18 квітня 1854 — 12 вересня 1922 — український фольклорист, етнограф і літературознавець та громадський діяч Охоплюючи подумки науковий і просвітянський доробок професора Харківського університету, академіка Української Академії наук



Дата конвертації31.12.2016
Розмір82.5 Kb.



(18 квітня 1854 — 12 вересня 1922) — український фольклорист, етнограф і літературознавець та громадський діяч

Охоплюючи подумки науковий і просвітянський доробок професора Харківського університету, академіка Української Академії наук, почесного члена багатьох наукових і просвітницьких товариств Миколи Сумцова, переконуєшся: кожен день його великотрудного життя був гідний того, щоби бути занесеним у славний літопис добра заради людства. Але, на жаль, харків’яни і досі мало знають про цього видатного сина Слобожанщини.
Микола Сумцов був багатогранно обдарованою людиною. Він відомий не тільки як фольклорист та етнограф, але і як непересічний літературознавець, історик культури, мистецтвознавець, музеєзнавець, педагог, бібліограф, громадський та освітній діяч. Однак у знаменитому словнику Брокгауза–Ефрона, подаючи статтю про себе, він зупинився на одному визначенні: «фольклорист».
Микола Сумцов народився 6 (18) квітня 1854 року в Петербурзі, але майже все своє життя провів у Харкові, куди батьки переїхали, коли хлопцеві було два роки. Слобожанське коріння роду Сумцових міцне і давнє. Сумці – один зі старовинних козацьких родів з дуже прозорим географічним прізвищем: вони дійсно жили на Сумщині, на території Охтирського полку (прізвище Сумець і зараз зустрічається на Харківщині). Предки Миколи Федоровича були більшою частиною військовими – і чи не звідси у їх нащадка, цілковито штатської людини, було виняткове почуття честі й гідності?
Проте родинні корені Сумцових знаходяться на Слобожанщині. Дослідники родоводу Миколи Сумцова стверджують, що його предки походили з сумських козаків і носили прізвище Сумець.

З двох років Миколку батьки привезли до Харкова. І з тої пори Харків і Микола Сумцов органічно доповнювали один одного — як неможливо уявити Харків без Сумцова, так і Сумцова неможливо уявити без Харкова.

Жили Сумцови на Гончарівці (район біля Південного вокзалу), яку обезсмертив такий собі Грицько Основ’яненко, він же Григорій Квітка-Основ’яненко. Потім сам Микола Сумцов дивувався, звідки у нього виникла любов до української культури, бо в гімназії “ни о каком мазепинстве не могло быть и речи”.


Російськомовність «дворянського» Харкова не завадила хлопцеві «из благородных» перейнятися українськістю Харкова «міщанського». На Малій, Середній та Великій Гончарівці – чималенькій колишній гончарній слободі – у середині ХІХ ст. було багато порядних кам’яниць (переважно двоповерхових) або солідних дерев’яних будинків, де мешкав чиновний люд. Наприклад, на Середньо-Гончарівській у 1879–1881 роках жив «товарищ прокурора» (тобто заступник прокурора) Харківської судової палати Олександр Кузмінський, родич Льва Толстого, один із прототипів образу Олексія Карєніна. Ще не пішли в небуття і класичні мазанки – ті самі, повз які частенько проходив Квітка (він жив певний час разом із матір’ю зовсім поруч – навпроти Дмитрівської церкви). Цікаве зізнання вже дорослого Миколи Федоровича: «Я не слышал в гимназии ни одного малорусского слова, но где-то на стороне я ознакомился с Квиткой, Котляревским, с малороссийскими народными песнями, множество их усвоил на память, и все это вдали от сельской жизни, не выезжая из Харькова даже летом. Эти симпатии и эти знания оказались для меня драгоценным кладом и оказали впоследствии глубокое влияние на выработку и направление моих научных интересов».
По закінченні Харківського університету (1875) деякий час студіював у Німеччині, з 1878 р. — приват-доцент, з 1888 р. — проф. Харківського університету; з 1880 р. — незмінний секретар, з 1887 р. — голова Історіко-Філологічного Товариства при Харківському Університеті, 1905 року завідував Етнографічним Музеєм при ньому.

Головною галуззю досліджень Сумцова була етнографія, особливо фолкльор. Почавши свою наукову працю як прихильник мітологічної школи, він поступово перейшов до порівняльного напряму, беручи до уваги філологічні засоби праці, з якими найкраще був ознайомлений. Праці з цієї ділянки відзначаються багатим фактичним матеріалом, зокрема: «О свадебных обрядах, преимущественно русских» (1881), «К истории южнорусских свадебных обычаев» (1883), «Хлеб в обрядах и песнях» (1885), «К вопросу о влиянии греческого и римского свадебного ритуала на малорусскую свадьбу» (1886), «Научное изучение колядок и щедривок» (1886), «Коломыйки» (1886), більша праця «Культурные переживання» (1889—1890), «Писанки» (1891), «Дума об Алексее Поповиче» (1894), «Разыскания в области анекдотической литературы» (1898), «Очерки народного быта» (1902). Кілька праць Сумцова присвячені кобзарству і кобзарям: «Изучение кобзарства» (1905), «Бандурист Кучеренко» (1907) й ін. Історії української фолкльористики належить праця «Современная малорусская этнография» (т. І, 1893, II, 1897), «Діячі українського фолкльору» (1910). Сумцов присвятив чимало уваги вивченню Слобожанщини: «Слобідсько-українські історичні пісні» (1914), «Слобожане. Історико-етнографічна розвідка» (1918), «Слобожанщина і Шевченко» (1918).

За вивчення народного життя, звичаїв, фольклору, тобто всього, що називається етнографією, Сумцов потрапив “на олівець” жандармам, які звинуватили його у “мазепинстве” (нагадаю, що так наші північно-східні брати називали тоді українців, “петлюровцы“ и “бандеровцы” з’являться пізніше. Хоча завдяки Сумцову, в Харкові з’явилися памятники Пушкіну і Гоголю роботи одеського скульптора Бориса Едуардса.

Працював над створенням систематизованої історії української літератури 17 ст. й опублікував ряд монографій про І.Вишенського, Л.Барановича, І.Ґалятовського, І.Ґізеля — всі у 1884—1885 pp. Йому належать праці з історії української літератури ХVII-XХ століть, він досліджував творчість Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, Лазаря Барановича (була заборонена), Івана Вишенського і своїх сучасників Михайла Старицького, Івана Франка, Бориса Грінченка, Олександра Олеся. Ряд праць Сумцова присвячений історії російської (зокрема про О.Пушкіна) і західно-европейської літератури, кілька — історії образотворчого мистецтва (особливо про Леонарда да Вінчі). Всього науковий доробок видатного харків’янина налічує за даними дослідників понад 800 наукових праць.



Відомий і як популяризатор, зокрема історії української культури: «Хрестоматія з української літератури» (1922). Він брав діяльну участь у громадському житті, виступаючи на оборону української національної культури. По революції 1905 року Сумцов перший серед харківської професури почав читати лекції українською мовою, аж поки влада не заборонила вживати української мови на лекціях. Сумцов багато зробив для організації бібліотек і музеїв; він був одним з засновників Харківської громадської бібліотеки (тепер Державна Наукова Бібліотека ім. В.Короленка).
Микола Сумцов зміг виховати з себе українця і залишитися на міцному фундаменті загальнолюдських цінностей, що тоді, в умовах агресивної русифікації, вдавалося далеко не всім «свідомим». Навряд чи він відчував себе політичним діячем, але деякі його громадянські вчинки не могли не ставати політичними акціями. Зокрема, 1904 року на ХІІІ археологічному з’їзді у Катеринославі він озвався з трибуни до присутніх українською мовою, що було нечуваним зухвальством на подібних зібраннях. А 28 вересня 1907 р., реалізуючі своє право науковця і людини говорити про українську літературу мовою оригіналу, Сумцов розпочав читання лекцій з україністики у Харківському університеті мовою більшості населення регіону, хоча не міг не знати, що за подібні спроби двох його колег – професорів Новоросійського та Київського університетів – тільки-но було суворо покарано.
За політичними переконаннями Сумцов входив до партії кадетів, однак не переймався ані партійним кар’єризмом, ані міжпартійними чварами. Власне, вчений не хотів займатися політикою, але відчував, що коли ти нею не займаєшся, вона займається тобою. Поліція у 1880-х завела на нього «дело» і дошукувалася конспіративних зв’язків, встановивши таємний нагляд. Його перша докторська дисертація (про письменника XVII ст. Лазаря Барановича) була заборонена через те, що неначебто автор у ній лаяв великоросів. Хоча насправді ніхто більше не зробив для російської культури у місті, ніж українець Сумцов. Саме завдяки йому, гласному міської думи, ми маємо сьогодні у Харкові пам’ятники Пушкіну та Гоголю і вулиці, названі іменами великих російських письменників. Саме він був душею святкувань ювілеїв Пушкіна, Гоголя, Лермонтова, Жуковського й ініціатором увічнення їхньої пам’яті (ще 1899 р. Дума прийняла рішення про встановлення пам’ятників цим класикам, та на двох останніх забракло коштів).
Ще зовсім молодою людиною Сумцов звернувся зі сторінок газети «Харьков» до широкої публіки із заохоченням її до збирання фольклорно-етнографічних матеріалів, розробив для цього спеціальну програму, яку потім удосконалив і перевидав. Об’їздивши пів-Європи, Микола Федорович як людина і вчений аж ніяк не страждав вузьким світоглядом і провінційними поглядами, володів десятьма мовами, але все ж таки серце його належало Харківщині.
Сумцов був людиною дії, людиною вчинку. Тому жодна значна культурна акція харківської інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст. не проходила без його участі, а у багатьох випадках він був ініціатором і «душею» корисних справ. Він був одним із засновників і членом правління Харківської громадської бібліотеки, висвітлював на сторінках преси її діяльність, читав публічні лекції, щоб зібрати кошти для спорудження будинку для неї, дарував книжки і навіть не цурався такої нудної роботи як записування книг, що надходили до цієї громадської установи.

Недарма харків’яни висували його кандидатуру на посаду міського голови, та він відмовився на користь свого колеги – професора Технологічного інституту Олександра Погорєлка, що дійсно виявився чудовим мером і зробив чимало добрих справ для міста. Сумцов згадував, що був дуже хворою дитиною. «Ныне такого хилого ребенка отдали бы в колонию, при достатке, повезли бы на лиманы, в горы, за границу. Меня нанятый одноконный извозчик, «ванька», старичок, отвозил летом в подгородный бор на Основу».
Серце невтомного харків’янина зупинилося 15 вересня 1922 року. Його було поховано на 1-му міському цвинтарі, що поблизу храму Усікновення голови Іоанна Хрестителя на Пушкінській, однак на початку 1970-х цвинтар було перетворено на «Молодіжний парк», незважаючи на протести нащадків О. Бекетова, О. Потебні, Д. Багалія та інших видатних харків’ян. Зараз могила Миколи Сумцова знаходиться на 13-му міському цвинтарі, що наприкінці Пушкінської, у сусідстві з могилами славетних академіків В. Данилевського та В. Воробйова, в одній лінії з могилами О. Потебні, Д. Багалія, Алчевських. Два великі камені, покладені один на другий (колись, імовірно, це був єдиний монумент); у верхній частині – затьмарене фото на емалі, у нижній – невелика дошка з написом ледь видними літерами.
Дивовижно, але у Харкові немає навіть вулиці, яка б носила ім’я визначного вченого, хіба на його честь відкрито меморіальну дошку на колишній будівлі університету, де Микола Федорович викладав багато років. Його науковий внесок відомий хіба що історикам та дослідникам...





На фото: репродукція фотопортрета Миколи Сумцова роботи відомого харківського фотомайстра Бориса Іваницького (фото з сайту "Історична правда")


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка