 30. Ст.. 141): із змінами станом на 1 січня 2006 р. – К.: Вид. дім « Ін Юре», 2006. – 140 с.

  2. Кримiнальний кодекс України. – К.: Юрінком Інтер.2013 р. – 240 с.

  3. Кримінально-виконавчий кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 2 січня 2014 р.: (ОФІЦ. ТЕКСТ).-К.: Паливода А.В., 2014.-104 с.

  4. Закон України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів» від 8.04.2014 року № 1186 – У11

  5. Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред.. Степанюка А.Х..-Х.: ТОВ «Одісей», 2005.

  6. Закон України від 23.06.2005 р. №2713-ІУ «Про Державну кримінально-виконавчу службу України».

  7. Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 р. // Вiдомостi Верховної Ради України. – 1998. – №36-37.

  8. Про виконавче провадження: Закон України від 21квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України.-1999.-№24.

  9. Закон України “Про прокуратуру” вiд 5.11.1991 р. // Вiдомостi Верховної Ради України. – 1991. – №53.

  10. Закон України вiд 23.12.1997 р. “Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини”.

  11. Положення про Державний Департамент України з питань виконання покарань: затв. Указ. Президента України від 31 липня 1998 р.

  12. Указ Президента України від 08.04.2008 р. №311/2008 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 15.02.2008 р.», «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» від 25.04.2008 р. №401/2008.

  13. Положення про дисциплiнарний батальйон у Збройних Силах України: затв. Указ. Презид. України вiд 5 квітня 1994 р. №139/94.

  14. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань: затв. Наказ. Держ. департ. України з питань виконання покарань від 25 груд. 2003 р. №275 // Офіційний вісник України. – 2003. – №52. – ст. 2898.

  15. Інструкція про порядок виконання покарань не пов’язаних із позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань: затв. Наказ. Держ. Департ. України з питань виконання покарань, МВС України від 19 грудня 2003 р. №270/1560 // Офіційний вісник України.-2004.-№2.-ч.1-2.-С.90.

  16. Указ Президента України від 25.04.2008 р. №401/2008 «Про Концепцію реформування кримінально-виконавчої служби України».

  17. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 26.11.2008 р. №1511-р «Про Концепцію Державної цільової програми реформування кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року».


Навчальна::

    1. Богатирьов І.Г. Теорія і практика виконання кримінально-виконавчою інспекцією покарань, не повязаних з позбавленням волі: Монографія. – К.: Атіка, 2005. – 312 с.

    2. Богатирьов І.Г. Царюк С.В. Кримінально-виконавчі засади виконання та відбування покарань у виправних колоніях максимального рівня безпеки. Монографія. – Чернігів: КП «Видавництво «Чернігівські обереги», 2010. – 210 с.

    3. Богатирьова О.І. Кримінально-виконавча інспекція як суб’єкт виконання покарань: Автореф. дис. … канд..юрид.наук (12.00.08).-К.:Київськ.нац.ун-т внутр.справ, 2009.

    4. Кримінально-виконавче право України: Підручник / О.М. Джужа, І.Г. Богатирьов, О.Г. Колб, В.В. Василевич та ін.; За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. О.М. Джужи.– К.: Атіка, 2010.– 752 с.

    5. Злочинність в Україні / Статистичний збірник.-Державний комітет статистики України.-К., 2008.-С.79-85.

    6. Норм В.Т., Бернський Я.О. та ін. Прокурорський нагляд в Україні. Львів. 2002.-с.232.


Текст лекції

Вступ

Результативність кримінального покарання і досягнення поставлених перед ним цілей багато у чому залежать не тільки від декриміналізації діянь, що не становлять великої суспільної небезпеки, включення до кримінальних санкцій більш широкого спектру альтернативних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а і від того, як воно буде виконано. Тому відповідно до існуючої системи кримінальних покарань створюється кореспондуюча їй система державних органів і установ, які виконують ці покарання. Наявність останньої передбачає і закріплює не лише Кримінальний, а й Кримінально-виконавчий кодекс України (далі – КВК України), покликаний врегулювати порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань.

З метою приведення кримінально-виконавчої політики держави у відповідність із міжнародними нормами, визначення основних напрямів реформування кримінально-виконавчої служби, що має забезпечити в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах визначені законодавством порядок і умови виконання покарань та відбування покарання засудженими, прийнята Концепція реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, схвалена Указом Президента України від 25 квітня 2008 року № 401/2008.

У зв’язку з цим виникає нагальна потреба у підвищенні рівня правової підготовки працівників органів кримінальної юстиції взагалі та органів і установ виконання покарань зокрема. Саме тому, знання механізму функціонування кримінально-виконавчої системи України та правового регулювання виконання та відбування кримінальних покарань, шляхів практичного реформування кримінально-виконавчої системи України, її проблем та завдань є обов’язковою умовою підготовки юристів, майбутніх працівників правоохоронних органів.


1. Соціальне призначення та завдання органів і установ виконання покарань


Принцип індивідуалізації покарання, який є одним із найважливіших принципів галузей права кримінально-правового циклу, обумовлює наявність розгалуженої системи кримінальних покарань. Чим різноманітніше складові цієї системи, тим ширше діапазон заходів, які знаходяться у розпорядженні судових органів, тим з більшою точністю вони можуть обрати той захід, який найбільше відповідає тяжкості вчиненого злочину і особі злочинця, а, отже, ефективніше буде саме покарання.

Перелік видів кримінальних покарань, встановлений у ст. 51 КК України, являє собою єдину систему заходів державного примусу, що застосовуються за вироком суду до осіб, які вчинили злочини.

Результативність кримінального покарання і досягнення поставлених перед ним цілей багато у чому залежать не тільки від декриміналізації діянь, що не становлять великої суспільної небезпеки, включення до кримінальних санкцій більш широкого спектру альтернативних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а і від того, як воно буде виконано. Тому відповідно до існуючої системи кримінальних покарань створюється кореспондуюча їй система державних органів і установ, які виконують ці покарання. Наявність останньої передбачає і закріплює не лише Кримінальний, а й Кримінально-виконавчий кодекс України (далі – КВК України), покликаний врегулювати порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань.

Зазначимо, що система органів і установ виконання покарань, з одного боку, входить складовою частиною в структуру більш загального порядку – систему правоохоронних органів, а з іншого, сама містить у собі в якості одного з елементів як підсистему – кримінально-виконавчу систему.

Система правоохоронних органів, будучи родовою для власних підсистем, являє собою сукупність спеціально створених державних органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, до якої входять органи внутрішніх справ, служби безпеки, прокуратури, податкової міліції, митної служби, юстиції тощо.

До 1998 р. органи і установи виконання покарань були складовою частиною органів внутрішніх справ і тому, як правило, у літературі не розглядалися як окрема ланка правоохоронних органів. З утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади та відповідно до Указу президента України «Про виведення державного департаменту з питань виконання покарань з підпорядкування МВС України» №248/99 від 12 березня 1999 р. виникла потреба у виділенні цього правоохоронного органу в самостійну підсистему, що вирішує притаманними їй методами поставлені перед нею завдання. Звичайно, кожний з елементів, що входить у систему правоохоронних органів, має специфічні функції, обумовлені особливостями сфери його діяльності. У той же час кожний з них зобов’язаний вирішувати єдине для всіх головне завдання, яке об’єднує їх у систему – протидіяти злочинності.

Так, ст. 1 КВК України метою кримінально-виконавчого законодавства (а відповідно органів і установ, що виконують покарання) визначає захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначено: «Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції».

В той же час органи і установи виконання покарань мають конкретні цілі і завдання, які випливають з їх соціального призначення та місця, яке вони займають у системі правоохоронних органів. По-перше, органи і установи виконання покарань с невід’ємним атрибутом державного механізму. По-друге, вони завершують процес безпосередньої боротьби зі злочинністю, учасниками якого виступають: на першому етапі при попередженні і припиненні злочинів – апарати міліції, служби безпеки, податкової міліції, митної служби; на другому етапі – при розслідуванні злочинів, встановленні і викритті злочинців – слідчі органи; на третьому етапі, здійснюючи судовий розгляд і виносячи вирок, – суд. По-третє, для успішної ресоціалізації злочинців і запобігання рецидиву вони взаємодіють з багатьма державними органами і громадськими об’єднаннями як в період виконання покарання, так і після його завершення.

Під час виконання покарання реалізується правообмеження, які виражають його сутність, що завжди пов’язано з обмеженнями прав, свобод та законних інтересів громадян. Тому така діяльність повинна не тільки здійснюватись державними органами, а й повинна бути урегульована державою. При цьому, як підкреслюється в ст. 92 Конституції України, органи і установи виконання покарань визначаються виключно законами України.

Таким чином, органи і установи виконання покарань є не тільки складовими елементами системи правоохоронних органів, вони також входять до складових кримінально-виконавчої системи України, яка отримала своє законодавче закріплення з прийняттям 23 червня 2005 року Верховною Радою України Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України». З прийняттям цього Закону досягнуто головної мети України перед Радою Європи щодо демілітаризації кримінально-виконавчої системи та виведення її з підпорядкування силовому відомству МВС України.

На сьогодні до Державної кримінально-виконавчої служби України відносяться: Державна пенітенціарна служба України, 24 її територіальних органів управління (в областях, міст, Києві та Київській області), 187 установ виконання покарань, 669 підрозділів кримінально-виконавчої інспекції, навчальних закладів, підприємства та організації забезпечення.

Перед органами та установами, що виконують покарання, визначаються наступні завдання.

Перш за все, завдання виконання та відбування кримінального покарання, призначеного судом. При цьому призначене судом покарання розглядається як сукупність каральних право обмежень, визначених законами України та вироком суду.

Як відомо, чинне кримінально-виконавче законодавство (ч.1 ст.1КВК України) для визначення змісту поняття кари поряд із терміном «виконання» вживає термін «відбування» покарання. На наш погляд, ці терміни відображають єдиний процес здійснення карального впливу на засуджених, але звернені вони до різних суб’єктів і учасників кримінально-виконавчих відносин.

Виконання покарання спрямоване до відповідних органів, які у своїй діяльності зобов’язані реалізовувати весь комплекс правоообмежень, передбачених конкретним видом покарання, забезпечити здійснення наданих засудженим прав, виконання покладених на них обов’язків протягом усього терміну покарання, встановленого вироком суду.

У свою чергу, термін «відбування» покарання звернений до засуджених, які повинні на підставі вироку суду, відповідно до приписів встановлених, встановлених кримінально-виконавчим законодавством, виконувати покладені на них обов’язки та утримуватися від діянь, заборонених нормами права. це один із наслідків так званої кримінальної відповідальності – вимушеного зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених Кримінальним кодексом України обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальним органом держави.

Одним із головних завдань органів та установ виконання та відбування кримінальних покарань полягає у тому, щоб у кінцевому результаті досягти забезпечення захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом введення у дію заходів безпеки, які повинні застосовуватися до окремих індивідів, виключно в силу і відповідно до їх особистої небезпеки. При цьому виконання покарань повинно бути зорієнтовано на індивідуальний підхід до особи, яка має відхилення у поведінці. При досягненні своїх завдань органи і установи повинні керуватися, головним чином, міркуваннями про ефективність застосування тих чи інших засобів виправлення та ресоціалізації відносно особи, яка є її об’єктом.

Важливим завданням органів і установ, що виконують покарання є забезпечення процесу виправлення і ресоціалізації засуджених, створення умов для переоцінки життєвих орієнтирів, відновлення морального, психічного і фізичного стану особи, її соціальних функцій, приведення індивідуальної поведінки у відповідність із загальновизнаними суспільними правилами та юридичними нормами. Таке поняття, як «ресоціалізація засудженого» в кримінально-виконавчому законодавстві використовується вперше. Хоча, в ст. 50 КК України таке поняття не вживається – ч.2 ст. 6 КВК України визначає, що виправлення є необхідною умовою ресоціалізації засуджених. Ресоціалізація – це важливий процес відновлення та розвитку соціально корисних зв’язків і відносин як у період відбування покарання, так і після звільнення засудженого. Тому ресоціалізацію засуджених слід розглядати як одну із важливих соціальних завдань, що стоять перед системою органів і установ, що виконують покарання. Виконання цього завдання гарантує вирішення завдань спеціального запобігання вчинення злочинів під час відбування покарання, а також право слухняну поведінку такого громадянина після відбуття покарання.

Завдання спеціального попередження вважається виконаним у тому випадку, коли засуджений позбавлений можливості вчинити новий злочин під час відбування покарання. Для цього засуджені до позбавлення волі ізолюються від суспільства, а окремі категорії – одна від другої. Організовується охорона і постійний нагляд за поведінкою засудженого в місцях позбавлення волі.

Контроль за виконанням покарання у виді виправних робіт покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого – на органи внутрішніх справ (ст. 41 КВК України). Для цього засуджений до виправних робіт зобов’язаний дотримуватися встановленого порядку відбування покарання, з’являтися за викликом до органів, які виконують цей вид покарання, у разі невиконання цієї вимоги без поважних причин засуджений може бути підданий приводу.

Крім того, органи і установи , що виконують покарання здійснюють цілий комплекс оперативно-розшукових, профілактичних та інших заходів, спрямованих на виявлення і запобігання злочинних проявів серед засуджених.

Загально попереджувальне завдання запобігання вчиненню злочинів іншими особами вирішується органами і установами виконання покарань шляхом реалізації в повному обсязі і в точній відповідності до закону каральних право обмежень. Саме цим здійснюється загально попереджувальний вплив на громадян, які не мають твердих моральних установок і внаслідок цього схильні до вчинення злочинів.

Одним із нових завдань, які стоять перед органами і установами, що виконують покарання є запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. В цьому випадку на органи і установи покладається завдання привести процес виконання та відбування покарання у відповідність до міжнародних стандартів поводження з ув’язненими, забезпечення неухильне дотримання прав і основних свобод людини, визначених у Конвенції про захист прав людини, до якої Україна приєдналася у 1997 році, та Загальної декларації прав людини прийнятої та проголошеної резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.


2. Види органів і установ виконання покарань


Необхідно відзначити, що структура системи органів і установ виконання покарань у тому вигляді, в якому вона закріплена у ст. 11 КВК України, склалася не довільно, а під впливом низки об’єктивних факторів.

1. Передусім, її створення залежить від суспільного ладу держави і сформованої нею соціальної, судової, кримінальної і кримінально-виконавчої політики.

2. Не менш важливий вплив на зміст системи здійснює економіка. Нерідко утворення або ліквідація органів і установ виконання покарань безпосередньо пов’язані з економічною ситуацією в країні.

3. Важко переоцінити значення науки і законодавства, які визначають перспективи розвитку системи та її структуру, цілі, принципи, завдання й інші неодмінні атрибути за допомогою правових норм.

4. Значний вплив здійснює також науково обґрунтована і обумовлена кримінальним та кримінально-виконавчим законодавством класифікація засуджених.

5. Не можна не відзначити і той вплив, який здійснює на структуру системи стан злочинності в країні.

6. В останні роки велику значимість для законодавства України набуває міжнародний фактор. Не є винятком у цьому відношенні і кримінально-виконавче законодавство, норми якого формують систему органів і установ виконання покарань.

Побудова системи органів та установ виконання покарань безпосередньо залежить від тих видів покарання, які передбачені діючим законодавством.

Статті 51 і 52 КК України встановлюють класифікацію системи покарань, розташовуючи їх у певній послідовності і поділяючи на основні і додаткові. Перелік кримінальних покарань складає фундамент системи органів і установ виконання покарань, але критерії класифікації у даному випадку інші.

Варто зазначити, що КВК України, який вступив у дію з 1 січня 2004 р., містить принципово нову класифікацію органів і установ виконання покарань. Так, відповідно до ст. 11 КВК України органами виконання покарань є Центральний орган виконавчої влади що реалізує державну політику у сфері виконання по кримінальних карань (ДПтС України), його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція, а до установ виконання покарань відносяться арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії), слідчі ізолятори.

Кримінально-виконавчі установи, у свою чергу, поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (виправні колонії).

КВК України передбачена нова диференціація виправних колоній за рівнями безпеки (мінімального, середнього та максимального).

Виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяються на колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.

У межах, визначених КВК та законами України, виконання кримінальних покарань також здійснюють Центальний орган виконавчої влади що реалізує державну політику у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон (ст. 11 КВК України).

Варто також зазначити, що у юридичній літературі зустрічаються різні варіанти класифікації органів і установ виконання покарань. Так, органи і установи виконання покарань поділяються на ті, що виконують покарання, пов’язані і непов’язані з виправним впливом; на ті, що створені спеціально для виконання покарання і на ті, для яких ця функція не є головною.

Як бачимо, КВК України передбачає два варіанти класифікації органів і установ виконання покарань, які розрізняються у залежності від того, що лежить у їх основі – вид покарання чи вид органу і установи, які його виконують.

Відповідно до першого варіанту органи і установи поділяються: 1) на ті, що виконують покарання, не пов’язані з позбавленням волі – штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 2) на ті, що виконують позбавлення волі на певний строк; 3) на ті, що виконують довічне позбавлення волі.

Другий варіант класифікації (у залежності від органу чи установи виконання покарань) передбачає такі групи органів і установ виконання покарань:

1. Органи і установи виконання покарань ДКВС, які виконують покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадських робіт; виправних робіт; арешту; обмеження волі; позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі, а також які здійснюють контроль за звільненими від відбування покарання з випробуванням.

2. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) - (орган Міністерства юстиції України), який виконує покарання у виді конфіскації майна та покарання у виді штрафу як додаткового покарання.

3. Військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон, які виконують покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовослужбовців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, арешту з утриманням засуджених на гауптвахтах, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, а також здійснюють контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням.

3. Державна кримінально-виконавча служба України

Аналізуючи діючу систему виконання кримінальних покарань, яка забезпечує реалізацію усіх видів покарань, передбачених Кримінальним кодексом України, можна констатувати, що кримінально-виконавча система України розглядається як багатогранна система державного примусу, яка акумулює в собі такі основні правові інститути і напрями діяльності, які можна умовно поділити на чотири групи.

До першої групи слід віднести правові інститути виконання покарань, пов’язаних з позбавленням та обмеженням волі, а також арештом, які виконуються в кримінально-виконавчих установах закритого та відкритого типу, а також забезпечення кримінального судочинства і виконання покарань окремими категоріями ув'язнених та засуджених в слідчих ізоляторах. На нашу думку, зазначені правові інститути та кримінально-виконавчі установи, що їх забезпечують, можна віднести до пенітенціарної системи, як однієї із складових Державної кримінально-виконавчої служби України.

До другої групи слід віднести правові інститути виконання покарань не пов’язаних з позбавленням та обмеженням волі, у виді громадських та виправних робіт, конфіскації майна, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тощо, що реалізуються за допомогою органів міністерства юстиції та Державної кримінально-виконавчої служби України.

До третьої групи відносяться правові інститути покарання, виконання яких забезпечується спеціальними військовими формуваннями та установами (дисциплінарними батальйонами, гауптвахтами), а також командирами та військовими начальниками, які виконують покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців, та окремі додаткові покарання, пов’язані з позбавленням військових звань тощо.

До четвертої, як до особливої групи державних органів і установ як загальної так і спеціальної компетенції відносяться міністерства, відомства (їх компетентні посадові особи), які виконують покарання, пов'язані з позбавленням військових звань, рангу, чину, кваліфікаційного класу. В даному контексті можна зазначити, що якщо для органів і установ вищеназваних умовно першої та другої групи виконання кримінальних покарань є їх основною функцією і цілком природнім явищем, то для органів і установ третьої і четвертої групи функції виконання кримінальних покарань не властиві їх призначенню і не є їх основним завданням, бо вони виконують примуси суду поряд із своїми основними функціями.

Тому цілком логічно, на наш погляд, виділити з вищезазначеного масиву елементів глобальної кримінально-виконавчої системи, основну його ланку - Державну кримінально-виконавчу службу України, якій притаманні специфічні функції, зокрема функція виконання кримінальних покарань. Слід зазначити, що вперше основні завдання, повноваження та правові основи організації і діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України визначені Законом України від 23 червня 2005 року № 2713-ІУ.

Так, правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України. Діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина. Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Державна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосувальні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань утворюється, реорганізовується та ліквідовується Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань узагальнює практику застосування законодавства з питань, що стосуються завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, розробляє пропозиції, спрямовані на його вдосконалення, і вносить їх на розгляд Міністерству юстиції України.

Керівника центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та його заступників призначає за поданням Прем'єр-міністра України та звільняє з посад Президент України.

Для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань утворюються територіальні органи управління - управління (відділи) в областях, місті Києві та Київській області. Територіальні органи управління здійснюють керівництво оперативно-службовою та фінансово-господарською діяльністю підпорядкованих їм органів і установ та виконують функції, передбачені положеннями про територіальні органи управління.

До персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі -працівники кримінально-виконавчої служби). Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

На службу до Державної кримінально-виконавчої служби України приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки. Кваліфікаційні вимоги до професійної придатності визначаються нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань. При прийнятті на службу може бути встановлений строк випробування до шести місяців. Не можуть бути прийняті на службу особи, які раніше засуджувалися за вчинення злочину.

Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язаний неухильно виконувати закони України, додержуватися норм професійної етики, гуманно ставитися до засуджених і осіб, узятих під варту. Жорстокі, нелюдські або такі, що принижують людську гідність, дії є несумісними зі службою і роботою в органах, установах виконання покарань та слідчих ізоляторах. Особи рядового і начальницького складу та працівники кримінально-виконавчої служби, які виявили жорстоке ставлення до засуджених і осіб, узятих під варту, або вчинили дії, що принижують їхню людську гідність, притягуються до відповідальності згідно із законом. У разі вчинення дій, зазначених у частині другій цієї статті, особа рядового чи начальницького складу або працівник кримінально-виконавчої служби підлягає звільненню зі служби (роботи), якщо до нього постановлено обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, або якщо протягом року за такі ж дії до нього вже було застосовано дисциплінарне стягнення.

Особам рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби видаються службові та спеціальні посвідчення, а також відповідні знаки (жетони). Законні вимоги та розпорядження посадових і службових осіб Державної кримінально-виконавчої служби України є обов'язковими для виконання. Невиконання законних вимог і розпоряджень цих осіб та втручання в їх діяльність тягне за собою відповідальність, передбачену законом. Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України під час виконання покладених на нього обов'язків керується законами та іншими нормативно-правовими актами, діє на підставі та в межах своїх повноважень. Ніхто, крім випадків, прямо передбачених законом, не має права втручатися в службову діяльність персоналу. Особи рядового і начальницького складу та працівники кримінально-виконавчої служби, а також члени їхніх сімей знаходяться під захистом держави, їх безпека, честь і гідність охороняються законом.

В інтересах забезпечення особистої безпеки осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби та членів їхніх сімей не допускається розголошення в засобах масової інформації відомостей про місце проживання цих осіб. Відомості про проходження служби особами рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби надаються з дозволу начальників органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів.

Держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України. Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати. Пенсійне забезпечення осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби здійснюється відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб". При звільненні зі служби особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист". Особам рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби встановлюється пільговий залік вислуги років для призначення пенсії - один місяць служби за сорок днів; особам, які проходять службу у воєнізованих формуваннях і установах виконання покарань, призначених для тримання засуджених до довічного позбавлення волі, - один місяць служби за півтора місяця, а в установах виконання покарань, призначених для тримання і лікування інфекційних та психічно хворих засуджених, - один місяць служби за два місяці за переліком посад і в порядку, що затверджуються центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань.

На осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюються дія статей 22 і 23 Закону України "Про міліцію", а також порядок і умови проходження служби та грошового забезпечення, передбачені для працівників органів внутрішніх справ. На працівників кримінально-виконавчої служби поширюються умови оплати праці, передбачені для працівників органів внутрішніх справ, які не мають спеціальних звань. Пенсійне забезпечення та соціальний захист працівників кримінально-виконавчої служби здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, державну службу, соціальний захист. Персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України гарантується безоплатне медичне забезпечення, яке здійснюється в закладах охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України.

4. Взаємодія органів і установ виконання покарань з іншими правоохоронними органами


Діяльність суду, інших державних органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, а також органів і установ виконання покарань нерозривно зв’язана між собою. Цей взаємозв’язок, незважаючи на різноманітність правових підстав, форм і методів їх діяльності, обумовлюється покладеними на них завданнями боротьби зі злочинністю. Успішна робота кожного з указаних державних органів – необхідна передумова ефективного виконання завдань іншими ланками цієї системи. Вони повинні взаємодіяти на всіх етапах боротьби зі злочинністю і, зокрема, при виконанні покарання.

Характер взаємодії з кожним із них має свою специфіку. Вона обумовлюється загальним рівнем економічного і політичного розвитку суспільства, особливостями того чи іншого етапу боротьби зі злочинністю, місцем і роллю даного органу в боротьбі з нею, їх правовою регламентацією і умовами діяльності, специфікою покладених на них завдань.



А) Взаємодія органів і установ виконання покарань з органами слідства. Розслідування злочинів, виявлення винних осіб і виконання кримінального покарання є, на перший погляд, двома малопов’язаними етапами боротьби зі злочинністю. Однак у практичній діяльності органи дізнання і слідства, органи і установи виконання покарань тісно пов’язані між собою і активно сприяють один одному у виконанні ними своїх завдань. На органи слідства законодавством покладено не тільки розкриття злочинів, а й встановлення причин і умов, що сприяють їх вчиненню, а також вжиття заходів з усунення таких причин і умов. Це положення має принципове значення для попередження злочинів, зокрема для виявлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів особами, які відбувають покарання. Розслідуючи злочини, слідчий може виявити недоліки в діяльності УВП, внести припис про їх усунення. Приписи слідчого на адресу начальника УВП сприяють покращанню роботи установи, зміцненню дисципліни серед засуджених, підвищенню якості виховного процесу.

Органи слідства надають допомогу органам і установам виконання покарань у вивченні особи засуджених. Особливо це значливо для організації виховної роботи з неповнолітніми засудженими. Дані особової справи засудженого при надходженні його до установи містять недостатньо інформації. У справі є копія вироку, анкета заарештованого і деякі інші дані. В ній відсутні такі відомості, що їх часто встановлює слідчий, і які потрібні для вихователя: про причини і умови, які сприяли вчиненню злочину, про роль неповнолітнього засудженого в його вчиненні; про минулу злочинну діяльність; дані, що характеризують поведінку засудженого до арешту в побуті, на виробництві і т. ін. Надання слідчим таких відомостей шляхом направлення письмових інформацій, консультування персоналу установи створює передумови для ефективної виховної роботи із засудженими. Така форма взаємодії з органами слідства можлива і потрібна для інших видів УВП.

У разі вчинення звільненими від покарання чи тими, хто відбуває його, нового злочину адміністрація УВП сприяє органам слідства у вивченні особи звинувачуваного, подаючи на нього загальну характеристику та копії інших матеріалів із його особової справи.

В УВП можуть відбувати покарання особи, які приховали від органів слідства і суду інші вчинені ними злочини. Виявлення їх – важливе завдання як органів слідства, так і адміністрації місць позбавлення волі. На основі цього загального завдання виникла й інша форма їх взаємодії – робота серед засуджених у напрямку добровільної їх явки з повинною.



Б) Взаємодія органів і установ виконання покарань із судами. Тісно взаємодіють у своїй діяльності суди і УВП. Підстава їх взаємодії виникає вже в ході судового розгляду, коли суд здійснює виховний вплив на підсудних, створюючи тим самим передумови для організації з ними ефективної виховної роботи під час відбування покарання. Ефективність виконання покарання безпосередньо залежить від справедливості винесеного вироку. Якщо покарання справедливе, відповідає характеру суспільної небезпеки вчиненого злочину і особи винного, воно сприятиме виправленню злочинця в місцях позбавлення волі.

Кримінально-процесуальне законодавство зобов’язує суд виявляти причини і умови, що сприяють вчиненню злочину. Розглядаючи справи по звинуваченню осіб, які відбувають покарання, суд може встановити порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню ними нових злочинів (наприклад, слабкий контроль за засудженими в процесі відбування покарання, погана організація праці і побуту засуджених, зловживання персоналу УВП і т. ін.). У зв’язку з цим суд може винести окрему ухвалу на адресу керівників УВП чи їх вищестоящих начальників про доцільність вживання заходів щодо усунення причин, які породжують злочини.

Суд також може сприяти органам виконання покарання в усуненні недоліків у їхній роботі при розгляді кримінальних справ з обвинувачення в нових злочинах осіб, звільнених від покарання. У процесі судового розслідування часто виявляються такі факти, як необґрунтоване подання до умовно-дострокового звільнення засуджених, які в процесі відбування покарання характеризувались негативно, і ряд інших причин та умов, що сприяли вчиненню звільненим нових злочинів. Виявляючи їх у ході судового розгляду, суд може окремою ухвалою на адресу органу чи установи виконання покарання сприяти усуненню цих недоліків.

В) Взаємодія органів і установ виконання покарань і апаратів міліції спрямована на запобігання злочинів з боку звільнених з УВП, в першу чергу осіб, які були засуджені за тяжкі злочини, а також тих звільнених, які в період відбування покарання зарекомендували себе негативно. У взаємодії цих органів можна умовно виділити два етапи.

Перший – підготовчий – починається за три місяці до звільнення засудженого від покарання. Формою взаємодії УВП і апаратів міліції на цьому етапі є проведення із засудженим, який підлягає звільненню, бесід про умови і правила життя після звільнення, місце майбутнього проживання і роботи і т. ін. Такі бесіди сприяють більш відповідальному ставленню з боку засуджених до акту звільнення з УВП, до своїх громадянських прав і обов’язків.

Другий етап взаємодії – взаємна інформація УВП і міліції про звільнених і вжиття спільних заходів щодо попередження з їх боку нових злочинів. Інформація адміністрацією УВП апаратів міліції містить поряд із загальними відомостями, що характеризують особу звільненого, його зв’язки із злочинними елементами, наміри, якщо вони були встановлені в процесі відбування покарання, й інші дані, які становлять інтерес для міліції з метою попередження повторних злочинів з боку таких осіб. Дуже важливим є здійснення взаємодії УВП і міліції при встановленні за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі, адміністративного нагляду.

Форми взаємодії органів і установ виконання покарань не вичерпуються лише наведеними вище. Напрями і форми взаємодії не є постійними, вони змінюються, удосконалюються під впливом динамічних змін у соціально-економічній, політичній, духовній та інших сферах життя суспільства. Безперечне лише те, що досягнення мети кримінального покарання неможливе без найтіснішої взаємодії органів і установ виконання покарань з іншими інститутами держави і суспільства в цілому.



Г) Взаємодія органів і установ виконання покарань з прокуратурою. Органи і установи виконання покарань підлягають нагляду з боку органів прокуратури. Прокуратури з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах проводять перевірки відповідності закону діяльності органів та установ виконання покарань.

Укладач


Професор кафедри С.Я.Фаренюк




База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка