1 Загальна характеристика та класифікація гормонів Гормони



Сторінка3/4
Дата конвертації13.11.2016
Розмір0.67 Mb.
1   2   3   4

6 Гормони периферичних залоз

6.1 Гормони щитоподібної залози
У щитоподібній залозі синтезуються:

  1. тиреоїдні гормони4 - тироксин, Т3 - трийодтиронін)

  2. кальцитонін (який буде розглянутий в розділі з регуляції кальцій-фосфорного обміну)

Тиреоїдні гормони - це похідні амінокислоти тирозину (Тир). Конденсація двох молекул Тир призводить до утворення L-тироніну, який є попередником в синтезі Т3 (трийодтироніну) і Т4 (тироксину):


Тиронін L-тироксин L-трийодтиронін

(3, 5, 3′, 5′ - (3, 5, 3′ - трийодтиронін),

тетрайодтиронін), Т4 Т3

Показано, що найбільшу біологічну активність має 3, 5, 3′ - трийодтиронін - Т3. Вважають, що Т3 - це не лише гормон, який секретується, але й є активною формою Т4 у периферичних тканинах.
Синтез тиреоїдних гормонів

Клітини фолікулярного епітелію постійно синтезують колоїдний білок - тиреоглобулін (глікопротеїн). Для синтезу Т3 і Т4 потрібен йод, який в формі І- всмоктується в шлунку і кишечнику. Тиреоцити захоплюють йод з плазми крові і концентрують його. За добу залоза поглинає ≈ 120 мкг йоду. Не менше як 80 мкг йоду використовується за добу на синтез тиреоїдних гормонів. На наступному етапі йод із іонної форми переводиться в зв’язану з тиреоглобуліном форму. Цей процес каталізує фермент тиреоїдна пероксидаза. Під дією цього ферменту йод зв’язується з залишками тирозину в тиреоглобуліні. Кожний четвертий залишок Тир йодується. Утворюються моно- і дийодтирозини (МИТ і ДИТ).

На наступному етапі відбувається конденсація йодтирозино-вих залишків - утворюються Т3 і Т4, які знаходяться в структурі колоїдного білка. Т4 є результатом конденсації двох залишків ДИТ, Т3 - МИТ і ДИТ.

Після секреції в кров, більша частина гормонів зв’язується з транспортним білком - тироксин-зв’язуючим глобуліном (фракція α-глобулінів). Він зв’язує 75% Т4 і 80% Т3. Приблизно 15% Т4 зв’язується з іншим транспортним білком крові - транстиретином (фракція преальбумінів). Біля 10% Т4 зв’язано з альбуміном.

У зв’язаному вигляді ці гормони неактивні.

Лише 0,02% Т4 і 0,3% Т3 залишаються вільними - це активна фракція гормонів. Вільні гормони Т3 і Т4 досягають клітин-“мішеней” і діють на рецептори. Т4 в клітинах повністю перетворюється в Т3.

Вважають, що деякі ефекти тиреоїдних гормонів зумовлені їх дією на рецептори плазматичної мембрани (стимуляція транспорту амінокислот, активація К+-Na+-АТФ-ази). Доведена наявність мітохондріальних рецепторів до Т3 і Т4. Але найбільш важливими є ядерні рецептори, які сприймають виключно Т3.

Рецептори до тиреоїдних гормонів присутні практично в усіх клітинах організму (найменша чутливість до тиреоїдних гормонів у спленоцитів і сім’яників.

Катаболізм тиреоїдних гормонів відбувається в основному в печінці. Т3 і Т4 перетворюються в МИТ і ДИТ, які потім дейодуються під дією дейодиназ. Йод, який вивільняється знову може використовуватися щитовидною залозою.

Біохімічні ефекти тиреоїдних гормонів

У фізіологічних дозах тиреоїдні гормони є анаболічними. У токсичних дозах - катаболічними.

Тиреоїдні гормони мають такі біохімічні ефекти:


  1. Підсилюють поглинання амінокислот, глюкози, калію і виведення натрію, кальцію, фосфору.

  2. Стимулюють синтез білка за рахунок активації аміноацил-тРНК-синтетазної, пептидилсинтетазної і транслоказної реакцій.

  3. Підсилюють аеробне окиснення (в токсичних фармакологіч-них дозах спостерігається роз’єднування окисного фосфори-лювання).

  4. Прискорюють всмоктування і окиснення глюкози, розпад глі-когену (таким чином - це гіперглікемічні гормони) - контрін-сулярна дія.

  5. Стимулюють ліполіз, окиснення жирних кислот, зменшують синтез холестеролу, індукують рецептори ЛПНЩ.

  6. Активують біосинтез диференційованих протеїнів в ЦНС, скелеті, гонадах та інших тканинах; стимулюють синтез міозину в міокарді; підсилюють синтез сечовини.

  7. Активують синтез пуринових і піримідинових нуклеотидів, ДНК і РНК.

  8. Стимулюють вивільнення інсуліну, глюкагону, соматостатину. Підвищують печінковий катаболізм стероїдів. Активують синтез кортикостероїдів. Гальмують синтез катехоламінів, ТТГ і тироліберину.

  9. Підвищують добові потреби у більшості вітамінів.


Механізм дії тиреоїдних гормонів

(по Baxter і співавт., 1979)


Порушення секреції тиреоїдних гормонів

Гіпертиреоз (тиреотоксикоз) виникає внаслідок підвищення утворення тиреоїдних гормонів. Існує значна кількість випадків цієї патології, більша частина з яких зв’язана з хворобою фон Базедова (синоніми: хвороба Грейса, хвороба Паррі, хвороба Флаяні), що є результатом утворення тиреоїд-стимулювального імуноглобуліну (IgG). Цей імуноглобулін активує рецептори до ТТГ, що призводить до надмірної неконтрольованої продукції Т3 і Т4.

Гіперпродукція тиреоїдних гормонів сприяє підсиленню основного обміну. У цьому стані виникає негативний азотистий баланс, який є результатом підсилення катаболізму білків; в сечі з’являється креатин.

При довготривалому тиреотоксикозі може порушуватися білкова основа кісток, що супроводжується їх демінералізацією (підвищується виділення кальцію з сечею і калом при нормальному вмісті в крові).

У тканинах організму підвищується окиснення вуглеводів, що призводить до зменшення вмісту глікогену в печінці та інших тканинах. У результаті розвивається стеатоз печінки (жирова інфільтрація).

У деяких випадках при тиреотоксикозі спостерігається помірна гіперглікемія і глюкозурія. Це зв’язують з активацією інсулінази (інактивує інсулін), що призводить до дефіциту інсуліну. Крім того, при гіпертиреозі підсилюється всмоктуван-ня глюкози в кишечнику, що супроводжується підвищенням рівня глікемії. Тому недостатність інсуліну може бути результатом виснаження β-клітин підшлункової залози на фоні підсилення окиснення вуглеводів.

При гіпертиреозі порушується білоксинтезуюча функція печінки і тому в крові спостерігається гіпоальбумінемія. Підсилюється ліполіз і, таким чином, в крові зростає концентрація вільних жирних кислот (що також сприяє жировій інфільтрації печінки).

У крові знижується вміст холестеролу. Це зв’язано з підси-ленням його окиснення під дією високих доз тиреоїдних гормонів.

Гіпотиреоз - це клінічний синдром, який виникає внаслідок недостатньої функції щитовидної залози або зниження дії Т3 і Т4 на клітини-“мішені” або їх дефіциту.

При гіпотиреозі знижується основний обмін, а також швидкість інших процесів, які залежать від тиреоїдних гормонів:



  • знижується синтез і катаболізм білків, жирів і вуглеводів;

  • у сироватці крові зменшується вміст альбумінів і збільшу-ється - глобулінів (за рахунок α2-, β-глобулінів, іноді γ-глобу-лінів);

  • гальмується розпад холестеролу, тому спостерігається гіперхолестеринемія;

  • у сироватці крові збільшується вміст ТАГ і, в меншій мірі, фосфоліпідів;

  • рівень глюкози в крові може бути нормальним, або в деякій мірі знижений; тип глікемічної кривої при цукровому навантаженні буде свідчити про гальмування всмоктування глюкози в кишечнику.


Ендемічний зоб - зустрічається в місцевостях з дефіцитом йоду у воді і продуктах харчування. Дефіцит йоду - це найбільш поширена причина зоба. У здорової людини добова потреба в йоді становить 120-300 мкг/добу. При споживанні людиною менш ніж 100 мкг/добу виникає зоб (компенсаторне збільшення щитоподібної залози).

Якщо дитина не отримує достатню кількість йоду з їжею гіпотиреоз може призвести до кретинізму - незворотному порушенню фізичного і психічного розвитку. У дорослих такий стан може призвести до розвитку мікседеми, яка супроводжується порушенням поведінки і розумової активності з переважанням реакцій гальмування, апатії, зниженням інтелекту. У разі мікседеми дефіцит тиреоїдних гормонів призводить до зменшення продукції передсердного натрійуретичного гормону. Тому створюється тенденція до затримки натрію і води в організмі.

Рівень Т3 і Т4 в крові при кретинізмі і мікседемі завжди знижений, вміст ТТГ - підвищений.
6.2 Гормони підшлункової залози

Основна маса (60-70%) острівкової тканини підшлункової залози - це β-клітини, які продукують інсулін. В α-клітинах утворюється глюкагон; d-клітини секретують соматостатин (регулює вивільнення інсуліну і глюкагону), секретин (стимулює екзокринну функцію підшлункової залози) та інші.



Інсулін

Інсулін - це дволанцюговий поліпептид, який складається з 51 амінокислотного залишку і має молекулярну масу 6 кДа. Короткий ланцюг А містить 21 залишок амінокислот, ланцюг В - 30 залишків. Ці ланцюги з’єднані двома дисульфідними містками.

Інсулін синтезується у вигляді препрогормону - препроінсуліну. У результаті відщеплення від препроінсуліну N-кінцевої сигнальної послідовності утворюється проінсулін, який має таку будову:


В-ланцюг



С-пептид1

А-ланцюг

Далі в результаті ферментативних перетворень вирізається С-пептид і утворюється біологічно активна молекула інсуліну, в якій В- і А-ланцюги з’єднані двома S-S - зв’язками.

Інсулін секретується у кров, де його період напівжиття становить 3-5 хв. Процеси біосинтезу і секреції - це енерго-залежні процеси.

Крім того, в стимуляції біосинтезу бере участь цАМФ, який утворюється з АТФ у β-клітинах. Аденілатциклаза, яка каталізує цю реакцію, є важливою в системі відповіді β-клітин на підвищення концентрації глюкози в крові.

Крім глюкози секрецію інсуліну стимулюють фруктоза, маноза, рибоза, амінокислоти (лейцин, аргінін, лізин), вільні жирні кислоти, кетонові тіла, глюкагон, секретин; навпаки, адреналін і норадреналін блокують його секрецію.

Метаболічні перетворення інсуліну відбуваються в печінці, нирках і плаценті.

Основний фермент, який інактивує інсулін - інсуліназа.

Залежність від інсуліну різних тканин неоднакова. ЦНС, наднирники, гонади, око - це інсуліннезалежні - вони поглина-ють глюкозу з крові незалежно від концентрації інсуліну. М’язи, адипоцити, сполучна тканина, клітини крові, імунної системи - інсулінзалежні. Печінка, нирки, серце і деякі інші органи мають середнє значення інсулінзалежності.


Біологічна дія інсуліну

Інсулін задіяний в регуляції практично всіх видів обміну - метаболізму вуглеводів, ліпідів і білків.



Вплив на обмін вуглеводів

Регуляторна дія інсуліну призводить до зниження концентрації глюкози в крові - це гіпоглікемічний гормон. Механізмів, які беруть участь в зниженні рівня глюкози, декілька:


1 Інсулін стимулює поглинання глюкози тканинами (жировою тканиною, м’язами та інш.). Виключенням є печінка: інсулін не має прямої дії на проникнення глюкози в гепатоцити.

Стимуляція транспорту глюкози через мембрани відбувається за рахунок підвищення кількості білків-переносників для глюкози (під дією інсуліну відбувається їх перенесення з цитозолю, де вони неактивні, на поверхню клітини). Це посилює процес полегшеної дифузії глюкози.

У гепатоцитах інсулін не стимулює полегшеної дифузії глюкози, але її потік підсилюється непрямим шляхом. Інсулін індукує синтез глюкокінази. Цей фермент каталізує фосфорилювання глюкози:

Глюкоза Глюкоза-6-фосфат
АТФ АДФ

Таким чином, концентрація вільної глюкози в гепатоцитах дуже низька, що забезпечує проникнення глюкози шляхом простої дифузії по градієнту концентрації.


2 Інсулін стимулює внутрішньоклітинну утилізацію глюкози. Існує декілька шляхів:

  • інсулін підсилює гліколіз за рахунок підвищення активності і кількості ключових ферментів цього процесу - глюкокінази/ гексокінази, фосфофруктокінази, піруваткінази;

  • інсулін бере участь в активації ферментів аеробного ката-болізму глюкози - піруватдегідрогеназного і α-кетоглутарат-дегідрогеназного комплексів. Це призводить до підсилення продукції АТФ;

  • під дією інсуліну гальмується активність глюкозо-6-фосфатази - ферменту, який каталізує перетворення глюкозо-6-фосфату у вільну глюкозу. Цей фермент присутній у печінці (але не в м’язах). Таким чином глюкоза утримується в печінці (плазматична мембрана є непроникливою для глюкозо-6-фосфату);

  • в жировій тканині інсулін стимулює аеробний катаболізм глюкози і пентозо-фосфатний шлях, які постачають субстрати для ліпогенезу (ацетил-КоА, НАДФН·Н+, АТФ, гліцерол-3-фосфат);

  • у м’язах і печінці інсулін стимулює синтез глікогену шляхом активації глікогенсинтази. Паралельно гормон інгібує актив-ність глікогенфосфорилази, яка є основним ферментом гліко-генолізу. Активація глікогенезу і інгібування глікогенолізу забезпечується дією інсуліну на активність фосфодіестерази. Цей фермент каталізує розщеплення цАМФ. При зниженні концентрації цАМФ процес розпаду глікогену гальмується, а синтез глікогену активується;

  • під дією інсуліну пригнічується глюконеогенез. Це відбу-вається за рахунок інгібування фосфоенолпіруваткарбокси-кінази (ФЕПКК), яка каталізує перетворення оксалоацетату в фосфоенолпіруват. Інсулін інгібує транскрипцію гена, який кодує мРНК для ФЕПКК.

Таким чином, вплив інсуліну на метаболізм глюкози полягає в стимуляції процесів, які направлені на зниження концентрації глюкози в крові (транспорт через плазматичні мембрани, катаболізм глюкози, глікогенез) і інгібування метаболічних шляхів, які продукують глюкозу (глікогеноліз, глюконеогенез). У результаті реалізується гіпоглікемічна дія інсуліну.

Регуляція рівня глюкози в крові інсуліном

Збільшення глюкози в крові


Звільнення інсуліну


Інсулін зв’язується з Інсулін зв’язується з

рецептором клітин печінки рецепторами адипоцитів

Екзоцитоз і активація глікогенсинтази Збільшується активність



переносника глюкози

Видалення глюкози з крові і



перетворення її в глікоген Збільшення використання глюкози

Вплив на обмін ліпідів

Інсулін має анаболічну дію на метаболізм ліпідів, що прояв-ляється в стимуляції ліпогенезу і інгібуванні ліполізу.

У жировій тканині активація ліпогенезу під впливом інсуліну зв’язана з стимуляцією катаболізму глюкози. Під впливом інсуліну в адипоцитах активуються аеробний катаболізм глюкози, який постачає ацетил-КоА, АТФ і діацилгліцерол (який перетворюється в гліцерол-3-фосфат) для синтезу ТАГ. Крім того, інсулін активує ключові ферменти ПФШ і, таким чином, продукцію НАДФН·Н+ для ліпогенезу.

Інсулін також бере участь в активації ключового ферменту синтезу жирних - ацетил-КоА-карбоксилази.

Поряд із стимуляцією ліпогенезу, інсулін є потужним інгібітором ліполізу в жировій тканині і печінці. Пригнічення гідролізу ТАГ відбувається в двох напрямках:


  • активується фосфодіестераза, яка знижує концентрацію цАМФ (цАМФ запускає каскад ліполізу);

  • активуються фосфатази, які дефосфорилюють гормончутливу ліпазу і цАМФ-залежну протеїнкіназу. У результаті ці фер-менти переводяться в неактивний стан (ліполіз гальмується).

Крім того, інсулін активує ліпопротеїнліпазу, яка каталізує гідроліз ТАГ в складі ЛПДНЩ з переходом жирних кислот в адипоцити. Така дія інсуліну призводить до зниження вмісту вільних жирних кислот в крові.

Вплив на обмін білків

Інсулін має анаболічну дію на обмін білків. Його ефекти в цьому виді обміну полягають в такому:



  • стимулює поглинання міоцитами нейтральних амінокислот;

  • впливає на синтез білків на рівні трансляції (насамперед через синтез рРНК).

Відомо, що інсулін впливає на кількість і активність близько 50 білків у різних тканинах. Як було вже зазначено, під дією інсуліну пригнічується або підсилюється синтез ключових ферментів низки метаболічних процесів. Так, під дією інсуліну знижується швидкість синтезу мРНК для ФЕПКК. Це не єдиний приклад. Інсулін впливає на синтез багатьох специфічних мРНК (у печінці, жировій тканині і в м’язах). Доведений вплив інсуліну на транскрипцію генів альбуміну.
Механізм дії інсуліну

Дія інсуліну починається з його зв’язування з специфічним глікопротеїновим рецептором на плазматичній мембрані (кількість рецепторів досягає 20 000 на клітину). Після цього ефекти гормону можуть проявлятися або через декілька хвилин (вплив на транспорт субстратів, активність ферментів), або через декілька годин (вплив на синтез білка і нуклеїнових кислот).

При функціонуванні рецепторів інсуліну існує цікавий ефект, який має назву інтерналізація. Вважають, що вона необхідна для регуляції кількості рецепторів на поверхні клітини. Інтерналізація відбувається після зв’язування інсуліну з рецептором і полягає в проникненні інсулін-рецепторного комплексу в клітину шляхом ендоцитозу. В умовах високого вмісту інсуліну в плазмі, наприклад при ожирінні, за рахунок саме інтерналізації кількість інсулінових рецепторів знижується і чутливість тканин-“мішеней” до інсуліну зменшується. Така “знижуюча” регуляція частково пояснює інсулінорезистентність при ожирінні і цукровому діабеті ІІ типу.

Незважаючи на те, що механізми дії інсуліну вивчаються понад 60 років, природа внутрішньоклітинного сигналу, залишається невідомою.

Вивчення сигнального механізму дії гормону привела до гіпотези про ключову роль аденілатциклазної системи в реалізації дії інсуліну.

Сигнальний ланцюг має таку структуру:


Рецептор → тирозинкіназа → Gi-білок → фосфатидиліно-зитол-3-кіназа → протеїнкіназа С → протеїнкіназа А
За цією гіпотезою рецептор інсуліну поєднує властивості рецепторів і ферментів - тирозинкіназ. Домен рецептора, який знаходиться на поверхні клітини зв’язує гормон. Рецепторний домен через гідрофобний трансмембранний домен поєднаний з внутрішньоклітинною ділянкою рецептора. Внутрішньоклі-тинний домен є протеїнкіназою, яка забезпечує фосфорилю-вання білків за залишками тирозину - це тирозинкіназа.

Аналогічну структуру мають рецептори пептидних факторів росту (ФРЕ - фактор росту епідермісу, ФРФ - фактор росту фібробластів, ТФР - тромбоцитарного фактора росту). Особливістю структури всіх цих рецепторів є наявність не менш як одного залишку Тир, який може аутофосфорилюватися, що є важливим в регуляції активності каталітичного домену.

У ланцюгу, що був зображений вище і який ілюструє можливий механізм дії, важливим етапом є фосфорилювання фосфорилази С, яка запускає фосфоінозитидну систему вторинних посередників. Але остаточно питання про вторинні месенджери для інсуліну не з’ясовано.

Існує точка зору, що рістстимулюючий ефект інсуліну реалізується через цАМФ таким чином. цАМФ, який утворюється, активує цАМФ-залежну протеїнкіназу. Активований фермент транспортується в ядро, де здійснює фосфорилювання і таким чином активацію фактора транскрипції GREB. Цей фактор індукує експресію цАМФ-залежних генів, що в результаті сприяє клітинній проліферації. Вважають, що цей механізм запускається через рецептор тирозинового типу.

У інсулінчутливих клітинах є потужна антисигнальна система, яка здатна блокувати або зменшувати наслідки взаємодії інсуліну з рецептором. До неї належить білок, який синтезується в адипоцитах і клітинах імунної системи - кахексин. Цей білок знижує активність тирозин-кінази в першу чергу в міо- і ліпоцитах.
Деякі біохімічні аспекти цукрового діабету
Цукровий діабет (ЦД) - це клінічний синдром, який зумовлений абсолютною або відносною інсуліновою недостатністю (інсулінзалежний цукровий діабет (ІЗД) - діабет І типу і інсуліннезалежний цукровий діабет (ІНЗД) - діабет ІІ типу).

Особливості метаболізму у хворих на обидві форми ЦД мають значну кількість спільних рис тому, що зумовлені недостатньою дією інсуліну на клітини-“мішені”.



Обмін вуглеводів при цукровому діабеті:

  1. Знижується кількість білка - переносника глюкози GluT4 на поверхні клітин - гальмується поглинання глюкози тканинами.

  2. У печінці, м’язах і жировій тканині знижується активність гексокінази (глюкокінази), що призводить до зниження концентрації глюкозо-6-фосфату. Це є одним з факторів пригнічення гліколізу і ПФШ.

  3. Гальмується активність ключових ферментів гліколізу і ПФШ.

  4. Підсилюється глікогеноліз і гальмується глікогенез, утворюється вільна глюкоза, яка надходить у кров.

  5. Активуються ферменти глюконеогенезу, що також сприяє підвищенню рівня глікемії.

  6. Знижується аеробний катаболізм глюкози.

Результатом всіх вищевказаних змін є розвиток гіперглікемії. При підвищенні концентрації глюкози в крові до 8-10 ммоль/л (нирковий поріг) починається глюкозурія. Це викликає осмотичний діурез - у хворого розвивається поліурія (до 8-12 л/добу).

Ліпідний обмін при діабеті

При ЦД підсилюється ліполіз в жировій тканині, що є результатом переважної дії контрінсулярних гормонів. Вільні жирні кислоти (ВЖК) виходять в кров, де їх вміст вищий за норму. Надмірна кількість ВЖК надходить у печінку, тому при ЦД всіх типів це призводить до розвитку стеатозу (жирової інфільтрації печінки).

При ЦД зменшується кількість антиатерогенних ЛПВЩ. У крові також знижується активність ліпопротеїнліпази, що може стати причиною розвитку гіперліпопротеїнемії І типу (гіперхіломікронемія) і гіперліпопротеїнемії V типу. Вторинні гіперліпопротеїнемії здатні прискорити розвиток атеросклерозу і панкреатиту.

Зміни в ліпідному обміні сприяють підсиленню кетогенезу і зниженню утилізації кетонових тіл у позапечінкових тканинах. У результаті спостерігається розвиток кетонемії, кетонурії і кетоацидозу.



Обмін білків при ЦД

При ЦД знижується синтез білків, підсилюється їх катаболізм з використанням амінокислот, як субстратів для синтезу глюкози. Це призводить до негативного азотистого балансу, підсилення екскреції сечовини, розвитку гіпераміноацидурії і гіперазотурії.


6.3 Глюкагон

Глюкагон - це одноланцюговий пептид (29 амінокислотних залишків), який утворюється в α-клітинах острівкового апарату підшлункової залози, а також в ШКТ (в кишечнику поряд з глюкагоном є низка глюкагонподібних сполук, які близькі за структурою і деякими властивостями до глюкагону).

Глюкагон синтезується у вигляді великого попередника - проглюкагону, який підлягає частковому протеолізу і перетворюється в активний гормон.

У плазмі глюкагон знаходиться у вільному стані, незв’язаному з транспортними білками. Саме тому він має короткий період напівжиття ≈ 5 хв. Інактивація відбувається в печінці під дією ферменту, який відщеплює від N-кінця пептиду дві амінокислоти.

Секреція глюкагону подавляється глюкозою. На секрецію гормону також впливають інші сполуки, такі як амінокислоти, жирні кислоти і кетонові тіла, гормони ШКТ і нейромедіатори.

Механізм дії цього гормону - мембранно-цитозольний, через активацію аденілатциклази і утворення цАМФ.

Біохімічні ефекти глюкагону протилежні ефектам інсуліну (це контрінсулярний гормон). Цей гормон викликає потужну мобілізацію джерел енергії за рахунок активації катаболізму вуглеводів і ліпідів.

Вплив на обмін вуглеводів спрямований на підвищення концентрації глюкози в крові. Основна “мішень” дії глюкагону - печінка, де він:


  1. стимулює розщеплення глікогену (активує глікогенфосфо-рилазу) і інгібує глікогенез (гальмує активність глікоген-синтази); глюкагон не впливає на глікогеноліз у м’язах;

  2. підвищує інтенсивність глюконеогенезу. Це досягається через активацію синтезу ключового ферменту фосфоенолпіруват-карбоксикінази (ФЕПКК) - цАМФ підвищує швидкість транскрипції гену ФЕПКК.

Вплив глюкагону на обмін ліпідів полягає в активації ліполізу. В адипоцитах гормон активує гормончутливу ліпазу, що сприяє підвищенню вільних жирних кислот в крові. Ці жирні кислоти можуть бути використані як джерела енергії або перетворюватися в печінці в кетонові тіла. В умовах інсулінової недостатності цей механізм є суттєвим у розвитку кетонемії.
6.4 Гормони наднирників
6.4.1 Гормони мозкового шару наднирників
У хромафінній тканині мозкового шару наднирників утворюються катехоламіни (адреналін - 85%, норадреналін).

Адреналін (епінефрин) - гормон, який секретується в наднирниках при стресі (концентрація його в крові зростає в 4-5 разів) і є медіатором в деяких синапсах. Встановлено також, що при стресі вміст в крові норадреналіну, який має переважно медіаторні властивості також зростає.

Катехоламіни синтезуються з амінокислоти тирозину. Перетворення тирозину в норадреналін і потім в адреналін має чотири послідовні етапи:



  1. Гідроксилювання кільця (тирозин-гідроксилаза).

  2. Декарбоксилювання (ДОФА-декарбоксилаза).

  3. Гідроксилювання бічного ланцюга (дофамін-бета-гідрокси-лаза-ДБГ).

  4. N-метилювання (фенілетаноламін-N-метилтрансфераза).

Послідовність реакцій синтезу виглядає таким чином:

-ОН СО2 –ОН СН3

Тир ДОФА Дофамін Норадреналін Адреналін

(диоксифенілаланін)

Стадією, яка лімітує весь синтез є 1 - гідроксилювання Тир під дією тирозингідроксилази з утворенням ДОФА. У цьому ланцюгу реакцій також утворюється дофамін - катехоламін, який має переважно медіаторні властивості. Катехоламіни діють через два головні класи рецепторів: альфа-адренергічні і бета-адренергічні. Адреналін зв’язується з обома класами рецепторів. Норадреналін у фізіологічних концентраціях головним чином з альфа-рецептором.

Біохімічні ефекти адреналіну

Адреналін - це контрінсулярний гормон, дія якого спрямована насамперед на збільшення концентрації глюкози в крові. Крім того, цей гормон має катаболічну дію на обмін ліпідів.



Вплив адреналіну на обмін вуглеводів полягає в стимуляції глікогенолізу в печінці і м’язах. Це досягається шляхом актива-ції глікогенфосфорилази. У м’язах відбувається розщеплення глікогену до глюкозо-6-фосфату і далі до лактату. У м’язах розщеплення глікогену до глюкози не відбувається, тому що відсутня глюкозо-6-фосфатаза (яка розщеплює глюкозо-6-фосфат до глюкози). У печінці в результаті глікогенолізу утворюється вільна глюкоза, яка надходить у кров, що призводить до підвищення рівня глікемії. Це має велике значення для забезпечення інших тканин паливом в умовах стресу.

Вплив адреналіну на обмін ліпідів полягає в стимуляції ліполізу в жировій тканині через активацію ключового ферменту цього процесу - ТАГ-ліпази. У результаті в крові підвищується вміст вільних жирних кислот, що є додатковим джерелом метаболічної енергії.

Таким чином, сумарний біохімічний ефект адреналіну - це підготовка до ситуацій, в яких організм використовує значну кількість метаболічної енергії.

В інактивації катехоламінів беруть участь два ферменти:


  1. моноамінооксидаза (МАО) - мітохондріальний фермент;

  2. катехол-О-метилтрансфераза - фермент цитозоля.

Найбільша активність цих ферментів спостерігається в печінці і нирках.

Визначення концентрації катехоламінів в крові є важливим діагностичним підтвердженням діагнозу феохромоцитом. Феохромоцитоми - це пухлини мозкового шару наднирників, які секретують катехоламіни у високих концентраціях. У 90% випадків ці пухлини доброякісні. Як правило ці пухлини секретують адреналін і норадреналін, але переважно норадреналін. Дуже рідко переважаючим катехоламіном є дофамін (для злоякісних пухлин). Крім катехоламінів ці пухлини можуть продукувати серотонін, АКТГ, соматостатин, опіоїдні пептиди, кальцитонін та інші, що перешкоджає встановленню діагнозу.

Для феохромоцитом характерні гіперглікемія і глюкозурія, порушується толерантність до глюкози.

Механізм дії адреналіну

Адреналін - це гормон, для якого було вперше встановлено наявність мембранно-цитозольного механізму дії. При дії гормону на α2- і β-адренорецептори активується аденілатциклаза і синтезується цАМФ - вторинний посередник адреналіну, який запускає каскад метаболічних змін.

У разі зв’язування адреналіну з α1-адренорецептором активується фосфоінозитидний механізм, в якому роль месенджерів виконують ІТФ, ДАГ і Са2+.

Мозковий шар наднирників також продукує деякі нейропептиди - нейротензин, мен-енкефалін, β-ендорфін.


6.4.2 Гормони кори наднирників

Гормони, які синтезуються наднирниками з холестеролу поділяються на три групи: прегнанові (С21), андростанові (С19) і естранові (С18). До прегнанових стероїдів належать кортикосте-роїди і прогестини (які є проміжними метаболітами в синтезі багатьох стероїдних гормонів і це важливий стероїдний гормон яєчників і плаценти).

За біологічними властивостями кортикостероїди поділяють на:


  • глюкокортикоїди;

  • мінералокортикоїди.


Глюкокортикоїди

До глюкокортикоїдів належать кортизол, кортизон, кортикостерон, 11-дегідрокортикостерон. Найбільш активним є кортизол (гідрокортизон) і кортикостерон.




Кортизол

Після секреції в кров глюко- і мінералокортикоїди зв’язуються з білком транскортином (α-глобуліном, який синтезується в печінці). Мінералокортикоїди зв’язуються також з альбуміном. Лише 10% плазменних глюкокортикоїдів вільні і метаболічно активні. Активних вільних мінералокортикоїдів ≈ 30%.

У печінці відбувається інактивація глюкокортикоїдів. У результаті утворюються метаболіти з малою гормональною активністю і кон’юговані сполуки стероїдних гормонів з глюкуроновою і сірчаною кислотами. Більша частина їх екскретується нирками, менша з жовчю.

Глюкокортикоїди впливають на різні види метаболізму. Залежно від типу тканини вони можуть мати як анаболічну, так і катаболічну дію. Так, у печінці вони мають переважно анаболічний ефект, а в позапечінкових тканинах (ліпоїдній, м’язовій, сполучній) - це катаболічна дія.

Глюкокортикоїди беруть участь в регуляції обміну вуглево-дів, білків, впливають на проникливість клітинних мембран для глюкози і амінокислот, мають протизапальну і десенсибілізуючу дію.

Участь в обміні вуглеводів

Глюкокортикоїди - це гіперглікемічні гормони, тобто їх дія направлена на збільшення концентрації глюкози в крові. Це забезпечується за рахунок того, що гормони:

1) активують глюконеогенезу, що реалізується за рахунок стимуляції і координації декількох механізмів:


  • індукують синтез ключових ферментів глюконеогенезу, у тому числі і ФЕПКК;

  • індукують синтез ферментів, які в печінці каталізують реакції катаболізму амінокислот з подальшим їх перетворенням в глюкозу;

  • стимулюють у позапечінкових тканинах катаболізм білків, який є джерелом амінокислот для глюконеогенезу.

2) гальмують поглинання і утилізацію глюкози в позапечінкових тканинах.

У печінці глюкокортикоїди діють як анаболічні гормони. Вони стимулюють не лише глюконеогенез. Глюкокортикоїди підсилюють глікогенез. Це відбувається шляхом активації ключового фермента - глікогенсинтази.



Участь в обміні ліпідів

Глюкокортикоїди підвищують мобілізацію ТАГ із жирового депо. У результаті в крові зростає концентрація гліцеролу і вільних кислот, які використовуються як джерела енергії. Крім того, гліцерол є додатковим субстратом для глюконеогенезу. В умовах інсулінової недостатності зростання концентрації ВЖК в крові є додатковим фактором, який стимулює кетогенез.

Надлишок глюкокортикоїдів стимулює ліполіз в одних частинах тіла (кінцівках) і ліпогенез - в інших (обличчя і тулуб)

Глюкокортикоїди здатні збільшувати ліполітичну дію сомато-тропіну і катехоламінів (пермісивний ефект глюкокортикоїдів). Крім того глюкокортикоїди мають незначну мінералокортикоїд-ну активність.



Участь в обміні білків

У печінці глюкокортикоїди мають анаболічний вплив на обмін білків і нуклеїнових кислот, в позапечінкових тканинах (м’язах, лімфоїдна, жирова, сполучна тканини) - катаболічний ефект. Молекулярний механізм анаболічної дії полягає в стимуляції транскрипції і відповідно трансляції специфічних білків (ферментів печінки, альбумінів плазми). Активація протеолізу білків у позапечінкових тканинах є джерелом амінокислот для синтезу глюкози в печінці і необхідна для активації саме глюконеогенезу.

Глюкокортикоїди беруть участь в функціонуванні захисних механізмів організму:


  1. у високій концентрації (лікувальних дозах) гальмують імунологічну відповідь організму;

  2. здатні гальмувати запальну реакцію. У фармакологічних дозах вони гальмують активність фосфоліпази А2. Цей фермент каталізує вивільнення арахідонової кислоти, яка є попередником синтезу простагландинів - гістогормонів - медіаторів запалення.

При аномальному збільшенні секреції глюкокортикоїдів виникає патологічний стан - хвороба (синдром) Іценко-Кушинга. Ця патологія розвивається при пухлинах надниркових залоз (синдром) або гіпофіза - підвищення продукції АКТГ (хвороба).

Основні прояви:



  1. зниження толерантності тканини до глюкози;

  2. гіперглікемія;

  3. глюкозурія;

  4. порушення ліпідного обміну - ожиріння з перевагою відкла-дання ліпідів у верхній частині тулуба, животі і обличчі;

  5. затримка Na+ і важка гіпертензія.


Мінералокортикоїди

Це важливі гормони, які регулюють водно-сольовий обмін. Мінералокортикоїди, які синтезуються в наднирниках - це альдостерон, 11-дезоксикортикостерон (ДОК), 18-оксикортикостерон. Найбільш активним є альдостерон, в нормі лише він надходить у кров.



Альдостерон

Цей гормон регулює баланс в організмі Na+, К+, Cl- і води. Мішенями для альдостерону є клітини епітелію дистальних канальців нирок, в цитозолі і ядрі яких розташовані рецептори до гормону. При зв’язуванні альдостерону з рецепторами, комплекси, які утворюються, надходять в ядро і активують транскрипцію генів. Ці гени кодують інформацію про структуру транспортних білків плазматичних мембран епітелію канальців, які приймають участь в транспорті Na+.

Транспорт Na+ - це енергозатратний процес і потребує енергії АТФ. Альдостерон підвищує активність ферментів мітохондрій, які беруть участь в продукції АТФ. У результаті підсилюється реабсорбція Na+ і його протиіона з сечі в міжклітинну рідину і далі у кров.

Поряд з цим в обмін на Na+ підсилюється екскреція в сечу з епітелію канальців К+.

Таким чином, альдостерон забезпечує затримку Na+, Н2О (яка утримується Na+), Сl- в організмі і втрату з сечею К+.

Альдостерон також має протизапальну дію.

Регуляція секреції мінералокортикоїдів
Основним регулятором продукції альдостерону є ренін-ангіотензинова система. У процесі регуляції секреції беруть участь також К+, Na+, АКТГ.

Ренін-ангіотензинова система

Ренін-ангіотензин-альдостероновий механізм забезпечує регуляцію кров’яного тиску і електролітного обміну. Основним гормоном, який бере участь в регуляції альдостерону є ангіотензин ІІ. Схема його утворення наведена нижче.

Ангіотензиноген

↓ ренін


Ангіотензин І

↓ ангіотензин-перетворюючий фермент

Ангіотензин ІІ

↓ аміпептидаза

Ангіотензин ІІІ

↓ ангіотензинази

Продукти розпаду
За цією схемою ангіотензин ІІ утворюється з ангіотензину-гену - це α2-глобулін, який синтезується в печінці. Синтез ангіотензиногену підсилюють глюкокортикоїди і естрогени. Ангіотензиноген перетворюється в ангіотензин І під дією ферменту реніну, який синтезується в юкстагломерулярних клітинах нирок. Стимулами для виділення реніну є:


  1. зниження кров’яного тиску;

  2. втрата солей організмом;

  3. зневоднення, втрата крові;

  4. дія β-адренергічних агентів і простагландинів.

Під дією ангіотензин-перетворюючого ферменту (це гліко-протеїн, який знаходиться в легенях ендотеліальних тканинах і в плазмі крові) ангіотензин І перетворюється до ангіотензину ІІ. З ангіотензину ІІ утворюється ангіотензин ІІІ. У людини в плазмі крові концентрація ангіотензину ІІ в 4 рази вища, ніж ангіо-тензину ІІІ. Тому саме ангіотензин ІІ має основний вплив на секрецію альдостерону. У реалізації молекулярного механізму дії ангіотензину ІІ основна роль належить цАМФ.

Біохімічні і фізіологічні ефекти ангіотензину ІІ:



  1. Активує синтез альдостерону і його секрецію (що призводить до затримки Na+, Cl- і Н2О).

  2. Викликає звуження судин (що важливо в підтримці кров’яного тиску).

  3. Викликає почуття спраги.

Гіперпродукція ангіотензину ІІ сприяє розвитку реноваску-лярної гіпертензії, серцевих набряків і порушення водно-сольо-вого обміну. Підвищення продукції мінералокортикоїдів спосте-ріггається при хворобі Конна (гіперальдостеронізм). При цьому захворюванні спостерігаються симптоми, які пов’язані з над-лишком альдостерону і гіпернатріємія, набряки, гіпертензія, під-вищена збудливість міокарда, знижений рівень реніну і ангіотензину ІІ.

Зниження секреції всіх кортикостероїдів (як глюкокортикої-дів, так і мінералокортикоїдів) спостерігається при гіперкорти-цизмі - хвороба Аддісона (бронзова хвороба). При цьому захворюванні пошкоджено більше 90% клітин кори надирників, які продукують кортикостероїди. Друга назва цієї патології - бронзова хвороба - пов’язана з тим, що поступово розвивається гіперпігментація - шкіра стає рівномірно бронзового кольору. Вважають, що це зумовлено надмірною секрецією МСГ. Включається компенсаторний механізм, який полягає в підвищенні секреції АКТГ і відповідних продуктів процесингу ПОМК (в тому числі і МСГ).

До біохімічних і фізіологічних змін при хворобі Аддісона належать: гіпоглікемія, надмірна чутливість до інсуліну, невитривалість до стресу, втрата ваги, анорексія, слабкість, низький кров’яний тиск, зменшення швидкості клубочкової фільтрації, гіпонатріємія, гіперкаліємія.

6.5 Гормони статевих залоз

До статевих гормонів належать:



  • андрогени, які синтезуються в сім’яниках; основний андро-ген - тестостерон;

  • естрогени і прогестини, які синтезуються в яєчниках; най-більш активним естрогеном є 17-β-естрадіол, прогестинон - прогестерон.

Синтез названих гормонів відбувається з холестеролу. Схематично цей процес наведений нижче:
Холестерол (С29) → Прегненолон (С21)

Прогестерон (С21)



Тестостерон (С19)

Альдостерон (С21) ↓ Кортизол (С21)

Естрадіол (С18)


Із тестостерону утворюється дигідротестостерон (ДГТ): це відбувається переважно у тканинах-“мішенях”. ДГТ також є активним андрогеном. Андростандіол - це ще один активний андроген, який утворюється з тестостерону. З естрадіолу утворюються інші естрогени - естрон і естріол.
Хімічна структура деяких статевих гормонів:

Тестостерон 17-β-естрадіол Прогестерон


Після секреції у кров статеві гормони зв’язуються з відповідними транспортними білками: андрогени і естрогени - з секс-гормонозв’язувальним глобуліном (СГЗГ), прогестини - з кортикостероїдзв’язувальним глобуліном (КЗГ). СТГЗ має також іншу назву - тестостерон-естроген-зв’язувальний глобулін (ТЕЗГ). Ці білки, які належать до β-глобулінів, синтезуються в печінці. У транспорті статевих гормонів також беруть участь альбуміни. До 97-99% статевих гормонів крові зв’язані з транспортними білками, тобто пербувають в неактивній формі.

Інактивація статевих гормонів відбувається у печінці. Метаболіти, які утворюються, підлягають реакціям кон’югації з глюкуроновою і сірчаною кислотою. Так, при метаболізмі тестостерону утворюються 17-кетостероїди - андростерон і етіохоланолон. Ці сполуки далі кон’югують з утворенням парних водорозчинних сполук, які виводяться із сечею. Естрогени - естрадіол, естрон і естріол - також кон’югують з глюкуроновою і сірчаною кислотами і потім виділяються з жовчю, калом і в незначних кількостях з сечею.


Біохімічні і фізіологічні ефекти андрогенів

Тестостерон і ДГТ беруть участь в:



  1. розвитку залежних статевих ознак;

  2. стимуляції додаткових статевих залоз (передміхурова залоза, сім’яні міхурці);

  3. контролі вторинних статевих ознак (розвиток волосся, гортані, скелета, мускулатури, розподіл волосся на тілі за чоловічим типом), разом з ФСГ активації сперматогенезу;

  4. підсиленні синтезу білку в печінці, нирках і особливо у м’я-зах; в результаті азотистий баланс стає позитивним. Стимуля-ція синтезу білка під дією андрогенів зумовлена активацією транскрипції генів відповідних білків;

  5. визначення статевого інстинкту і поведінки.


Біохімічні і фізіологічні ефекти естрогенів і прогестинів

Рецептори до естрогенів і прогестинів виявлені у матці, яєчниках, піхві, молочних залозах, гіпофізі, гіпоталамусі та інших відділах ЦНС. Саме тому ці гормони мають широкий спектр біологічних ефектів.


Естрогени впливають на розвиток і функціонування статевої системи жінок. Вони:

  1. стимулюють ріст яйцеводів і матки, відбувається розмно-ження клітин ендометрія і маточної мускулатури;

  2. підсилюють скорочувальну функцію матки;

  3. стимулюють ріст залоз ендометрія, в епітеліальних клітинах накопичується глікоген;

  4. активують синтез білка і нуклеопротеїнів в міометрії, підвищують активність ферментів;

  5. мають анаболічний вплив, що найбільш виражено стосовно статевих органів у період вагітності;

  6. сприяють закриттю епіфізарних зон росту;

  7. впливають на вищу нервову діяльність - сприяють формуванню статевого інстинкту.


Прогестерон - гормон жовтого тіла, плаценти і кори надниркових залоз. У період статевої зрілості при нормальній функції яєчників прогестерон надходить в організм жінки після овуляції, коли формується жовте тіло. Він стимулює процеси, які забезпечують настання вагітності і збереження її до пологів:

  1. готує ендометрій матки до імплантації заплідненої яйцеклі-тини і створює необхідні умови для її розвитку;

  2. підсилює діяльність маточних залоз, їх секрет використо-вується для живлення яйця;

  3. у молочних залозах (після попередньої дії естрогенів) активує розвиток залозистої тканини;

  4. розслаблює мускулатуру матки і яйцеводів; це забезпечується існуванням декількох механізмів. По-перше, прогестерон підвищує активність ферментів, які розщеплюють окситоцин і вазопресин - окситоцинази і вазопресинази. По-друге, він знижує чутливість мускулатури матки до естрогенів, окси-тоцину і вазопресину. Прогестини зменшують також чутливість міометрію до скорочувальної дії серотоніну і гістаміну.

Встановлено також, що прогестини мають антиандрогенну активність. Це пов’язано із:

  1. інгібуванням утворення тестостерону і ДГТ;

  2. стимуляцією синтезу транспортного білка СГСГ, який зв’язує андрогени і переводить їх, таким чином, в неактивний стан.

Прогестини також сприяють підвищенню діурезу за рахунок антиальдостеронової дії, зменшують канальцеву реабсорбцію Nа+, Сl- і Н2О. Зниження рівня прогестерону у крові призводить до переривання вагітності. Прогестерон - це жіночий статевий гормон, який відповідає за батьківські інстинкти і турботу про близьких. Він виділяється, коли жінка бачить дитину (навіть м’яку іграшку, наприклад, ведмежа).
6.6 Гормони, які беруть участь в регуляції

кальцію і фосфатів
Головні регулятори обміну кальцію фосфату - кальцитріол (активна форма вітаміну Д3), паратгормон, кальцитонін. “Мішенями” дії цих гормонів є кісткова тканина, нирки, тонкий кишечник.

6.6.1 Паратгормон

Паратгормон (паратиреоїдний гормон - ПТГ) синтезується в паращитоподібних залозах з препроПТГ. ПрепроПТГ перетво-рюється в проПТГ, який потім - в паратгормон (84 амінокис-лотних залишки). Швидкість секреції ПТГ залежить в першу чергу від концентрації Са2+ в сироватці крові. При зниженні вмісту кальцію відбувається стимуляція вивільнення ПТГ. Транскрипція гена паратгормону також активується активною формою вітаміну Д3 - кальцитріолом. Після секреції у кров ПТГ бере участь в регуляції концентрації кальцію і фосфору. Інактивація гормону відбувається в печінці, нирках, кістках і самих паращитоподібних залозах шляхом протеолізу.

Механізм дії ПТГ - мембранно-цитозольний. Рецептори до гормону знаходяться в кістках, нирках і кишечнику (але наявні і в деяких інших тканинах).

Зв’язування з мембранним рецептором активує аденілатцик-лазу, синтез цАМФ, фосфорилювання білків-ферментів, які відповідають за біологічну дію гормону.

Дія паратгормону на тканини-“мішені” спрямована таким чином, щоб підвищити у крові концентрацію кальцію і знизити вміст фосфатів.

Саме тому паратгормон:



  1. у кістках стимулює активність остеоклатів; у результаті чого підвищується резорбція кісток, що забезпечує перехід Са2+ і фосфатів у кров;

  2. у нирках підвищує реабсорбцію Са2+, тим самим сприяє підвищенню концентрації цього катіона у крові. Крім того, ПТГ підвищує нирковий кліренс фосфатів; це забезпечує зниження концентрації фосфатів у крові. В нирках також ПТГ стимулює синтез кальцитріолу (1,25(ОН)2D3) з 25(ОН)D3;

  3. у кишечнику при активації секреції ПТГ підсилюється ефективність всмоктування Са2+. Це пов’язано з тим, що ПТГ активує синтез кальцитріолу, який сприяє збільшенню адсорбції кальцію у тонкому кишечнику.

Дефіцит ПТГ призводить до гіпопаратиреозу, який супроводжується зниженням рівня кальцію і підвищенням концентрації фосфатів у сироватці крові.

Гіперпаратиреоз виникає, як правило, при аденомі паращитоподібних залоз і супроводжується гіперкальціємією, гіпофосфатемією, а у тяжких випадках - резорбцією кісток (вторинний остеопороз) і ураженням нирок.




6.6.2 Кальцитріол

Кальцитріол (1,25(ОН)2D3, 1,25(ОН)2 - холекальциферол) - це активна форма вітаміну Д3, яка утворюється послідовно в печінці і нирках і має гормональну активність.




Шкіра УФ-промені



холестерол → 7-дегідрохолестерол → Д3






Печінка

Д3 → 25(ОН)D3

(кальцидіол)







Нирки

25(ОН)D3 → 1,25(ОН)2D3

(кальцитріол)



Органи-“мішені” кальцитріола - це тонкий кишечник і кістки. Дія гормону спрямована на підвищення концентрації Са2+ і фосфатів у крові. У кишечнику під дією 1,25(ОН)2D3 відбувається стимуляція всмоктування кальцію і фосфатів.

Кальцитріол - це єдиний гормон, що сприяє транспорту Са2+ проти градієнта концентрації, який є на мембрані клітин кишечника. Підсилення транспорту Са2+ пояснюється тим, що кальцитріол активує синтез Са-зв’язуючих білків ентероцитів, які забезпечують всмоктування кальцію. Саме завдяки такій дії кальцитріолу в позаклітинній рідині концентрація Са2+ підтримується на рівні, який необхідний для мінералізації органічного матриксу кісткової тканини.

При дефіциті 1,25(ОН)2D3 порушується утворення аморф-ного фосфату кальцію і кристалів гідроксиапатиту в органіч-ному матриксі. Це призводить до рахіту (захворювання ранньо-го віку: порушення кісткоутворення і мінералізації кісток, функ-цій м’язової і нервової систем) або остеомаляції (захворювання дорослих, яке еквівалентне рахіту у дітей).

Механізм дії кальцитріолу на кістки вивчений недостатньо. Відомо, що остеобласти мають рецептори до цього гормону і тому, можливо, він бере участь у мінералізації кісток. Поряд з цим було також експериментально встановлено, що при введенні Д3, кальцитріол підсилює резорбцію кісткової тканини.
6.6.3 Кальцитонін

Кальцитонін (КТ) - петидний гормон (32 амінокислотних за-лишки), який синтезується в С-клітинах щитоподібної залози. Секреція гормону підсилюється при підвищенні концентрації Са2+ в крові. Також потужним стимулятором вивільнення КТ є глюкагон.

Молекулярний механізм дії КТ на клітини-“мішені” полягає в активації аденілатциклазної системи.

Основний орган-“мішень” кальцитріолу - кістки. Дія гормо-ну спрямована на зниження концентрації Са2+ і фосфатів у крові. Це досягається за рахунок того, що кальцитріол:



  1. гальмує резорбцію матриксу кісток і, таким чином, пригнічує вивільнення Са2+ і фосфатів в кров;

  2. сприяє входу фосфатів в клітини кісток і періостальну рідину, це входження фосфору може супроводжуватися і входом кальцію (гіпокальціємічний ефект КТ залежить від фосфатів).

Клінічний прояв недостатності КТ не виявлено.

Надлишок КТ спостерігається при модулярній тиреокарци-номі, але це захворювання різко супроводжується гіпокальціє-мією.


6.7 Ейкозаноїди

Ейкозаноїди - це сполуки, які утворюються з ейкоза-(20С)-полієнових жирних кислот.

Вони поділяються на:


  1. простаноїди, до яких належать простагландини (PG), проста-цикліни, тромбоксани (TX);

  2. лейкотрієни (LT).

Залежно від назви ферментів, які каталізують першу стадію перетворення поліненасиченої жирної кислоти, (у першу чергу, арахідонової кислоти) виділяють:

  1. продукти циклооксигеназного шляху перетворення полінена-сиченої жирної кислоти - простагландини і тромбоксани;

  2. продукти ліпооксигеназного шляху перетворення поліненаси-ченої жирної кислоти - лейкотрієни.

Арахідонова кислота вивільняється з фосфоліпідів біомембран під дією специфічної фосфоліпази А2 (або С) і далі перетворюється в простагландини і лейкотрієни:
Фосфогліцерини




Н2О Фосфоліпаза А2

Арахідонова кислота



Циклооксигеназа Ліпоксигеназа

Простаноїди Лейкотрієни

1 Простагландини 1 Лейкотрієн А

2 Простацикліни 2 Лейкотрієн В

3 Тромбоксани 3 Лейкотрієн С

4 Лейкотрієн Д


Простагландини20) отримали свою назву виходячи з припущення, що вони синтезуються в простаті. Але було з’ясовано, що вони синтезуються практично у всіх тканинах.

Простагландини виділяються з клітин за допомогою специфічного білка - простагландинового транспортера. Вони діють на клітини через такі вторинні посередники, як цАМФ, цГМФ та іони Са2+. Простагландини мають високу активність і широкий спектр дії.


Біологічна дія простагландинів:

  1. стимулюють утворення і секрецію гормонів, наприклад, катехоламінів, тиреоїдних гормонів, інсуліну;

  2. у жировій тканині гальмують ліполіз (через зниження кількості цАМФ);

  3. PGF2 викликає звуження судин і скорочення гладенької мускулатури. Цей простагландин підсилює скорочення матки, маточних труб, викликає розсмоктування жовтого тіла, тим самим полегшує переривання вагітності і має родостимулюючу дію;

  4. PGE, навпаки, викликає розшаровування кровоносних судин і у багатьох випадках розслаблення гладенької мускулатури, збільшує об’єм сечі і виведення Na - попереджує розвиток гіпертонії;

  5. PGD2, PGG2, PGH2 викликають скорочення бронхів; PGE2, навпаки, їх розслаблення;

  6. PG підсилюють моторику кишечника, але по-різному діють на секрецію шлункового соку. Так PGE - гальмує секрецію шлункового соку, PGF2 - підсилює його секрецію;

  7. PGJ2 і PGA мають антипроліферативну і антивірусну дію. На відміну від інших простагландинів “мішенями” дії цих PG є ядерні білки.

Інактивацію простагландинів забезпечує фермент циклоок-сигеназа, яка є ферментом - “самовбивцею”, тобто каталізує свою власну деструкцію. Крім того, дуже швидка інактивація відбувається під дією ферментів, які є практично у всіх тканинах, - 15-гідроксипростагландин-дегідрогеназа.
Тромбоксани (ТХ)

Найбільш відома роль ТХА2 в підтримці гомеостазу. ТХА2 викликає агрегацію тромбоцитів і скорочення стінок кровоносних судин та бронхів. Молекулярний механізм стимуляції агрегації тромбоцитів під дією ТХА2 полягає в тому, що він сприяє мобілізації іонів Са2+ з внутрішньоклітинних депо. Кальцій активує скорочувальні білки тромбоцитів і їх адгезію на поверхні ендотелію.



Лейкотрієни

Лейкотрієни, як і простаноїди утворюються з арахідонової кислоти. Окислення арахідонової кислоти під дією 5-ліпоксигенази призводить до утворення нестабільної сполуки LTA, з якого утворюються LTB4 і LTC4. Далі перетворення відбувається за схемою: LTC4 → LTB4 → LTЕ4.

Їх основним джерелом є лейкоцити. Було також встановлено, що нейтрофіли синтезують велику кількість LTB4, еозинофіли і тучні клітини - переважно LTC4.

LTC4 і LTD4 є дуже потужними броноконстикторами. Ці лейкотрієн викликають скорочення гладеньких м’язів венозних та артеріальних судин.

LTB4 викликає швидку агрегацію лейкоцитів. Адгезія і міграція лейкоцитів супроводжується підвищенням проникності мікро судин, яка в свою чергу, повністю залежить від лейкоцитів.

Таким чином, лейкотрієни є медіаторами алергічних і запальних процесів.


6.8 Гормони шлунково-кишкового тракту (гастроінтестинальні гормони)

Гормони ШКТ - це сполуки, які виробляються ендокринними клітинами ШКТ. Ці клітини вивільняють в кров’яне русло пептиди, які є засобом передачі сигналів щодо регуляції структури і функцій системи травлення.

У теперішній час в ШКТ знайдено декілька десятків пептидів-гормонів, більше ніж в любому другому ендокринному органі. Тому ШКТ можна вважати найбільшим ендокринним органом.

“Період напівжиття” для всіх гастроінтестинальних гормонів складає декілька хвилин.



До гормонів ШКТ належать:

    1. гастрін - синтезується G-клітинами слизової оболонки астральної частини шлунка та в дванадцятипалій кишці. Він стимулює секрецію соляної кислоти, гальмує моторику кишечника та евакуацію вмісту шлунку;

    2. секретин - виробляється насамперед S-клітинами дванад-цятипалої кишки. Він стимулює секрецію рідкої частини панкреатичного соку, концентрації та кількості бікарбонатів у ньому. Крім того секретин гальмує секрецію HCl і підсилює виділення пепсиногену в складі шлункового соку; підвищує жовчовидільну активність гепатоцитов, Інгібує моторику тонкого кишечника і адсорбцію води і натрію в кишечнику, стимулює моторику товстого кишечника;

    3. холецистокінін - панкреозінін виробляється в слизовій обо-лонці тонкого кишечника. Основний ефект цього гормону - це потужне підсилення моторики жовчного міхура, значна стимуляція панкреатичної секреції ферментів, стимуляція моторики кишечника;

    4. мотілін синтезується в клітинах дуоденальної слизової обо-лонки. Гормон регулює шлунково-кишкову моторику: підси-лює скорочувальну активність тонкого кишечника, приско-рює випорожнення шлунку;

    5. гастроінгібіторний пептид (ГІП) синтезується в ендокрин-них клітинах дванадцятипалої і початковому відділі тонкої кишок. Фізіологічні ефекти гормону полягають в гальмуванні шлункової секреції соляної кислоти, підсилює виділення інсуліну, стимулює вивільнення глюкагон;

    6. ентероглюкагон - утворюється в адипоцитах, які локалізовані в слизовій оболонці підвздошної кишки. За метаболічним ефектом цей гормон схожий на панкреатичний глюкагон - підсилює глюконеогенезу в печінці;

    7. вазоактивний інтестинальний пептид (ВІП) - виділяється пептидергічним нервовим закінченням нервових гангліїв і сплетінь переважно в товстій кишці. До ефектів ВІП належать:

  • помірне гальмування секреції HCl і пепсину;

  • підвищує вміст рідини панкреатичного соку і бікарбонатів;

  • прискорює жовчовиділення;

  • гальмує всмоктування води в тонкому кишківнику;

  • розслаблює м’язи товстої кишки та ін.



1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка