5 квітня 2012 р. Чернівці 2012



Сторінка1/16
Дата конвертації05.03.2017
Розмір2.73 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

БУКОВИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ, ІСТОРІЇ ТА ПОЛІТОЛОГІЇ

БУКОВА ВІТЬ
Матеріали ІІ міжвузівської

студентської науково-практичної конференції

5 квітня 2012 р.

Чернівці 2012

Букова віть: Матеріали ІІ міжвузівської студентської конференції, Чернівці, 5 квітня 2012 р. / [Упоряд: М.В. Мандрик, Г.В. Чайка]. – Чернівці, 2012. – 160 с.

Редакційна колегія: Мандрик М.В. – доктор історичних наук, доцент (головний редактор); Чайка Г.В. – кандидат історичних наук (відповідальний секретар).


Упорядник: Г.В. Чайка
Рекомендовано до друку Вченою радою Буковинського державного фінансово-економічного університету (протокол № 6 від 8 червня 2012 р.)

Збірник друкується за матеріалами ІІ міжвузівської студентської науково-практичної конференції «Букова віть», яка відбулася 5 квітня 2012 р. у Буковинському державному фінансово-економічному університеті на базі кафедри державної служби, історії та політології.


Редакційна колегія не завжди поділяє позицію авторів. Відповідальність за зміст та достовірність викладених у збірнику матеріалів несуть автори статей.

© Буковинський державний фінансово-економічний університет



ЗМІСТ

Етнополітичні процеси та міжнаціональні відносини на західноукраїнських землях.

Культурно-освітнє життя нашого краю та західноукраїнського регіону
Бідяк Е. Білокриницька казка…………………………………………………………….5

Гордійчук О. . Дмитро Загул взірець для поколінь……………………………………...9

Гушман О., Огороднік А. Особливості етнографічного та демографічного розвитку Буковини.…………………………………………………………………………………..11

Жека Н. Вплив культорологічних традицій наддніпрянської України на розвиток культурно-освітнього життя на західноукраїнських землях………………………….15

Куничак Г. Сучасний стан релігійного життя на Буковині…………………………..20

Куриш Г., Цебрій М. Шляхами «буковинської трійці»………………………………..24

Сидорюк Н. Національно-культурні фестивалі Закарпаття…………………………...27

Українець М. Ю.Федькович в історії української культури…………………………..30

Хащева Т. Задоволення етнокультурних потреб національних меншин в регіоні…...32

Шатрук Б. Напрями розвитку аграрного туризму на Буковині з урахуванням досвіду європейських країн………………………………………………………………………. 36

Юзишин В. Мала батьківщина Францішека Карпінського…………………………..39
Традиції, звичаї, художні промисли.

Реалізація соціальної політики держави у Карпатському регіоні
Гайсан Т. Традиційні промисли Буковини та Північної Бессарабії - буковинська вишивка…………………………………………………………………………………….42

Кіндратяк І. Сучасна демографічна ситуація на Буковині…………………………...45

Кравчишин О., Пашовська О. Андріївські вечорниці………………………………...49

Краснюк Н. Етнокультурні особливості вишивки Поділля……...................................53

Куска О. Свято Івана Купала…………………………………………………………….56

Куцибала Д. Соціальна допомога як засіб долання життєвих труднощів у процесі соціалізації дітей трудових мігрантів……………………………………………………59

Манюк Н. Килимарський промисел Буковини…………………………………………62

Попович Н. Соціальний захист населення на Буковині……….....................................66

Савчук М. Аспекти техногенної безпеки України……………………………………..69
Історія Буковини і Північної Бессарабії
Безушко Д. Дослідження Хотинської фортеці на початку ХХІ ст…………………….73

Безушко Д. Поселення трипільської культури на території Буковини……………….76

Блащук Т., Ревега Н. Хотинська битва: погляд крізь призму часу…………………...79

Б’ялик В. Місце і значення енеолітичних племен Північної Буковини і Бессарабії в процесі формування та розвитку трипільської культури Правобережної України…...83

Гриник Ю. Секуляризація монастирських земель на Буковині у 80-х роках XVIII ст. ………………………………………………………………………………………………86

Гунчак Т. Буковинський еміграційний фольклор першої хвилі………………………88

Заверач Т. Основні заняття та промисли слов’янського населення Буковини V-VІІ ст. ………………………………………………………………………………………………93

Крайник Д., Марчук Н. Анина гора…………………………………………………….96

Куцела В., Цопа О. До питання залюднення Буковинського краю та виникнення міста Чернівці……………………………………………………………………………..99

Маковійчук О., Скірчак О. „Руська Бесіда” - поштовх до національного відродження на Буковині……………………………………………………………………………….103

Симанців Т. Шипинське енеолітичне поселення на Буковині як альтернатива назві „Трипілля”………………………………………………………………………………..106

Христан Н. „Добрий цісар” - в уявленнях селян…………………………………….109
Суспільно-політичні процеси в Україні: крізь призму минулого і сучасності
Андрущак Ю. Мова реклами як свідчення професійності особи…………………….112

Атаманчук Н. Мовна революції в українському суспільстві………………………..114

Башняк Х. Голод 1932-1933 – злочин проти українського народу…………………..117

Беженар Т. Мовний етикет як основа культури мовлення…………………………...119

Булега Я. Трипільське коріння українців – не міф, а реальність…………………….122

Горошовська К. Вплив ідей Б.О. Кістяківського та його послідовників на формування методології права………………………………………………………………………..124

Кармалюк Ю. Дрижипільська битва…………………………………………………...127

Литвинюк О. Залучення іноземних інвестицій в економіку України……………….131

Меленко І. Особливості розірвання шлюбу в Київській Русі………………………..134

Падучак Л. Імідж організації та політичного лідера: проблема формування……….136

Палійчук О. Роль органів виконавчої влади у формуванні державної політики…..138

Півторак К. Визнання голодомору геноцидом проти української нації……………141

Сідей О., Піддубна О. Державотворча діяльність Павла Скоропадського………….144

Тепегіна А. Еволюція становища українського дворянства у складі Російської імперії у другій половині ХУІІІ-ХІХ ст. ……………………………………………………..148

Харабара Р. Співвідношення оглядової та оціночної діяльності при застосуванні правових норм……………………………………………………………………………150

Шинкура Я. Особливості соціальної політики Української держави доби Директорії……………………………………………………………………………… ..155

Шпільчак О. Дискусійні підходи до тлумачення діяльності ОУН – УПА …………157

Етнополітичні процеси

та міжнаціональні відносини на західноукраїнських землях.

Культурно-освітнє життя нашого краю

та західноукраїнського регіону


Бідяк Еля

Буковинський державний фінансово -

економічний університет,

факультет підготовки молодших спеціалістів



Науковий керівник: к.ф.н., доц. О.І.Дика
Білокриницька казка

Розглянуто особливості обрядів старовірів та опис архітектурного ансамблю старообрядницького Білоцерківсько храму

Ключові слова: старовіри, Біла Церква, храм, обряд, церква.

This publication contains information about the features of Old rituals and description of the architectural ensemble of Old Believer church Belotserkovskoy

Keywords: Old, White Church, temple, ceremony, church.

Про існування Білокриницької митрополії мало хто знає, але вона існує вже багато років. У с. Біла Криниця вражає надзвичайною красою ізразцовий храм, який справедливо називають „кам’яною казкою Буковини”.Він нагадує людям про минуле.

Майже 100 років Біла Криниця вважалась російським духовним центром старого обряду і стільки ж Московська архієпископія була їй підпорядкована.

Метою пропонованої роботи є з’ясувати, чому не Москва, а Біла Криниця відправляла до Росії архієреїв старого обряду, і в тому числі на Рогожанське кладовище? А також з’ясувати хто такі віруючі старого обряду та як і коли вони з’явилися на Буковині?

Буковинські старовіри – це потомки послідовників „старої віри”, які в другій половині XV ст. виступили проти церковної реформи. Проводив її патріарх Нікон із дозволу царя Олексія Михайловича. Метою реформи була централізація російської православної церкви, заборонялась автономія церковної влади, проводилась жорстока боротьба з поганськими культами в Росії. Патріарха Нікона відразу почали звинувачувати в тому, що він відступив від старої віри, яка була освячена авторитетним Стоглавим Собором у 1551 р. Церква розкололася на офіційних православних і поборників старої віри, яку й почали називати „старовірами”, або „старообрядцями”. Протопоп Авакум – відомий талановитий письменник і релігійний діяч очолив рух старого обряду [5, с.162-170].

Старому обряду залишились вірними різні прошарки російського суспільства-селяни, міщани, буржуазія… Їх переслідували, жорстоко карали. Саме тому багато хто з них втік до Туреччини, Польщі, Молдавії, країн Прибалтики. Поступово соціальний протест втратив своє значення і перейшов у чисто релігійний напрямок-архаїчний, консервативний і дещо загадковий [1, c.144-149].

Коли перед старовірами постало питання про створення своєї церковної організації, вони поділилися на два напрямки: попівщину та безпопівщину. Сталося це в кінці XVII ст. – на початку XVIII ст. Частина старовірів вирішила церковну службу вести не за допомогою священиків, а через так званих „начотчиків” та „уставщиків”. Вони ж іноді виступали теоретиками давньоправославної віри. Їх почали називати безпопівцями. Інші вирішили користуватись послугами тих священиків, які переходили до старовірів із офіційної православної церкви. Прихильники попівщини вирішили заснувати свою єпархію не в Росії, а за її кордонами. У 1846 р. вони могли створити таку в Білій Церкві на території Австрійської імперії. Звідси і назва – австрійська угода [3, с.191 – 202].

Невдовзі в Москві на Рогожському кладовищі виникла Церква старовірів білокриницької угоди, яка дуже швидко зайняла перше місце в попівщині і стала за кількістю прибічників і багатством головною течією в старовірстві.

Гостре суперництво між Білою Церквою і Московською митрополіями тривало протягом усього сторічного існування першої. Це і пояснює той факт, що в період критичного моменту Білої Криниці рогожські „австрійці” (так називали їх у Москві – митрополія, церква яких була на Рогожському кладовищі), не дали руки допомоги Білокриницьким старовірам. Сталося це тоді, коли останній митрополит Тихон втік з Білої Криниці за кордон. Навпаки, „московські австрійці” намагалися заволодіти всім маєтком: прибрали собі не тільки стародавні ікони, рідкісну бібліотеку, але все церковне начиння – золото, срібло, дорогоцінне каміння тощо [2, с.15-19].

Отже, за задумом білокриницького духовенства собор у Білій Криниці повинен був підкреслювати велич і значимість митрополії. Мріяли про будівництво резиденції, яка за ошатністю, пишністю, красою не поступалася б Ватикану. Однак цьому стала на заваді перша світова війна. Але хоча повністю мрія не здійснилася, сьогодні ніби у повітрі, торкаючись яскравими золотими хрестами блакитних небес – Білокриницький Успенський Собор – величний, п’ятиглавий, з високою шатровою дзвіницею. Будувався храм за кошти московського купця Г. Овсяникова, що складало більше пів мільйона карбованців. Над іконостасом працювали володимирські різьбярі, живописці були з Палеху.

Ще у XVI ст. в архітектурі з’явився тип шатрового храму, який ніби ввібрав у себе давні традиції дерев’яного зодчества. В умовах деспотичного царизму, коли ідея державності потребувала прославлення, вона знайшла своє втілення в створенні храмів-монументів.

Блакитні ізразцьовані стіни ніби зливаються з небом, приголомшуючи віруючих своїми банями (куполами), які здається, зависли в повітрі. Дивував надзвичайно яскравий парад фарб. Світла і багата гама кольорів завершує відчуття радості. Майстру сподобалась поливна різнокольорова черепиця, і він яскравими візерунками розкидав її по восьмигранному шатру дзвіниці (шатрові покриття бувають чотити-, шести-, і восьмигранні).

Білокриницький собор нагадує чимось московський Храм Василія Блаженного на Червоній площі. Хоча іноземці вважають, що Храм Василія Блаженного є класичним втіленням споконвічного, східного начала російської культури, вбачають в ньому екстракт російської екзотики. Так, він дійсно видатний пам’ятник, але це плід російського генія і не найкращий, тому що внутрішній простір Храму Василія Блаженного тісний, темний і незручний. Чого не скажеш про Білокриницький Собор [5, с.162-170].

Жіночий монастир і кафедральний собор опоясувала блакитна ізразцована огорожа. У чотирьох її кутах стояли гарні сторожові вежі, з яких пристарілі черниці слідкували за іншими, щоб ті не виходили за межі монастиря.

Будинок жіночого монастиря – це одноповерхове довге приміщення з суворими умовами життя. Тут молоді черниці дуже довго молилися. Будинок ніколи не опалювався. Тепло було тільки на кухні. Працювали в городах і садах, а плоди своєї праці продавали [4, c. 317].

Є дві версії, чому саме в Білій Криниці поселилися старовіри. Одна з них: ніби старовіри які жили в гирлі Дунаю, у Добруже, врятували від розбійників одного високого австрійського чиновника. За другою версією – родича австрійського імператора Йосифа II.

Корабель потерпів катастрофу в Чорному Морі, і в останню мить на допомогу прийшли старовіри.

Версія про дозвіл імператора на поселення підтверджувалася документом від 09.10.1783 р., згідно з яким старовіри могли переселитися на Буковину, були звільнені від податків і військової служби, дістали право вільно відправляти релігійні дійства [3, с.191 – 202].

Старовіри жили тихо, не привертали до себе увагу місцевої влади, тому довго це село і сам монастир були майже нікому не відомі. Існували за рахунок великих фруктових садів. З різних кінців Росії втікали сюди християни-кріпаки, і село скоро розрослось. У роки радянської влади тут була „заборонена зона”, тому що поряд знаходиться кордон з Румунією.

Від австрійського двору Павло Білокриницький добився дозволу на створення духовного центра руського старовірства, тобто митрополії. Йому довелось проявити неабияку активність і тонкі дипломатичні здібності. Він же привіз із Константинополя невідомого до того часу митрополита Амвросія; після цього залишились розкішні митрополичі палати й кафедральний собор на території чоловічого монастиря [3, с.191 – 202].

За легендою, започаткувала жіночий монастир сувора схимниця-черниця, яка дала обітницю виконувати правила більш суворі ніж інші черниці, вести затворницький спосіб життя. Звали її Варварою. Вона втекла в австрійську землю після ліквідації заволзьких скитів. Взяла з собою тільки ікону Казанської Богоматері, яка користувалась особливою шаною в старовірів.

Чудотворна ікона Казанської Богоматері пов’язана з Шарпанським Заволзьким скитом старого обряду, який проіснував більше 150 років. Його реформували у 1853 р.

Петро I безжалісно розправився зі старовірами. Їх убивали, а скити спалювали, за що Петра I прозвали антихристом.

Існувала легенда старообрядців, що коли ікона Казанської Богоматері буде вивезена за межі Росії,то монархія загине. Саме цю ікону й принесла з собою в Білу Криницю схимниця Варвара, яка втекла від розправи. Ікону повісили в монастирі, але на ранок її там не було. Під вечір черниці знайшли ікону ніби випадково на схилі яру в глухому місці. Її віднесли назад у собор, а наступного дня історія повторилась знову. І тоді вирішено було на цьому місці збудувати церкву, у якій розмістили ікону Казанської Богоматері, а поряд поселилась Варвара. Пізніше тут поселились інші схимниці. Так виник жіночий монастир.

За Богошанування й порядок жіночий монастир користувався у старовірів великою повагою. А ті, хто був багатшим (в основному купці), давали щедрі матеріальні пожертви [4, c. 317].

Паломників захоплювали золоті хрести Собору, які яскраво виблискували в променях ранішнього сонця, блискучий скат даху зимової невеличкої церкви та біло-рожеве цвітіння садів. Трохи збоку скромно стояв приземистий кам’яний дім наставниці зимовій церкві зимовій.

За традиціями старовірів стіни і стелі собору не прикрашені фресками,тут немає багатих іконостасів, але навіть непосвяченого вражають ікони, які справляють враження,ніби вони живі. Старовіри не прикрашають стіни і стелі своїх культових споруд, бо вважають, що Соборна Церква не потребує розкоші й зовнішніх прикрас. Її багатство в таїнстві Євхаристії [5, с.162-170].

Список використаних джерел та літератури

1.Волошин Ю. Міграційні потоки росіян-старовірів на територіюГетьманщини у XVIII ст.: Географіяпоходження та соціальний склад /Ю.Волошин. //Історіярелігій в Україні. Науковийщорічник. - Львів.: Логос, 2004. - Кн.1. - С.144-149.; 2. Дан Д. Липоване // Белая Криница. - 1999. - июль. -С.15-19.; 3. Мордвінцев В. Старообрядницькі громади України другої половини ХVIII ст. та ставлення до них влади/ В.Мордвінцев. // Соціум: Альманах соціальної історії. — К.: Ін_т історії НАН України,2002. - Вип. 1. - С.191 - 202.; 4. Вургафт С.Г. Старообрядчество. Лица, предметы, события и символы: Опыт энциклопедического словаря / С.Г.Вургафт, И.А Ушаков. - М.: Церковь, 1996. - 317 с.; 5. Лашкевич М.С. Білокриницька казка / Лашкевич М.С. - Чернівці: в слові та образах (матеріали для екскурсій). – Чернівці, 2008.-С.162-170.


Гордійчук Олеся

Буковинський державний фінансово -

економічний університет

фінансово-економічний факультет



Науковий керівник: к. і. н. Чайка Г.В
Дмитро Загул взірець для поколінь

У цій статті йдеться про видатного поета Буковини, уродженця села Мілієве Вижницького району, Чернівецької області Дмитра Юрійовича Загула, про його життєвий та творчий шлях, значний внесок у розвиток української літератури.

Ключові слова: Дмитро Загул, Мілієве, „розстріляне відродження”, Буковина.

Had described the byogafiya and the art heritage of the Bukowinian poet. Dmitry Zagul did a lot for the development of Ukrainian literature..

Keywords: Dmitry Zahul, Miliyeve, „executed renaissance” Bukovina.

У різний час цю тему досліджували:Крижанівський С., Губар О., Романець О., Чернець Л., Олексюк О., Марфієвич М., Іванюк М., Фока В., Вовк М., Кузик Я. та інші.

Із жодною літературою світу не поводились так лукаво, як із українською. Її творці зазнавали величезних утисків, переслідувань, поневірянь. Про багатьох з них довгий час було або зовсім не відомо, або були відомі тільки часткові поверхові відомості. Таким забутим був один із талановитих поетів, публіцистів, перекладачів, відомий критик і теоретик, старанний працівник на літературній ниві – Дмитро Юрійович Загул.

Молодий поет захоплювався символізмом, не раз прагнув знайти „чисту красу”, піддавався сумним настроям. Але це пригнічення не було без причини. Сумні ноти були викликані важкою долею населення Буковини, поневоленій цісарською Австрією. Під час Першої світової війни доля закинула Д. Загула в Росію і на Східну Україну, де і розкрився багатогранний талант поета. Згодом, оглядаючи пройдений шлях митця, О. Білецький писав: „Революція не лише всиновила його: у свій час вона його врятувала від смертельної недуги, вдмухнула в нього нові сили – хто може сказати , як іще широко розгорнуться крила заслуженого і все ще молодого поета і скільки ще нових мелодій сплете його пісня в серцях справжніх і прийдешніх читачів!” [7].

Доля ніколи не була до поета поблажливою: постійні пошуки добра та істини породжували постійні конфлікти зі світом. Але саме непримиренність до зла та жорстокості, боротьба із ними і гартували справжній талант, робили поета Поетом. Брехати було не в його натурі, про це говорив сам Загул у своїх поезіях „Брехати не в моїй натурі” та „Очі заплющу і бачу”, підкреслюючи, що поезія і брехня ніколи поруч не можуть іти, бо там де є брехня, поезія як така зникає [2, с.5].

Кожна творча людина зародженню та розвитку своїх здібностей завдячує своїй рідній стороні, де вона народилась, де промовила перше слово, зробила перший крок. Протягом усього життя „мала батьківщина”, відображалась у віршах Д. Загула. Він писав під псевдонімами – І. Майдан, Б. Тиверець, Г.Юрась, М. Сучасний.

Дмитро Юрійович Загул народився 28 серпня 1890 р. у селі Мілієве, тепер Вижницького району Чернівецької області. Край був під владою Габсбургів, а з 1918-го до 1940 р. – під румунським пануванням [2, c. 6]. Батьківську домівку поет так описує у своєму вірші:

Ніби гріб, хатинка низька,

Де на світ родився я;

Там була моя колиска,

Там живе рідня моя…[7].

Його перший твір був надрукований у 1909 р. у газеті „Буковина”, а вже в 1913 р. вийшла його перша збірка поезій „Мережка”. Після закінчення Чернівецької гімназії, поет навчався у Чернівецькому університеті, відіграв важливу роль у літературному житті.

Після революційних подій він видав у 1918 р. збірку віршів «З зелених гір» [3, c. 6]. У цей же час був членом об’єднання письменників-символістів „Музагет”, „Західна Україна”, ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників).

Д.Загул був активним учасником літературної дискусії 1925-1928 рр. У брошурі „Література чи літературщина” (1926 р.) Д. Загул показує себе гострим полемістом [6].

Д.Загул займався також і перекладом, зокрема європейської літератури. Перекладав твори Гете, Шиллера, Гейне, Дж. Г. Байрона, М. Андерсена-Нексе. Д.Загул також написав низку літературно-історичних праць з історії світової літератури („Фауст” в історії всесвітньої літератури”, „Генрі Гайне”, „Життя і творчість Фрідріха Шиллера”, „Жорж Занд”, „Георг Брандес”, „Сучасна лірика в Данії”), розвідки з теорії літератури („Поетика”, „Дещо про баладу”, „Стара й сучасна строфіка”), дослідження про українське письменство („Рима в „Кобзарі Шевченка”, „Спад ліризму в сучасній українській поезії” статті про творчість Ю. Федьковича, В. Стефаника, П. Тичини, В.Сосюри, В. Еллана-Блакитного, В.Кобилянського. Чимало сил він віддав також інтерпретаціям сучасної німецької лірики (поезія Й.Р. Бехера, В. Газенклевера, А .Ліхтенштейна тощо) [8].

Ім’я Дмитра Загула, за радянськими мірками асоціювалося з поняттями: зрадник, націоналіст, бунтар, а в сучасній історії його ім’я відносять до митців „розстріляного відродження”.

Дмитра Загула було засуджено у зв’язку з ліквідацією Об’єднання Західноукраїнських Письменників у 1930 р. За деякими даними його було заслано у Прибайкальський край , де й пропав його слід…

По смерті Сталіна, коли почалась часткова реабілітація українських письменників, одним із останніх був реабілітований Дмитро Загул. У 1966 р. вийшла у видавництві „Радянський письменник” маленька книжечка Загулової лірики, розміщена на 180 сторінках.

Сьогодні пам’ять про Д. Загула живе серед його односельчан, земляків і всіх небайдужих до його творчого та життєвого шляху. Рідна школа в селі Мілієве носить ім’я поета, в ній також створений музей присвячений його творчості, яким опікується вчителька української мови та літератури Вовк Марія Дмитрівна разом із колегами та учнями. У центрі села розташований пам’ятник Дмитру Загулу. У 1998 р. клопотанням односельчан поета та Спілкою письменників України було засновано літературну премію Д. Загула [6].

Сьогодні в наших руках є майже все поетичне, перекладацьке, публіцистичне надбання цього великого трудівника, творчість якого базувалась на народній творчості, особливо, на буковинській. Творчість його віддзеркалює тогочасну дійсність з її складнощами, радощами і печалями.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка