2008/№1 Засновники



Сторінка1/11
Дата конвертації10.11.2016
Розмір2.28 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


2008/№ 1





Засновники:

Головне управління освіти

і науки Львівської

облдержадміністрації

Львівський обласний інститут

післядипломної педагогічної освіти
Науково-редакційна рада:

Р.Шиян (голова)

Б.Біляк

О.Гірний

О.Дуда

Л.Мазур

І.Приходько
Головний редактор:

Н.Пастушенко
Редакційна колегія:

І.Підласий

В.Кемінь

М.Савчин

Л.Романишина

Д.Герцюк

М.Барна

В.Маслов
Заступник головного редактора:

М.Кацюба
Літературний редактор:

Я.Сенчишин

Коректор:

В.Станкевич-Іванова

М.Міка

Технічний редактор:

Т.Козак

Дизайн та верстка:

Т.Козак
Адреса редакційної колегії:

Львів-79007, Огієнка, 18 - а,

тел. 72-47-73, 74-23-87,

72-95-05

Е-таіl: lоірро@ukr.пеt
Редакційна рада

розглядає рукописи

обсягом до 20 сторінок, роздруковані

з дискети у форматі А-4 (додається)

через два міжрядкові інтервали.

Автори статей подають також:

повні відомості про себе,

ким і де працюють або

навча­ються,

фото розміром 6 см х 9 см,

домашню адресу з поштовим індексом.


ЗМІСТ

видатні імена україни

Шаблій Олег

Внесок академіка Степана Рудницького в українську

географічну науку …………………………………………………. 3

Вісьтак Олександра,

Шаблій Олег

Обґрунтування С. Рудницьким основ національної і

реґіональної політичної географії та геополітики …………..…. 10

Кукурудза Семен,

Турчинська Орислава

Шкільна географія в Галичині в часи Степана Рудницького ….. 15




ювілейні дати

Кріль Михайло

Святитель Іоан Золотоустий: життя і діяльність у контексті

епохи (з приводу 1 600-річчя смерті і 1 570-річчя канонізації) ……... 23

Берест Роман

Княжий Звенигород та Звенигородська земля в історичних писемних джерелах ……………………………………………….. 26



до шевченківських днів

Довгаль Оксана

Шевченківське свято “Не проспіть Україну мою...” …………….. 34




Сучасний світ

Кріль Михайло

Греція …………………………………………..……………...……. 43



Редакція зберігає

за собою право

на редагування і скорочення статей. Думки авторів

не завжди збігаються

з точкою зору редакції.

За достовірність фактів,

цитат, імен, назв та інших відомостей відповідають автори.

Статті не рецензуються і не повертаються.
Редакція приймає благодійні внески, а також замовлення на випуск тематичного номера, окремого розділу або вміщення реклами за кошти замовника.
Посилання на публікації

Педагогічної думки” обов’язкові.


Редакція і видавець не несуть відповідальності за достовірність інформації в рекламних матеріалах.

Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.
Свідоцтво про державну

реєстрацію

серія КВ № 6917 від

30.01.2003 р.
Рекомендовано до друку вченою радою Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

(Протокол № 2

від 15 лютого 2008 року)


інтерпретації

Приходько Інна

На допомогу вчителеві …………………………………………. 46



Рязанова Олеся

Сенс служіння і сенс самопожертви в поемі Івана Франка

“Святий Валентій” ………………………………………………. 54
рефлексії

Ільницький Олег

“Письменник має право на стиль…” (на відвертість спровокував Неборак Віктор) …………………………………………….……… 59



Сурмяк Юрій,

Кудрик Ліліана

Діти нової свідомості – наше майбутнє …………………………. 62


історія педагогіки

Лучкевич Вікторія

Проблема філософсько-релігійних основ педагогіки Я. А. Коменського крізь призму століть …………………………. 70


моніторинг якості підручників

Жмовка Наталія

Підручник для початкової школи очима вчителя (за матеріалами конкретного соціологічного дослідження) …………………………… 76


методика. практика. досвід

Камінська Оксана

Задачі “лісової” школи ……………………………………...…….. 83







видатні імена україни


Внесок академіка Степана Рудницького в українську географічну науку

Олег Шаблій


Ім’я академіка Степана Львовича Рудни-цького – фундатора української географії і першого географа України з широким євро-пейським світоглядом – довгий час було викреслене з наукового вжитку. Як і багатьох інших інтелектуалів України, чий внесок у світову духовну скарбницю вагомий і без-сумнівний, його спіткала трагічна доля. Вчений-енциклопедист, поліглот, член ба-гатьох європейських наукових товариств закінчив свій страдницький шлях безіменним в’язнем большевицького ҐУЛАҐу.

Формування С. Рудницького як вченого припадає на кінець XIX – початок XX століть. Становлення українського географа відбувалося в руслі дослідницької діяльності Наукового Товариства імені Т. Шевченка – цієї справжньої всеукраїнської некоронова-ної академії наук, яка виховала плеяду вчених, що зробили гідний внесок у різні сфери загальнолюдського знання і культури.

Розквіт наукової і громадської діяльності С. Рудницького збігся із періодом могутнього піднесення національно-визвольних змагань українського народу за свою державну незалежність і самостійність.

С. Рудницький – сучасник Івана Франка, учень Михайла Грушевського. Від свого учителя С. Рудницький перейняв віру в спра-ведливість і благородність мети, яка стояла перед уярмленою українською нацією, збагнув необхідність застосування історич-ного методу в географічних дослідженнях.

Як людина і вчений С. Рудницький фор-мувався, виріс і творив на стику і перехресті багатьох європейських культур – польської, австрійської, німецької, чеської. Проте це не тільки не зашкодило йому, але й допомогло піднятися над галицькою провінційністю, розширити обрії української географічної науки. С. Рудницький писав твори і вони виходили не лише українською мовою, але й німецькою, польською, чеською, російською та іншими мовами народів Європи.

Своєю діяльністю і науковою творчістю С. Рудницький яскраво уособлює єдність двох гілок українського народу – західної і східної. Праця у Львові і Харкові, Києві і Кам’янці-Подільському, вивчення Подністров’я і Подніпров’я, Карпат і Причорноморської низовини, Волині, Поділля і Донбасу, – одним словом, всієї соборної України в її етнічних межах, – все це є свідченням того, що, незважаючи на державно-політичні імперські кордони, які зухвало краяли тіло України, кращі її сини бачили свою Вітчизну єдиною і неподільною у всій її географічній, історико-етнографічній та духовно-культур-ній розмаїтості. Навіть слова “Україна”, “український”, які часто присутні на обкла-динках книг С. Рудницького (а на початку нашого століття це були не просто слова, назви, це вже була позиція) свідчать про загальноукраїнське, протиімперське та анти-імперіалістичне бачення ним Батьківщини, яку недруги нашого народу охрещували то Малоросією, то Рутенією, а то й іншими при-низливими іменами. С. Рудницький зробив все, щоб спопуляризувати знання про Украї-ну серед інших народів і культур. У цьому він бачив своє покликання вченого і громадянина.

С. Рудницький – перший професійний український географ у сучасному розумінні цього слова. Маючи високий європейський вишкіл, він займався розвитком різних галузей географічної науки і практики. Не оцінений і до цього часу не вивчений його внесок в українську геоморфологію (науку про форми земної поверхні) і геоморфологію України та її частин, у вітчизняну антропо-географію, політичну географію, картогра-фію та соціально-економічну географію, демографічну географію і картографію України. Політико-географічні ідеї і кон-цепції С. Рудницького не втратили своєї актуальності і в наш час. Вагомий внесок С. Рудницького у створення української географічної термінології, у вивчення оно-мастики (науки про власні назви), зокрема її географічного підрозділу – топоніміки (нау-ки про географічні назви).

Своїми науковими працями С. Рудниць-кий охоплював не лише географію, але й проблеми суміжних наук – історії, астрофі-зики, геології, політології, етнології та ін.

Сподвижницькою була діяльність С. Руд-ницького на освітянській ниві, у формуванні теоретичних і методичних основ вітчизня-ного краєзнавства. Він видав і редагував чимало шкільних підручників і посібників з географії України, настінні і настільні під-ручні карти, науково-популярні краєзнавчі праці тощо. С. Рудницький – організатор української вищої школи. Разом з О. Колес-сою, О. Олесем (Кандибою), І. Горбачевсь-ким, І. Пулюєм та ін. він брав участь у відкритті у Відні (1921) Українського Віль-ного Університету (УВУ), який діє зараз у Мюнхені. С. Рудницький – фундатор першої в Україні установи географічного і картогра-фічного профілю. Він створив Український науково-дослідний інститут географії і кар-тографії у Харкові (1927), куди переїхав на запрошення уряду УРСР з Праги у 1926 р.

Наукові і науково-популярні праці С. Руд-ницького – це вагомий внесок ученого у підвалини української державності у той складний час, коли перед нею однозначно стояло питання: “Бути чи не бути?”, у становлення національної самосвідомості українського народу. За своїм значенням у царині українознавства вони співмірні з науковим внеском академіка М. Грушевського.

С. Рудницький прийняв естафету від М. Грушевського, щоб пронести її через все своє життя. Гнані з рідної землі і оббріхані на ній, вони і загинули приблизно в один час. М. Грушевський помер за нез’ясованих обставин у 1934 р., С. Рудницький був роз-стріляний у 1937 р., не доживши рівно місяць до свого шістдесятиріччя.

Та ланцюг української географічної дум-ки не перервався. Вічним пам’ятником ака-деміку С. Рудницькому стали фундаменталь-ні праці, які побачили світ у Львові за ре-дакцією професора Краківського універси-тету Володимира Кубійовича (1900–1985). Це “Атлас України й сумежних країв” (1937) і “Географія українських і сумежних земель” (1938).

Як сьогодні, коли минає сім десятиліть від смерті ученого, оцінювати його наукові розвідки (деякі з них написані сто років то-му)? Чи не втратили вони своєї актуальності?

Звичайно, що ні. С. Рудницький – фунда-тор новітньої української наукової географії. Цим сказано все. Порівнювати його тут просто ні з ким.

Проте він діяв у певному культуроло-гічному і у т.ч. “географічному” середовищі і не міг бути вільним від тодішніх обставин, тому творчий доробок академіка С. Руд-ницького можна розглядати лише у контексті європейської і вітчизняної культури, духов-ного і суспільного життя першої третини XX ст. Так і будемо робити.

Починаючи з 1895 року – часу вступу до Львівського університету, – життєву і творчу біографію С. Рудницького можна умовно розділити на ряд послідовних шести-семи-річних відрізків. Кожен з них має свою спе-цифіку в життєписі, науковій та громадсько-суспільній діяльності.

1. 1895–1902 рр. – це період здобуття вищої освіти в університетах Львова, Відня і Берліна. На філософському факультеті Львівського університету майбутній вчений спочатку спеціалізувався в галузі історії. Та, мабуть, саме за порадою свого вчителя Михайла Грушевського С. Рудницький змінює напрямок наукових студій і розпочинає астрономічні, геологічні та географічні дослідження. У цій сфері першою великою його працею стала монографія “Про плями сонячні”, яка лягла в основу габілітації на доктора географії. Його університетським учителем з географії був відомий польський фізико-географ і геоботанік Антоні Реман. С. Рудницький стає дійсним членом Науко-вого Товариства ім. Т. Шевченка і співре-дактором “Збірника математично-природо-писно-лікарської секції НТШ”. Під кінець цього періоду С. Рудницький остаточно виз-начається з професією. Він вибирає геогра-фію і починає експедиційні дослідження, без яких неможливий статус вченого-географа. Завершив свої університетські студії з географії і геології молодий вчений у Відні (там його учителем був всесвітньо відомий географ і геолог Альбрехт Пенк) та Берліні.

2. 1902–1908 рр. – С. Рудницький здійс-нює інтенсивні географічні дослідження басейну Дністра, розробляє наукові основи української географії, закладає фундамент її поняттєво-термінологічного апарату, розпо-чинає роботу над географією України в її етнічних межах, активно працює в НТШ. Ідеї та висновки вченого виводили українську географію на європейський рівень. Особливо важливою в цьому плані стала праця “Нинішня географія” (1905), в якій закладено теоретичні, методологічні та методичні осно-ви української географічної науки. У ній автор визначив місце географії в системі наук, обґрунтував предмет її дослідження (Земля загалом і земна поверхня зокрема), показав дію географічних законів, розробив струнку на той час структуру географічної науки тощо.

Ще на початку XX ст. С. Рудницький обґрунтував необхідність використовувати у кожному географічному дослідженні чотири принципи: морфологічний (встановлення геопросторових форм явищ, які вивчаються), гилологічний (вивчення змісту цих форм), генетичний (встановлення походження форм) і динамічний (вивчення їхніх змін у часі). Що ж стосується місця географії у системі наук, то вчений відносив її до природничих наук. У системі ж самого географічного знання С. Рудницький виділив дві групи наукових дисциплін: загальні систематичні (номоте-тичні) та спеціальні описові (ідіографічні). У структурі загальної географії він виділяв: математичну географію (також геодезію і картографію), фізичну географію (власне фі-зичну географію і геофізику), біогеографію (окремо географію рослинного і тваринного світу), антропогеографію (географію люди-ни, економічну географію, політичну геогра-фію і географію культури).

3. 1908–1914 рр. – період праці на посаді приват-доцента на філософському факультеті Львівського університету. Викладає загальну географію українською мовою, активно роз-робляє основи географії України. Найголов-нішою подією в житті С. Рудницького і в українській географії цього періоду стало на-писання і публікація двотомної праці “Корот-ка географія України” (1910 і 1914 рр.).

Відомо, що територія і народ України аж до 1917 р. були розірвані між двома імпе-ріями – Російською та Австро-Угорською. В цих умовах українські вчені мали обґрунту-вати три аспекти ідентичності своєї Бать-ківщини – історичний, етнічний та терито-ріально-географічний. Без будь-якого з них проблема трактувалась би як однобічна. Істо-ричний аспект української державності все-бічно обґрунтував М. Грушевський, етнічний – Ф. Вовк, територіально-географічний – С. Рудницький. Це вагомий внесок ученого у підвалини української державності.

У передмові до “Короткої географії України” він писав: “Ми – українці, земля, де живемо, зветься Україною, чи вона під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордо-ни, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями. Та не тільки народ лучить українську територію в одну цілість. Україна також з нинішніх оглядів мусить бути вважана за виразно зазначену одноцільну територію серед інших територій Європи. Навіть серед незалежних держав мало таких, що б могли зрівнятись з українською такою географічною особливістю” [4, с. 6].

З виходом у світ “Короткої географії України” (перший том мав підзаголовок “Фі-зична географія”, другий – “Антропогеогра-фія”) було покладено початок географічному українознавству і зокрема науковій антропо-географії України, спочатку в її етнічних межах, згодом – у державних.

4. 1914–1920 рр. – інтенсивна праця над створенням географічних основ державної незалежності української нації, популяриза-ція економіко-, соціально- і етногеографіч-них знань про Україну серед різних народів Європи (написання і видання українознавчих праць німецькою, французькою, італійською, англійською та іншими мовами), безпосеред-ня участь у державницьких змаганнях українського народу (праця експертом і рад-ником при уряді ЗУНР з економіко- і політико-географічних проблем).

Книги С. Рудницького видавали у Відні, Берліні, Нью-Йорку, Римі, Бухаресті, Пари-жі, Будапешті, Берні та інших містах. З-під його пера з’являються україномовні навчаль-ні посібники й підручники з географії України.

У роки Першої світової війни С. Руд-ницький написав декілька військово-геогра-фічних праць, започаткувавши новий напря-мок в українській географії. У цей період і в перші післявоєнні роки він закладає основи політичної географії і геополітики України (праця “Україна і великодержави”). Науко-вий доробок вченого допомагав у пошуках розв’язання т. зв. “української справи”, тобто проблеми відновлення і побудови держав-ності України, встановлення її кордонів, міс-ця України на політичній і економічній карті повоєнної Європи.

С. Рудницький вже в перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не авто-номія, не федеративна частина іншої держа-ви, а самостійна, незалежна, суверенна дер-жава Європи – такою уявляв собі вчений Україну. Визначальним у державобудів-ництві має бути національний принцип. Ви-ходячи з цього, С. Рудницький виводить перший геополітичний постулат: “Україн-ська справа – це проблема нової великої національної держави Європи” [5, с. 111]. Тому в усіх працях з проблем державо-творення він багато місця приділяє основі нашої держави – українській нації.

Головною географічною основою нації, на думку С. Рудницького, є національна територія. Такий другий геополітичний постулат вченого. Інші важливі основи нації – рідна питома культура, єдині історико-політичні традиції, питомі расові ознаки, власна мова – набирають реальної сили лише у зв’язку з територією. Звідси такий висно-вок: якщо держава розбудовується як націо-нально-політичне формування, то вона мусить мати свою чітко означену територію. А сама територія окреслюється етнічними межами нації-державотворця.

С. Рудницький детально вивчав чотири основні аспекти території: її межі, склад, географічне, зокрема геополітичне розташу-вання, вплив природного довкілля на форму-вання нації, її ментальності, економічного стану, типу господарських відносин тощо.

Для С. Рудницького в геополітичному положенні України особливо важливий був “близькосхідний” аспект (Україна – одна з найважливіших “ключових точок” цілого Близького Сходу); положення в “північному запіллі Чорного моря”, яким визначається найкоротший шлях для експансій великих держав Європи в одному випадку на Балка-ни, в іншому – на Закавказзя, Персію (Іран), Месопотамію, Азію, а також положення відносно Польщі та Росії.

С. Рудницький здійснює аналіз політико-географічного відношення до України її безпосередніх і опосередкованих сусідів. Таким чином, по-суті, було вперше обґрунтовано європейський і навіть гло-бальний геополітичний погляд на “україн-ську справу”, прагнення українського народу до державної самостійності. Вільна, неза-лежна і демократична Україна – це не лише внутрішня справа українського народу, але й суттєва умова світового миру і безпеки народів, прогресу людської цивілізації.

5. 1920–1926 рр. – наукова й педагогічна діяльність в еміґрації: спочатку у Відні, а з 1921 р. – у Празі (Чехословаччина). Органі-зація УВУ, деканування і викладання майже всіх географічних дисциплін на філософсь-кому факультеті, читання лекцій в універси-тетах Праги, в українських вищих школах Праги і Подєбрад, геоморфологічні дослід-ження Закарпаття. Праця над проблемними питаннями політичної географії та геополі-тики України.

Празький період життя С. Рудницького – це водночас інтенсивна праця над новим виданням двох книг під загальною назвою “Основи землезнання України”. Це були ґрунтовно оновлені та перероблені праці, започатковані ще “Короткою географією України”. Завершився цей період виходом “Історії землезнання”. Ця порівняно неве-лика праця (131 сторінка друкованого тексту) стала початком систематичного вивчення в українській географії історії географічної думки.

У вченого була мрія – створити бага-тотомні праці “Географія України” і “Система загальної й описової географії”. Як український патріот він бачив можливі умови для реалізації своїх задумів лише в Україні. У зв’язку з цим С. Рудницький надіслав листа Народному Комісаріату освіти у Харкові (тодішня столиця України), в якому пропонував свої послуги і накреслив за-гальний план розбудови географічної науки і освіти в Україні. Отримана відповідь була позитивною.

6. 1926–1933 рр. – переїзд у Харків, праця у вищих навчальних закладах і наукових інституціях України, організація першого в Україні географічного інституту академіч-ного типу та керівництво ним, обрання С. Рудницького академіком Всеукраїнської академії наук.

Мета вченого, з якою він перебрався в столицю України, – створення Українського науково-дослідного інституту географії і картографії – була здійснена 1 жовтня 1927 р. Головні програмні напрямки діяль-ності цього закладу були викладені його директором у статті “Завдання Українського Географічного інституту й його видав-ництв”, опублікованій у першому номері “Записок ...” цього інституту в 1928 р. Серед них були такі: 1) розвиток новітньої геогра-фії, яка охоплювала б комплекс математико-географічних, природно- і антропогеогра-фічних дисциплін; 2) планомірне географічне вивчення усіх українських земель, скла-дання курсу географії України, розвиток географічного краєзнавства; 3) підготовка якнайбільшої кількості висококваліфікова-них географів-науковців; 4) поширення гео-графічних знань серед населення; 5) розвиток досліджень у сфері картографії; 6) органі-зація періодичного (щомісячного) видання – географічного журналу; 7) організація підго-товки і видання монографій із загальної і описової географії, багатотомної системи землезнання; 8) здійснення науково-популяр-них географічних видань: описів подорожей визначних мандрівників минулого, краєзнав-чих книг, популярних монографій про при-родно-географічні явища, процеси і предмети тощо [3]. До праці в інституті С. Рудницький запросив своїх учнів і прихильників – В. Баб’яка, В. Ґериновича, М. Іваничука, К. Дубняка.

Як географ-природодослідник, С. Рудниць-кий розумів, що лише безпосередня праця “в натурі” може дати плідні наслідки; він організував експедиції на Дніпро і на Донецький кряж.

Після обрання С. Рудницького дійсним членом ВУАН йому було доручено керувати трьома академічними підрозділами – Кафед-рою географії, Комісією краєзнавства і Му-зеєм антропології та етнографії ім. Ф. Вовка (роботу в них, на жаль, не вдалося розгорнути). У цей період ВУАН почала готувати видання багатотомної (40-45 томів) “Української радянської енциклопедії” і ввела С. Рудницького до складу редколегії УРЕ, доручивши очолити відділ географії (у 1934 р. було підготовано три томи УРЕ, але їх було знищено, а редколегію розпущено).

У 1932 р. С. Рудницький підготував пер-ший том 14-томної праці “Система геогра-фічних знань” (доля його невідома), за домовленістю з ВУАН вчений працював над українським географічним словником.

Виїзд С. Рудницького до Харкова не припинив його широких наукових контактів із вченим світом Європи – Праги, Берліна, Відня. Він залишився дійсним членом географічних товариств Праги і Берліна. Однак з 1932 р. зв’язки із закордоном обриваються.

7. 1933–1937 рр. – арешт і суд над вченим на підставі бездоказових звинувачень, заслання у спецтабори на Північ Росії (“Свірлаг” і “Біломорсько-Балтійський табір”), переведення на Соловки, новий суд трійкою ҐПУ і розстріл 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох (Карелія). Місце похо-вання вченого невідоме й досі.

Незважаючи на весь трагізм своєї долі, в найтяжчих умовах Степан Львович Руд-ницький залишався вченим і українським патріотом. Ще під час попереднього ув’яз-нення він написав монографію “Геономія” (342 сторінки), а у “Свірлагу” – велику книгу “Ендогенна динаміка земної кори” (1200 сто-рінок). Як пише у своїй заяві С. Рудницький до керівництва таборів, ці праці у нього забрали і не повернули (крім половини текс-ту другої з них). Яка їхня доля, поки що не відомо.

Діяльність С. Рудницького як ученого надзвичайно різноманітна. За своє життя він опублікував понад 150 праць. Підсумовуючи внесок С. Рудницького в розвиток та орга-нізацію української науки й освіти, назвемо найважливіші його заслуги. Отже, Степан Рудницький:

1) заклав наукові основи новітньої україн-ської географічної науки: визначив об’єкт географії – Землю та її поверхню, місце у системі наук (зачислив її до природничих наук), обґрунтував структуру географії (роз-ділив усю систему географічних наук на за-гальну та описову географію), вказав на існу-вання географічних законів: “Нинішня гео-графія” (1905); “Завдання географічної науки на українських землях” (1927); “Землезнання як самостійна природнича наука” (1927);

2) створив наукові основи географічного українознавства, зокрема окреслив межі української національної території, вивчив проблеми демогеографії України, визначив географічне місце України в Євразії і світі: “Коротка географія України” (Ч. 1. “Фізична географія”, 1910; Ч. 2. “Антропогеографія”, 1914); “Основи землезнання України” (Ч. 1. “Фізична географія”, 1924; Ч. 2. “Антро-погеографія”, 1926); “Проблеми географії України” (1919); “Україна і українці” (1914; 1915 – нім. й англ. мовами та ін.);

3) обґрунтував основи політичної геогра-фії України та її геополітики, а також військової географії: “Україна з політико-географічного погляду” (1916); “До полі-тичної географії України” (1916) – усі нім. мовою; “Військова географія східного фрон-ту” (1914); “Східний військовий плацдарм” (1914, 1915); “Українська справа з погляду політичної географії” (1923); “Огляд націо-нальної території України” (1923) та ін.;

4) розкрив наукову геоморфологію окре-мих територій України (Карпат, Закарпаття, Поділля, Дніпровського басейну) та Східної Європи: “Знадоби до морфольогії карпатсь-кого сточища Дністра” (1905); “Знадоби до морфольогії підкарпатського сточища Дністра” (1907); “Знадоби до морфольогії подільського сточища Дністра” (1914); “Пи-тання морфології Дніпровського басейну в Україні” (1931 – нім. мовою); “Тераси і доли-нові ступені порожистої ділянки Дніпра” (1932) та ін.;

5) створив комплексні характеристики окремих регіонів України, українських етніч-них земель – Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя, української Бесса-рабії: “Галичина і соборна Україна” (1921); “Холмщина” (1916); “Підляшшя” (1916); “Волинь” (1916); “Бессарабія” (1920). Усі чотири – нім. мовою;

6) заклав науково-методичні основи українсь-кої картографії, розгорнув видання україномовних карт України, світу і частин світу: Карта півкуль Західної і Східної (1907); Стінна фізична карта України (1918); Стінна фізична карта Європи (1919) та ін.;

7) розробив теоретичні основи розвитку географічної освіти і краєзнавства, видав низку навчальних посібників для школи: “Кілька гадок про географічні екскурсії в середніх школах” (1905); “Україна – наш рід-ний край” (1917, 1920); “Початкова географія для народних шкіл” (1919); “Оборона краю і навчання географії” (1927) та ін.;

8) започаткував дослідження географічної термінології та власних географічних назв: “Начерк географічної термінології” (1908); “Декілька слів з географічної топономастики і транслітерації чужомовних географічних назв на українських мапах” (1930);

9) вперше дав українському читачеві геог-рафічні відомості про Антарктиду (1904), один з перших здійснив природно-геогра-фічне районування України (1923);

10) здійснив велику науково-організатор-ську, просвітницьку і пропагандистську діяльність: крім організації УВУ та УНДІГК, він відроджував Українське географічне товариство у Харкові, організував видання “Записок УНДІГК” (вийшло два випуски), був членом редколегії УРЕ та ін.

У травні 1965 р. С. Л. Рудницького було реабілітовано. Так довго замовчуване ім’я світової слави українського географа по-вернуто науці й суспільству. Праці академіка С. Рудницького вже вийшли друком окре-мими книгами у Львові за нашою редакцією і за редакцією доц. Павла Штойка. Минулого року побачив світ том епістолярної спадщи-ни вченого (упорядник П. Штойко), а до кінця цього року має вийти ще одна книга з працями С. Рудницького за нашим упорядку-ванням (див. [1; 2; 6]). Попереду – повне вив-чення й глибоке дослідження наукового доробку вченого.

З моменту видання першої монографії про С. Рудницького в 1993 р. [8] ми жодним чином не засумнівалися в істинності думки, що дала назву монографії “Академік Степан Рудницький – фундатор української геогра-фії”. Декому вона здається надто катего-ричною. У публікаціях, які вийшли після цього, ми продовжували доводити, що саме С. Рудницький є основоположником (а не “одним із основоположників”) національної наукової географії [7; 9–13]. В українській науці початку ХХ ст. ми не знаходимо поста-ті, яка б одночасно зі С. Рудницьким (а тим більше до нього) здійснила в національній географії напрацювання такого змісту, таких обсягів, у таких різноманітних напрямках, як це зробив учений. Отже, ми стверджуємо, що Степан Рудницький є фундатором новітньої української географічної науки. Тут можемо навести такі докази.

По-перше, до С. Рудницького українська географічна думка – теорія, методологія географії, її методика – не розвивалась. Окремі дослідження, що здійснювались як українцями у сфері етнографії, історії чи економічної статистики (наприклад, етногра-фом Павлом Чубинським з його фунда-ментальним географо-статистичним вивчен-ням Правобережної України), так і чужинця-ми – росіянами (Петро Семенов-Тян-Шансь-кий) і поляками (Антоні Реман), ще не закладали теоретико-методологічного фунда-менту нашої науки. Це були своєрідні будівельні камені для створення підвалин географії, але ще не самі ці підвалини і не будівля науки. С. Рудницький обґрунтував об’єкт дослідження географії, існування географічних законів, структуру географічної науки, методи географічних досліджень, місце географії у системі наук.

По-друге, С. Рудницький зробив великий внесок в усі галузі географічної науки: в її теорію, у фізичну географію і геоморфо-логію, в суспільну географію (антропо-географію), у політичну географію і карто-графію, у методику досліджень, краєзнавство і шкільну географію.

По-третє, С. Рудницький є основополож-ником наукової географії України. Про Украї-ну писали і до С. Рудницького – мандрів-ники, також чужинці. Зокрема, попередник С. Рудницького по Львівському універси-тету, перший українець – доктор наук у ділянці географії Григорій Величко (1863–1932) написав книгу з географії України в кінці ХІХ – на початку ХХ століть. Але вона мала головно природничий зміст і не була надрукована (частково друкувалась у мате-ріалах НТШ у Львові). Написані і опубліко-вані книги С. Рудницького “Коротка геогра-фія України. Фізична географія” (1910), “Антропогеографія” (1914), а також “Основи землезнання України” (1924, 1926) стали початками фундаментальних досліджень України в межах етнічної української тери-торії. Ніхто цього не зробив до С. Руд-ницького. І лише проф. Володимир Кубійо-вич (1900–1985) здійснив географічний опис України у таких межах, видавши книгу “Географія українських і сумежних земель”.

По-четверте, і це особливо важливо, С. Рудницький є основоположником полі-тичної географії України. Він розробив географічні основи української державної самостійності, розкрив специфіку геополі-тичного положення України, обґрунтував її місце в системі країн Євразії, довів необхід-ність організації Балтійсько-Чорноморського союзу країн з участю України.

По-п’яте, С. Рудницький є основополож-ником української картографічної науки і практики. Він розробив наукові основи складання україномовних карт світу, мате-риків і океанів, континентів, самої України.





Література

  1. Листування Степана Рудницького / Упоряд. П. Штойко. – Львів: НТШ, 2006. – 435 с. – (Українознавча бібліотека НТШ. Число 19).

  2. Політична географія України / Упоряд. П. Штойко. – Львів, 1998. – 280 с.

  3. Рудницький С. Завдання Українського географічного інституту й його видавництв // Записки Українського науково-дослідного інституту географії та картографії. – 1927–1928. – Р. 1. – Вип. 1. – Х., 1928. – С. 3–33.

  4. Рудницький С. Коротка географія України. Фізична географія. – К.: Лан, 1910. – 154 с.

  5. Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії. – Берлін: Українське слово, 1923. – 288 с.

  6. Чому ми хочемо самостійної України? / Упоряд. О. І. Шаблій. – Львів: Світ, 1994. – 416 с.

  7. Шаблій О. Академік Степан Рудницький – основоположник української картографії // Пам’ятки України. – К., 1996. – № 2. – С. 106–109.

  8. Шаблій О. Академік Степан Рудницький – фундатор української географії. – Львів; Мюнхен: Ред.-вид. відділ Львівського держ. ун-ту, 1993. – 223 с.

  9. Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький – фундатор української географії і картографії // Шаблій О. І. Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – С. 405–446.

  10. Шаблій О. Львівська суспільно-географічна школа (До 60-річчя кафедри економічної і соціальної географії Львівського національного університету імені І. Франка). – Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2004. – С. 13–16.

  11. Шаблій О. Обґрунтування академіком С. Рудницьким наукових основ географії // Академік Степан Рудницький – основоположник української географічної науки: Зб. наук. праць. – Львів, 1994. – С. 3–5.

  12. Шаблій О. Фундатор української національної географії академік Степан Рудницький // Історія української географії: Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. – Тернопіль, 2003. – Вип 8. – С. 23–27.

  13. Шаблій О. Чому Степан Рудницький є фундатором української географічної науки? // Проблеми географії України. Матер. наук. конф. (Львів, 25–27 жовтня 1994 р.). – Львів, 1994. – С. 27–28.


Обґрунтування С. Рудницьким основ національної і реґіональної політичної географії та геополітики

Олександра Вісьтак,

Олег Шаблій


Академік Степан Рудницький своїми науко-вими працями розробив теоретичні і методоло-гічні основи національної і регіональної по-літичної географії і геополітики. У першому випадку це були передовсім такі монографії: “Ukraine und die Grossmächtez” (“Україна і великодержави”, 1918), “Чому ми хочемо самостійної України?” (1915) та “Українська справа зі становища політичної географії” (1923); у другому – серія статей, присвячених геоекономічним та геополітичним основам створення, формування і функціонування Західноукраїнської Народної республіки (Відень, 1921–1922).

Зазначмо, що до С. Рудницького жоден з українських вчених-географів, політологів, соціологів чи економістів, а навіть етнографів та істориків не досліджували проблеми націо-нальної геополітики чи політичної географії. У більшості випадків це були окремі вислов-лювання з приводу геополітичного положен-ня України (українського народу) стосовно країн і народів, які безпосередньо або опо-середковано межували з нашою країною. Навіть відомий вислів М. Грушевського про те, що Україна географічно звернена на Південь, а політично – на Захід, був радше фундаментальною геополітичною сентен-цією, ніж теоретично обґрунтованим постула-том. Так само як висловлювання політолога М. Міхновського про географічні межі Украї-ни “від гір Карпатських по Кавказькі” і геополітичну сутність України (“одна, єдина, неподільна Україна”), а також письменника Є. Маланюка про віднесення України до “пів-денного геокультурного круга” та ін. Більше того, під час Першої світової війни С. Руд-ницький ще й заклав теоретичні основи військової географії [7].

У книзі “Чому ми хочемо самостійної України?” вчений вперше всебічно і зі знан-ням справи розгорнув українську націона-льно-державну ідею. Як один із суттєвих аспектів “української справи” українську на-ціональну ідею розробляли у цей період і пізніше багато дослідників. С. Рудницький спирався на думку свого вчителя М. Гру-шевського, що “без національного розвитку всякий суспільно-політичний роз-виток неможливий” [5]. Учений чітко висту-пає як український самостійник, а не авто-номіст чи федераліст. “Для всіх українців, – писав С. Рудницький, – державна самостій-ність України повинна бути єдиною кінцевою метою”.

У праці “Українська справа зі становища політичної географії” С. Рудницький заклав початки політико-географічного напрямку української географії і, зокрема, заклав основи політичної географії України. Головними рисами цього напрямку були:

а) процес формування і розвитку держави як політико-географічної одиниці великою мірою залежить від фізико- і особливо еко-номіко- та політико-географічного положення її території. Що стосується України, то це передовсім її положення над Чорним морем, проміжне розміщення між країнами Західної Європи, Росією і Близьким Сходом;

б) в основі формування держави повинен лежати етнічно-національний принцип з ура-хуванням культурних і політичних традицій народу-державотворця. Державні кордони України повинні визначатися етнічними межами українців;

в) умовами і чинниками державотворення є передусім людський і природно-геогра-фічний потенціал території її формування. Україна повністю володіє цим потенціалом і належить у цьому відношенні до найбагат-ших і найбільших країн світу. Лише коло-ніальне становище є перешкодою її форму-вання і розвитку як повноправного члена світової системи держав;

г) тип політичного устрою держави зале-жить від історико-географічних традицій народу-державотворця і особливостей сус-пільного ладу, який існує в час її виникнення. Виходячи з цього, для України найбільше підходить парламентська демократична республіка;

д) територіально-адміністративний поділ держави значною мірою зумовлений наяв-ністю історико-етнографічних провінцій, які можуть лягти в основу її федеративного устрою. Для України з її історично складе-ними територіальними відмінами Галичини, Волині, Буковини, Слобожанщини, Донеччи-ни тощо федеративний устрій можливий, але не обов’язковий, якщо розвинена широка автономія на усіх рівнях адміністративної ієрархії;

е) найдоцільнішою з погляду суспільно-економічного устрою є держава з “соціаль-ною економікою” (кажучи по-сучасному), основою якої є різні форми власності.

Одним із центральних питань у концепції української державності С. Рудницького є проблема національної території. Це питан-ня висвітлене вченим у праці “Огляд націо-нальної території України” (Відень, 1920). Автор обґрунтовує значення території і саму цю територію для державного будівництва суверенної України.

“Національна територія – це головна осно-ва нації”, – таке кредо вченого. Інші важливі основи нації – рідна питома культура, єдині історико-політичні традиції, власна мова, питомі расові ознаки – все це дістає реальну силу лише у зв’язку з територією. Звідси висновок: якщо держава розбудовується як національно-політичне формування, то вона мусить мати свою чітко виражену територію. А сама територія окреслюється етнічними межами нації-державотворця.

С. Рудницький розуміє, що кардинальним питанням є проблема кордонів етнічної території. “Справа меж суцільної української території, – наголошує він, – це справа не тільки політично але й науково важлива”. Учений обґрунтовує фундаментальні прин-ципи побудови держави – цієї первинної клі-тини, початкового пункту відліку у полі-тичній структурі людської цивілізації. Наука висунула три такі принципи: “єдинодер-жавний”, класовий і національний.

Єдинодержавний” принцип реалізується у т. зв. “мозаїкових” країнах – старій (коро-лівській) Польщі, Австро-Угорщині, Російсь-кій імперії та ін. Аналізуючи історичну політичну географію цих держав, С. Рудниць-кий приходить до висновку, що “…мозаїкові держави, що обіймають кілька народів, нездатні до життя” [5], “…держави націо-нально мішані не можуть існувати…”, бо всі вони так чи інакше є результатом загарбання одних народів іншими і в них рано чи пізно виникають відцентрові сили.



Класовий принцип побудови держави, який висунутий марксистами і реалізувався в той час у совєтській Росії, теж безперспек-тивний, бо він суперечить загальновизнано-му положенню про право націй на самовизна-чення.

Саме тому, щоб це природне право не було свого роду абстракцією, а наповнилося жи-вим змістом, визначальним у державобудів-ництві має бути національний принцип.

С. Рудницький обґрунтовує перший для української справи постулат: “українська справа – це проблема нової великої націо-нальної держави в Європі”, а “позитивна розв’язка українського питання, тобто утво-рення української національної держави в етнографічних границях означає розв’язан-ня останнього великого національного питання в Європі”.

Другим політико-географічним постула-том праці С. Рудницького є положення, що “простір краю і його природа (територія. – О. Ш., О. В.) – це одна з основ держави. Іншу основу становить ця частина людства, яка формує державу в соціологічному чи прав-ничо-державному значенні. Як ці два еле-менти – територія і населення – зростаються в один, більш чи менш одноцільний організм-державу – це і є головним питанням усієї політичної географії”.

Важливим було і визначення політико-географічного положення країни – це її просторове відношення до інших держав, особливо сусідів першого і другого порядків, військових блоків, зон миру і нейтралітету, вогнищ війни, потенційних союзників і противників тощо.

Політико-географічне положення країни – це водночас і просторове відношення до природних об’єктів, процесів, чинників, які впливали, впливають чи можуть мати вплив на її зародження і розвиток, на її політику, державно-політичний устрій тощо.

Питання географічного положення, кордо-нів, сусідів – це різні аспекти проблеми території держави. Всі вони характеризують передовсім такі сторони держави, як її зовнішні відношення, зокрема зовнішні відношення території країни, що мають політичний зміст.

Визначальним у політико-географічному положенні України С. Рудницький вважає її відношення до головних шляхів світової торгівлі і шляхів політичної експансії вели-ких держав. Іншими словами, для української держави важливе не лише сусідське чи регіональне, але й глобальне положення. Зокрема, для сусідського положення – це межування з Польщею і Росією, для регіо-нального – розташування України на півден-ному сході Європи, для глобального поло-ження – поблизу тім’я (“черену”) антрополо-гічного центру світу – стику Європи, Азії і Африки.

Для С. Рудницького у політично-геогра-фічному положенні України особливо важливий його “близькосхідний аспект” (“Україна являє собою одну з найважливіших “ключових точок” цілого Близького Сходу”!), положення в північному запіллі Чорного моря, чим визначається найкоротший шлях для експансії великих держав Європи в одних випадках на Балкани, в інших – на Закавказзя, Персію (Іран), Месопотамію, Азію.

Велика частка істини в цих думках вче-ного є, особливо якщо дивитися на геополі-тичне положення як історичну категорію у регіональному (Євразійському) масштабі.

“Географічне положення, – пише С. Руд-ницький, – поклало Україну на найдальший південний схід Європи в безпосереднє су-сідство зі степами й пустинями Середньої й опосередковане (Кавказ, Чорне море) – з Передньою Азією”. У зв’язку з цим її полі-тико-географічне положення визначається як окраїнне з усіма наслідками, які з цього випливають. “Вплив центрально-азіатського сусідства на історичний рух був поміж усіма політико-географічними впливами для тери-торії й народу України безумовно найсиль-ніший. Від самих початків його історії тяжить цей вплив неначе змора на українськім народі, немов опир п’є азіатський кочовий світ цілі століття його живу кров” [5].

Очевидно, в історико-географічному плані державність України значною мірою визна-чалася близькістю експансивних сусідів – Польщі і Росії і їхньою взаємною боротьбою за вихід на Чорне море (згадаймо афоризми: “Од можа до можа” чи “Выход к теплым морям”).

Це добре розумів і С. Рудницький. Він нагадує, що “політика польської держави й суспільства супроти українців була, є й буде завжди по суті безоглядною у формі рафі-нованою політикою заглади”. Проте вчений вважає, що найвищим власним інтересом Польщі (й Європейського миру) є те, щоб Польща була “тільки національною держа-вою”, а найсильнішою підпорою цієї держави може бути українська національна держава. У протилежному випадку “поміж великою Польщею, яка панувала б над Галичиною, Холмщиною, Підляшшям, Поліссям, Волин-ню, Київщиною, Поділлям, Білою Руссю й відбудованою Росією, мирне співжиття ніколи не буде можливе”. І тут С. Рудницький як у воду дивився, коли висловив думку, що “…великопольська держава творить найкра-щий поміст до створення у майбутньому німецько-російського союзу”. Або: “російсь-ко-німецький континентальний блок є […] справою недалекого майбутнього”. За двад-цять років до підписання пакту Молотова-Рібентропа геополітичний аналіз українсь-кого вченого передбачив принципово таку можливість.

Сусідство України з Росією має “з погляду на нинішні (початок двадцятих років. – О. Ш., О. В.) відносини – пише С. Рудницький, – … величезне політико-географічне значення” [7].

Автор докладно аналізує це сусідство. До його думок слід прислухатися і тепер, коли йде становлення нової української держав-ності. Ось деякі з них.

“Сусідство з Московщиною є по татарсь-кім сусідстві найважливішим політико-географічним елементом в історії України” [5]. С. Рудницький робить висновок, що “політико-географічний вплив Московщини був для України завжди фатальним” [7], бо “для Московщини … було посідання України без ніякого сумніву питанням життя, голов-ним чином від часу, коли вона перемінилася в новітню російську державу. Тільки панування над Україною відчинило Росії дорогу до Чорного моря, Балкан, Царгороду, тільки тривке посідання України давало спромогу думати про здійснення давніх мрій – перейняти спадщину візантійських кесарів. Українська держава, нехай би й автономна, напівзалежна мусила бути поважною пере-поною для експансивної політики Росії на Півдні і Південному Заході. Ось де причина екстермінаційної політики московської дер-жави супроти українців. Вона не обмежилася політичним полем, а розширилася на куль-турне. Там вона повернулася перед усього проти української мови й культури. Полі-тична й культурна війна московства з українством загострилася саме в останніх ча-сах, коли за розвитком велетенських при-родних багатств України панування над нею стало для Росії важним життєвим питанням” [7].

Отже, С. Рудницький бачить два аспекти невигідності геополітичного положення України стосовно Росії: стремління останньої на Близький Схід та Балкани, а також самі природні багатства України. З цього автор робить висновок, “…що ядро всього орієн-тального питання головним чином у XIX ст. знаходиться на Україні”. І що “…політико-географічне значення України для Росії полягає в тому, що Україна є великим, людним і багатим краєм на південній границі імперії. Природні границі Кавказу, Чорного моря, Карпат, необхідні для будь-якої дер-жави, що хоче панувати над цілим Сходом Европи, може дати лише володіння Україною”.

Навіть на початку 20-х років “ново-вибудована Російська імперія”, тобто уже Російська соціалістична радянська респуб-ліка, пануючи над Україною, ніколи не пере-стане, як стверджує С. Рудницький, “стреміти до океанського побережжя на Півдні”. Таким чином, вигідне природно-географічне поло-ження залишається і в новому часі в умовах імперіалістичного сусідства старим лихом.

На основі цього можна зробити такий геополітичний висновок: формування та розвиток самостійної України рятує від імперіалістичної експансії північної наддер-жави низку незалежних країн на стику Євро-пи, Азії та Африки, стає чинником стратегіч-ної стабілізації у міжконтинентальному масштабі. “Навіть, – як каже С. Рудницький, – утворення російської федеративної держави, або ще краще – східно-європейської спілки держав, було б для світового миру багато вигідніше, як відбудування російської одно-цільної держави” [7]. Та навіть цього, на диво, не сталося.

С. Рудницький пішов далі. Він розумів, що панування над Україною дає російській світовій державі безпосереднє сусідство з Середньою Єропою, де на руїнах Австро-Угорщини і частково самої Російської імперії утворились малі і середні держави. Їхня природна боязнь російського, а на Україні – ще й польського імперіалізму є геопо-літичною основою створення т. зв. “бал-тійсько-понтійської федерації” в складі Фін-ляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусії та України. Така федерація, на думку С. Рудницького, стала б бар’єром проти російського експансіонізму у Середній і навіть Західній Європі.

Нині, коли на руїнах СРСР виникли самостійні держави Прибалтики – Естонія, Латвія, Литва, а також Білорусь і Україна, слід прислухатись до думки С. Рудницького. Звичайно, йдеться не про міждержавне полі-тичне утворення, а лише про економічний союз цих країн, їхній “спільний економічний балтійсько-понтійський простір”. І зовсім не на противагу суверенній Росії чи Польщі. Більше того, з’явились думки про можливість входження Польщі у такий союз і створення т. зв. Міжмор’я.

Не оминає С. Рудницький і аналізу полі-тико-географічного відношення до України її опосередкованих сусідів, тобто сусідів дру-гого, третього і т. д. порядків, навіть Спо-лучених Штатів Америки і Канади. Таким чином, по суті, було вперше обґрунтовано глобальне геополітичне бачення “україн-ської справи”, прагнення українського наро-ду до державної самостійності. Вільна, незалежна і демократична Україна – це не лише внутрішня справа українського на-роду, але й суттєва умова світового миру і безпеки народів, прогресу людської циві-лізації. Це осиковий кіл у могилу останньої імперії кінця XX століття.

Важливі геополітичні проблеми вирішував С. Рудницький, перебуваючи у Відні (1914–1921) і співпрацюючи з товариством “Osteu-ropa”. У цей час виходять його важливі праці німецькою та англійськими мовами: “Östliche Kriegschauplatz” (1915), “Ukraine. Land und Volk” (1916), “Politische Geographiе der Ukraine” (1916) тощо. Ці праці стосуються і національної, і регіональної геополітики. Саме тоді він:

1) науково обґрунтував, що Україна – це країна з географічної точки зору окремішня від Польщі й Росії і що вона має територію, придатну для створення самостійної великої держави;

2) науково обґрунтував, що українці – це народ, відмінний від поляків і росіян, який дозрів для утворення власної національної держави;

3) розробив етнографічні політичні карти східного театру війни й Східної Європи загалом;

4) опрацював етнографічну статистику Галичини, Буковини й Закарпаття і склав на цій підставі нову велику етнографічну карту української національної території в Австро-Угорщині, щоб приєднати Osteurop’у до українських політичних планів;

5) науково розробив концепцію поділу Галичини на українську Галичину й польську Краківщину;

6) розробив концепцію коронного краю при Австро-Угорщині у трьох варіантах: ве-ликому, середньому, малому, з метою приєд-нати для цієї ідеї вчені круги;

7) обґрунтував приналежність до України Холмщини, Підляшшя, Волині, Полісся;

8) обґрунтував Галицько-Володимирську державність і поширив серед Osteurop’и дум-ку про необхідність утворення такої держави;

9) науковими аргументами розбив претен-зії Польщі на західноукраїнські землі;

10) навесні 1917 р. спеціально для офіцій-них німецьких кіл й Osteurop’и обґрунтував необ-хідність самостійної великоукраїнської дер-жавності, що вимагало від Німеччини відпо-відних зусиль, щоб допомогти Цент-ральній Раді відірвати Україну від Росії;

11) науково опрацював геоекономічні умови великої України;

12) розробив наукову концепцію “Балтій-сько-Понтійської федерації”;

13) науково обґрунтував самостійність Га-лицької (Західноукраїнської) державності в етнографічному, історичному, географічному та економічному аспектах;

14) обґрунтував новітні аспекти українсь-кого націоналізму тощо.

Такий далеко не повний перелік напра-цювань С. Рудницького як ученого-геополіти-ка європейського рівня. Після поразки націо-нально-визвольних змагань С. Рудницький у 1921–1923 рр. пише низку геополітичних ста-тей, в яких аналізує причини і наслідки цих процесів. Зокрема, це серія публікацій у газеті “Український прапор”, що виходила у Відні на початку 20-х років XX ст.: “Галичина і Соборна Україна”, “Економічні основи Галицької державності”, “Польсько-чеське зближення і галицька справа” тощо, у яких учений-геополітик розглядає проблему дер-жавної самостійності Галичини у контексті становлення соборності Української держави. Соборність України С. Рудницького повертає з площини стратегічної у тактичну. Вико-нуючи ретроспективний аналіз процесів державотворення 1917–1920 рр., він бачить перспективу. Аналіз негативного досвіду – це вже нагромадження позитивного.

Попри всі розчарування, С. Рудницький заявляє: “Ми не тільки повинні, але й мусимо бути соборниками! Та до цеї соборности мусимо йти розумними шляхами, але не загальними, що не в пору вжиті, приносять величезні шкоди... Не це принесе користь Соборній Україні, що будемо голосно про неї говорити, а це, що будемо потихоньки та доцільно й основно для неї робити” [9]. І далі: “Дорога до Соборної України йде етапами. Тепер (тобто з 1921 р. – О. Ш., О. В.) актуальним етапом є утворення самостійної невтральної Галицькоукраїнської Держави” [9].

З чим пов’язана така зміна тактичних установок С. Рудницького?

По-перше, вже у 1921 р. було зрозуміло, що більшовики міцно вкоренилися на сході Украї-ни і що УНР остаточно загинула. Еміграційний уряд Симона Петлюри, що перебував спочатку у Польщі (Тарнув, Варшава), а потім у Парижі, вже нездатний був змінити ситуацію.

По-друге, і це головне, С. Рудницький як радник президента ЗУНР Євгена Петруше-вича з політико- й економіко-географічних питань зрозумів, що у період 1917–1920 рр. Україна політично ще не дозріла до ство-рення соборної держави. Причини були не лише у слабій політичній структуризації українського суспільства, недостатньому роз-виткові національно-визвольної боротьби чи модній на той час “соціалістичній дурійці”.

Аналізуючи недавні державотворчі проце-си, С. Рудницький робить такі висновки:

1) стратегічна помилка галицьких сил, які у листопаді 1918 р. перебували на Східній Україні (це, зокрема, січові стрільці Євгена Коновальця), полягала в тому, що вони не прийшли на допомогу ЗУНР, яка втратила під польським напором Львів – столицю Галичи-ни. “Втрата Львова в падолисті 1918 р., – пи-ше С. Рудницький, – була головною причи-ною воєнної невдачі ЗУНР в літі 1919 р. й її упадку”;

2) хибою було також прискорення об’єд-нання ЗУНР з УНР 22 січня 1919 р., коли ЗУНР перестала існувати як держава і перетворилась в область УНР, а не в авто-номний елемент федерації. Учений зазначає, що “нерозважено зразу злучивши справу австрійської спадщини зі справами Східної Європи, дали ми неабиякий твердий горіх гризти великими державами і неабиякий козир в руки... Польщі” [9].

З цього випливає, що всьому українству треба було тоді, тобто у 1921 р., зосередити сили для розбудови Західноукраїнської (Українсько-Галицької) держави як плацдар-му для побудови соборної України.

Виходячи з цього, а також з реальної ситуації, що склалася, нейтральна Галицько-Українська держава мала стати тим “...клап-тиком рідної території, доконче потрібним для переведення в практику ідеї Соборної України... Справа Галичини... багато прості-ша і менша, як справа Великої, не то Собор-ної України” [9].

Таким чином, внесок академіка С. Рудниць-кого у розвиток національної і реґіональної політичної географії та геополітики надзви-чайно великий. Його вивчення і аналіз лише починається.




Література

1. Архив Учетно-архивного отдела КГБ при Совете Министров УССР. Следственный фонд. Дело № 737 по обвинению Рудницького С.Л. 57190 ФП.

2. Вісьтак О. І. Суспільно-географічні дослідження українських вчених Галичини у міжвоєнний період (1919–1939 рр.). Автореф. дис. канд. геогр. наук. – Львів, 2000. – 19 с.

3. Вісьтак О. І. Геополітичне місце України у концепціях про Велепростірне господарство (перша половина XX століття) // Сучасні проблеми і тенденції розвитку географічної науки. Матеріали міжнародної конференції до 120-річчя географії у Львівському університеті. – Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2003. – С. 80–82.

4. Вісьтак О. І. Політико-географічні та геополітичні дослідження галицько-українських географів 20–30-х років XX ст. // Географічна освіта і наука в Україні. Зб. тез доп. II Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 130-річчю Українського географічного товариства та 70-річчю географічного факультету. – К., 2003. – С.106–108.

5. Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України? / Упоряд., передмова О. І. Шаблія. – Львів: Світ, 1994. – 416 с.

6. Рудницький С. Політична географія України / Упоряд. П. Штойко. – Львів: Ґердан, 1998. – 279 с.

7. Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький – фундатор української географії. – Львів; Мюнхен, 1993. – 223 с.

8. Шаблій О. І., Вісьтак О. І. Степан Рудницький про галицьку державність // Академік Степан Рудницький – основоположник української географічної науки. – Львів: Ред.-вид. відділ Львівського держ. ун-ту, 1994. – С.64–73.

9. Шаблій О. І. Степан Рудницький про галицьку державність // С. Рудницький. Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі студії. – Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка. – 2001. – С. 675–685.





  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка