1. Докази спорідненості людини з тваринним світом Людина як біологічний вид та її найближчі зоологічні родичі



Скачати 249.61 Kb.
Дата конвертації02.01.2017
Розмір249.61 Kb.
II. ЛЮДИНА — ЗАКОНОМІРНА ЛАНКА У РОЗВИТКУ ТВАРИННОГО СВІТУ

План.

1. Докази спорідненості людини з тваринним світом

2. Людина як біологічний вид та її найближчі зоологічні родичі

3. Вищі примати неогену. Деякі передумови і початкові кроки олюднення мавпи

4. Головні біологічні передумови олюднення мавп
1. ДОКАЗИ СПОРІДНЕНОСТІ ЛЮДИНИ З ТВАРИННИМ СВІТОМ

Існуючі наукові дані, що доводять спорідненість людини з тваринним світом, можна поділити на прямі і опосеред­ковані докази.



Прямі докази — це кісткові залишки викопної людини, найближчих її предків та споріднених з ними форм. Слід, проте, зауважити, що наукове пояснення всіх викопних матеріалів може бути дане лише на основі порівняння з анатомічними, функціональними та екологічними особли­востями сучасних форм.

Опосередковані докази — найчисленніші. Це все те, що ми спостерігаємо, вивчаючи сучасних тварин, і що є сумою природних експериментів, які дійшли до нас. Сюди відносяться насамперед порівняльно-анатомічні (а також фізіологічні, біохімічні та ін.) і ембріологічні дані та рудиментарні органи й атавізми.

Порівняльно-анатомічні дані свідчать про спорідненість людини з тваринами на підставі загального плану будови тіла. Так, наявність осьового скелета (у примітивних форм — хрящової хорди) і трубчастої центральної нервової системи властива всім хордовим (від ланцетника до вищих хребетних, включаючи й людину). Двобічна симетрія і сегментація, що зберігається в будові тіла людини, характерна не тільки для тварин типу хордових, а й для кільчастих червів.

Ще більше спільних рис має будова тіла людини з іншими хребетними. Найголовніші з них такі: хребтовий стовп, що замінив хорду; череп як захисне вмістище длі головного мозку і органів чуттів, щелепи як пристосуваніня для активного захоплення їжі; парні кінцівки (у змії вони вторинно редуковані), що служать для пересування у просторі; серце як центральний орган кровообігу тощо.

І нарешті, найбільше спільних рис в будові тіла і функціонуванні органів має людина з численними видами ссавців. Найголовніші з них — теплокровність і здатність до саморегулювання температури тіла. Зазначені особливості ссавців дають їм змогу досконаліше пристосовуватись до змін навколишнього середовища і були зумовлені появою чотирикамерного серця, ускладненням структури легеневої тканини, посиленням регулюючої та інтегруючої ролі центральної нервової системи.

Ембріологічні дослідження, які почали активно проводитися у другій половині XIX ст., довели, що організм розвивається внаслідок складних перетворень його первинниі структур.

Тепер доведено, що період зародкового розвитку (час, починаючи з дроблення яйця і утворення зародкових листків до початку формування тіла зародка) у будь-якого хребетного, враховуючи людину, проходить в загальних рисах однотипно. Найбільша подібність виявляється у розвитку зародків людини і людиноподібної мавпи. Дослідники! (Ф. Мюллер, Е. Геккель, О. О. Ковалевський, О. М. Сєверцов) звернули увагу на те, що вивчення розвитку ембріонів є одним з основних опосередкованих методів, які дають змогу з'ясувати перетворення організмів і його окремих органів у процесі їх філогенезу (історичного розвитку). Особливий інтерес становить утворення на ранніх стадіях ембріонального розвитку зябрових щілин, які у вищих хребетних згодом зникають. Заслуговує на увагу закладка у всіх ссавців значно більшої кількості хребців і ребер, які в дальшому розвитку частково редукуються Найбільш характерний цей процес для вищих приматів і для людини.

Проте процес ембріонального розвитку не слід розглядети лише як послідовне повторення пройдених етапів історичного розвитку організмів та їх окремих органів, як вважав у свій час Е. Геккель. Найпоказовіші у цьому відношенні доведені О. М. Сєверцовим факти, що вказують на ранішу закладку органів, які мають найважливіше філогенетичне значення (центральна нервова система та ін.) і, навпаки, на пізнішу закладку органів, що редукуються.

Організм людини, як і більшості тварин, має чимало рудиментарних органів, а також органів, які редукуються на певному етапі історичного розвитку.

До рудиментарних і недорозвинених органів, що втратили у сучасної людини минуле функціональне значення належать: залишки загального волосяного покриву, наявність не зовсім редукованого хвостового відділу хребетного стовпа, присутність м'язів, що рухають вушну раковину, підшкірний м'яз (платизма), залишок третьої повіки (мигальна перетинка ока), шлуночки порожнини гортані (існують у вигляді голосових мішечків у багатьох мавп), деякі особливості зубної системи, червоподібне відросток і деякі інші.

У тих випадках, коли зазначені органи з якихось причин виявились досить добре розвиненими, кажуть про аномалію групи атавізмів. Це рідкісні випадки надмірної волосатості обличчя і всього тіла, шийна фістула, що є залишком однієї із зябрових щілин, більш-менш виражений хвіст тощо.

У свій час Ч. Дарвін широко використовував наявні у сучасної людини рудименти і атавізми для того, щоб довести її спорідненість з тваринним світом. Отже, ці факти свідчать про те, що в далекі доісторичні часи розвивалися всі органи тіла людини і лише поступово деякі з них втрачали своє колишнє значення у зв'язку із змінами умов середовища, а отже, й поведінки та життєдіяльності певного примата.



Істотними доказами спорідненості людини з тваринним світом є знахідки у надрах земної кори палеоантропологічних даних, тобто залишків організмів, що колись жили на землі. Їх рештки, знайдені в геологічних шарах, датованих різними історичними періодами існування нашої планети, є яскравим свідченням минулих етапів розвитку рослинного і тваринного світу Землі аж до наших днів. До цих знахідок належать також і кісткові рештки викопної людини та близьких до неї за морфологічними особливостями інших викопних приматів. Свідчення про ці знахідки почали з'являтися в науковій літературі з середини XIX ст. Але найчисленнішими вони виявилися тепер, особливо за останні три-чотири десятиріччя.

2- ЛЮДИНА ЯК БІОЛОГІЧНИЙ ВИД ТА ЇЇ НАЙБЛИЖЧІ ЗООЛОГІЧНІ РОДИЧІ

Як було сказано, відомий шведський натураліст Карл Лінней, за зовнішьо. подібністю деяких загальних рис будови тіла, створив першу систему класифікації організмів, у якій до ряду приматів відніс і людину. Незважаюччи на те, що з часом ця система Ліннея зазнала значних змін і уточнень, в основних рисах вона дійшла нашого часу і не втратила свого наукового значення.

За прийнятою міжнародною зоологічною систематику сучасна людина в ряді приматів (Primates) займає таке місце: рід — людина (Homo), вид — розумна (sapiens), родина — гомініди (Horninidae), надродина — гоміноїди (Hominoidea), підряд — антропоїди (Anthropoidea).

Слово «примати» походить від латинського primus, що означає «перший». Ряд приматів — це найбільш високо організовані ссавці, до яких за деякими ознаками належить також людина. Основні морфологічні особливості, що ріднять людину з іншими приматами, такі: досить велика маса головного мозку (відносно маси тіла) і значно розвинені великі півкулі головного мозку, рухомі п'ятипалі кінцівки з нігтями; хапальна кисть з дуже рухливим і протиставленим першим пальцем; добре розвинений бінокулярний зір, що дає змогу розглядати предмети на близькій відстані, тобто тримаючи їх у руках; поява і розвиток у корі півкуль головного мозку вищих центрів, пов'язаних із роботою рук.

Разом з тим, на відміну від сучасної людини, всі сучасні примати мають густий (різноманітного кольору) загальний волосяний покрив, хапальну з відведеним перишим пальцем не лише кисть, а й стопу і досить часто хвіст різної довжини. Довжина тіла у сучасних приматів від 12 см (деякі напівмавпи) до двох метрів (горила).

Походження, а у зв'язку з цим і тілесна організація приматів тісно пов'язані з більш-менш вираженим деревним способом життя.



Ряд приматів поділяють на два підряди: 1) напівмавпи і 2) антропоїди (мавпи і люди).

Сучасні напівмавпи досить численні Існують палеонтологічні докази того, що первинні напівмавпи (очевидно, адапіди) відокремились від примітивних ссавців на початку неогенового періоду, а деякі й ще раніше. При цьому їх поява і загальний розвиток були тісно пов'язані з життям на деревах. Багаті харчові ресурси (бруньки, листя, плоди, комахи, пташенята і яйця птахів) і відсутність деревних хижаків, які, очевидно, з'явилися дещо пізніше| безперечно, сприяло зростанню чисельності первісних приматів і їх широкому розселенню в тропічних ліса середини неогенового періоду як в Західній, так і в Східній півкулях.

Отже, на перших етапах розвитку деревний спосіб життя був значним стимулом не лише біологічного, а й морфофізіологічного прогресу (підвищувалася життєздатність організму, ускладнювались функції центральної нервової системи, удосконалювались органи слуху, зору, кінвок тощо). Це підтверджується тим, що багато напівмавп окремими ознаками наблизилися до вищих приматів: у них збільшився розмір і ускладнилася структура кори півкуль головного мозку (довгоп'яти, руконіжки), розвинулася дископодібна плацента (довгоп'яти), вкоротився лицьовийі відділ черепа (лоріподібні, довгоп'яти), редукувався хвіст (лорі) та ін.

Проте, внаслідок тривалого життя переважно на де вах, сучасні напівмавпи набули багатьох вузькоспеці зованих рис, які особливо властиві для їх кінцівок: різке вкорочення другого пальця і крайня позиція відведення першого пальця, що створює форму кліщів, зручну для обхоплення гілок кистями і стопами; подовження і зрощення кісток передплесна (тільки у довгоп'ятів), що пов'язаі з просуванням стрибками; утворення своєрідних присосків (довгоп'яти); різке стоншення і подовження третього пальця кисті (руконіжка) та ін.

Можна припустити, що всі зазначені риси вузької спеціалізації сучасних напівмавп могли бути відсутніми або менш вираженими у них раніше. Про це, зокрема, свідчить скелет нотарктуса з нижньоеоценових відкладень Північної Америки.

Майже всі напівмавпи мають 36 зубів, що наближає їх широконосих мавп. Півкулі головного мозку у напівмавп, на відміну від мавп, мають лише зачаткові сліди борозен і звивин. З органів чуттів найкраще розвинені зір, слух і дотик. Тіло у всіх напівмавп вкрите густою шерстю (різного кольору) з підшерстям. Тварини мають дві пари сосків, і в більшості випадків у них є добре розвинений хвіст. Розміри тіла коливаються від 12 см до 72 см. Більшість напівмавп веде нічний спосіб життя. Тепер напівмавпи живуть у тропічних лісах Південно-Східної Азії, острова Шрі Ланка, Зондських островів, Африки і острів Мадагаскар.



Мавпи – біологічно найбільш високорозвинені тварини, еволюція яких є яскравим прикладом морфофізіологічного прогресу. Цей прогрес полягає в збільшенні площі й ускладненя структури кори півкуль головного мозку, в удосконаленні стереоскопічного кольороваго зору, у збільшенні діапазону форм поведінки, а також у розширенні функцій верхніх кінцівок, причому роль у цих функціях першого і другого пальців значно зростає.

Сучасні екологічні та експериментальні спостереження свідчать про те, що більшість мавп і особливо людиноподібні охоче використовують випадково знайдені предмети (палки, каміння тощо) для добування їжі. Деякі з них здатні навіть підправляти ці предмети, правда, роблячи це за допомогою рук і зубів, а е чеез посередника, як це робить людина. Усі перелічені ознаки морфофізіологічного прогресу, а також значною мірою всеїдність у свій час (неоген) сприяли ширшому розселенню мавп в найрізноманітніших умовах. Одночасно створювалися передумови розвитку тих рис мавп, які наближали їх до людини.

За рядом морфологічних особливостей мавпи поділяються на дві рупи (секції): широконосі мавпи (мавпи Нового Світу), що живуть у Південній і Центральній Америці, та вузьконосі (мавпи Старого Світу), що живуть на півдні Європи, в Азії та Африці.

Є підстави вважати, що ці дві групи мавп розвивалися паралельно, перебуваючи довгий час відокремлено одна від одної. Це можна пояснити тим, що, починаючи з олігоцену, Південна Америка була повністю ізольована як від Центральної Америки, так і від усіх материків Східної . півкулі.

Більшість учених вважає, що широконосі мавпи походять від ранніх довгоп'ятів. Найхарактернішою рисою цих мавп є досить широка хрящова перетинка носа, внаслідок чого ніздрі у них спрямовані трохи вбік. Це звичайно тварини невеликих розмірів, що мають проте, на відміну від вузьконосих мавп, порівняно велику масу головного мозку. Разом з тим поверхня півкуль мозку у цих приматів досить гладка і лише у деяких з них (капуцини, ревуни та ін.) є зачаткові борозни і звивини. Усі широконосі мавпи, за винятком ігрункових мавп, мають 36 зубів (2 різці, 1 ікло, 3 малих кутніх і 3 великих кутніх з кожного боку верхнього і нижнього зубного ряду).

На відміну від них, ігрункові мавпи мають 32 зуби (у них по 2 великих кутніх зуба). Ці примати мають добре розвинений хвіст часто з шорсткою на дотик поверхнею, що дає змогу хапатися за гілки і навіть висіти на них (павукоподібні мавпи).

Кисті у цих мавп, за винятком павукоподібних, зберігають неспеціалізовані риси. Усі широконосі мавпи в наш час живуть у заростях тропічних лісів Південної і Централь-ої Америки, причому багато з них повністю чотириногі (капуцини; ревуни, саймири та ін.), інші (особливо павукопдібні мавпи) мають тенденцію до висіння на хвості та ижніх кінцівках.

У багатьох широконосих мавп спостерігають тенденцію маніпулювати різними предметами, використовувати каміння для розколювання горіхів. Ця особливість, поряд з іншими (великі розміри головного мозку, неспеціалізована рухлива кисть у багатьох з них та ін.), дає змогу зробити висновок про тенденцію широконосих мавп еволюціонувати напрямі до розвитку людини. Проте цьому суперечать такі головніші особливості: дуже слабкий розвиток мозкових борозен і звивин; відсутність типового для всіх мавп тарого Світу, а також і для сучасної людини сідлоподібної форми першого зап'ястно-п'ястного суглоба, що дає могу розвивати значну силу при захоплюванні і утриманні за допомогою кисті різних предметів; відсутність тенденції до прямоходіння.



Вузьконосі мавпи, на відміну від широконосих мають такі особливості: вузьку хрящову перетинку hвнаслідок чого ніздрі спрямовані вперед; 32 зуби (2 різці, 1 ікло, 2 малі кутні і 3 великі кутні з кожного боку верхнього і нижнього зубного ряду), що властиво і для людини; більші розміри тіла і міцнішу будову тіла; хвіст, що досить ч трапляється у цих мавп, ніколи не буває хапальним; сідлоподібну форму першого зап'ястно-п'ястного суглоба та ін.

Найпримітивніші форми вузьконосих мавп (парапітеки, пропліопітеки, єгиптопітеки та деякі інші) знайдені в олігоценових відкладеннях Єгипту. Сучасні вузьконосі мавпи пристосовані до досить різноманітних умов існування. Серед них можна зустріти вузько-спеціалізовані деревні форми (гібон, орангутан, деякі мартишкоподібні мавпи). Багато нижчих вузьконосих мавп (павіани, магот, свинохвоста макака та ін.) переважно живуть на скелях. Серед сучасних людиноподібних і мартишкоподібних мавп існують численні в екологічному відношенні перехідні форми, які мають більшу чи меншу тенденцію жити в тропічних лісах (шимпанзе, рідше горила) або у відкритих гористих (мандрил) або лісостепових зонах (макака).

За рядом морфофункціональних особливостей вузьконосі мавпи можна поділити на дві групи: нижчі вузьконосі, або мартишкоподібні, мавпи і людиноподібні мавпи. Перші з них мають менш масивне тіло і пристосовані до швидкого бігу на чотирьох кінцівках, у зв'язку з чим їх нижні кінцівки, як правило, довші за верхні. Усі вузьконосі і людиноподібні мавпи на відміну від широконосих мавп мають тенденцію до прямоходіння, що є свідченням того, що серед цієї групи мавп слід шукати зоологічних предків людини.



Людиноподібні мавпи звичайно більших розмірів, а іноді бувають і дуже великі (до двох метрів). Ці мавпи особливим способом пересуваються по деревах, який називається брахіаціею і виявляється в здатності підвішуватися і розгойдуватися на гачкоподібно зігнутих кистях для того, щоб акробатично перелітати з однієї гілки на іншу. Внаслідок такого способу пересування у всіх сучасних людиноподібних мавп передні кінцівки завждидовші, ніж задні.

Сучасні людиноподібні мавпи складаються з двох родин: гібонові (у наш час трапляються тільки в південно-східній частині тропічної Азії і особливо на островах Борнео, Суматра, Ява) і великі людиноподібні мавпи, або понгіди. До останніх належать: орангутан, що живе тепер лише на островах Суматра і Калімантан; шимпанзе, що мешкає в екваторіальній Африці, і горила, що живе також в Африці. Родини гібонових, понгід та гомінід об'єднані в надродину гоміноїдів.

Ч. Дарвін вперше ясно показав, що, не зважаючи на чималу різницю у розмірах головного мозку і деякі пристосувальні особливості кінцівок, людина за походженням не може бути значно віддалена від людиноподібних мавп.

Можна назвати численні ознаки, що є спільними для людини і цих мавп: розташування основних борозен і звивин та будова структури клітин кори головного мозку; прирощення навколосерцевої сумки до діафрагми; взаємне розташування внутрішніх органів (зокрема відділів товстого кишечника); форма вушної раковини і особливості будови середнього вуха і його слухових кісточок; будова сперматозоїдів, наявність червоподібного відростка, відсутність хвоста; особливості росту волосся на передплічі, форма трубчастих кісток та багатьох м'язів і, що дуже важливо, подібність їхніх ДНК. Усе це дає підставу для того, щоб об'єднати людиноподібних мавп (гібонових і понгід) та людей в одну родину гоміноїдів.

Зважаючи на велику морфологічну та біохімічну схожість між сучасними вузьконосими й особливо людиноподібними мавпами і лкюдиною, може виникнути питання про те, чи можуть деякі сучасні мавпи під впливом якихось факторів перетворювати на людей.

Це питання вирішується цілком негативно зв'язку з двома найважливішими факторами, а саме: наявністю численних специфічних ознак людського тіла і значною спеціалізацією всіх сучасних мавп. Коротко зупинимося на цих питаннях.

Тепер відомо, що всі сучасні мавпи, зокрема мавпи Східної півкулі (людиноподібні і мартишкоподібні), мають багато рис вузької спеціалізації, що є пристосуванням до життя в певних умовах, які не дозволили їм розвиват в напрямі людини. У зв'язку з цим цікавим є той факт, саме ті з сучасних мавп, які найближче стоять до людини за походженням і будовою (людиноподібні), мають ознаки в будові і функціях, які найбільше відрізняють їх людини. В усіх сучасних людиноподібних мавп найбіл;ьш своєрідно розвинені саме ті органи (кисть, головний мозок), розвиток яких відіграв вирішальну роль у походженні людини. Мається на увазі їхня кисть — гачкоподібна з ду| вкороченим першим пальцем . Головний мозок понгід у три рази менший від мозку людини. При цьому кора великих півкуль мозку у сучасних людиноподібних мавп має лише деякі зачаткові філогенетично нові мозкові центри. Що ж до міжкоркових нервових зв'язків між цими центрами, то у сучасних шимпанзе вони значно відрізняються від зв'язків у сучасної людини. Ці факти дають підставу зробити висновок про те, що в еволюції приматів родина гомінід і родина понгід досить чітко відокремились одна від одної.

Слід також звернути увагу на значну вкороченість у людиноподібних мавп нижніх кінцівок (порівняно з верхніми), різкий поворот стопи і значне відведене положення її першого пальця. Усе це є наслідком вузького пристосування до життя на деревах.

Ч. Дарвін, говорячи про близьку спорідненість людини і людиноподібних мавп, зовсім не мав на увазі, що який-небудь із сучасних видів безпосередньо передував виникненню людини. З цього погляду значно цікавіші викопні знахідки вищих приматів.



Об'єднання людей в одну надродину з людиноподібними мавпами не стирає межі між людиною і тваринами. В наш час загальновідомо, що найголовніші морфологічні відмінності людини від мавп, беручи і їх викопні форми, такі:

  1. великий обсяг головного мозку (в середньому: для сучасної людини 1400-1600 см 3, для понгід близько 400—600 см3) з новими полями кори великих півкуль;

  2. високий і опуклий мозковий відділ черепа;

  3. деякі редуковані ознаки в зубощелепному комплексі, що характерно для сучасної людини;

  4. відсутність розвиненого загального волосяного покриву (відомо лише для сучасної людини);

  5. наявність своєрідної кисті, що поєднує силу різко протиставленого великого пальця, велику опірність долоні та виражену рухливість і дотикову чутливість всіх пальців;

  6. деякі особливості будови черепа, хребта, таза, стопи, пов’язані з пристосуванням до прямоходіння (деякі з цих ознак людини є спільними з її безпосередніми зоологічними предками);

  7. подовжене дитинство, пов'язане з пізнішим завершенням процесу окостеніння і росту скелета (у сучасної людини близько 18 років, у неандертальців олизько 12 років, у сучасних понгід близько 6-8 років).

Найголовнішими особливостями людини є членороздільна мова, свідомість і можливість абстрактно мислити, що, за визначенням П. Павлова, відноситься до другої. сигнальної системи.

І все-таки відмінність людини від тварин не зводиься лише до анатомічних і фізіологічних ознак. Суть людини полягає насамперед в її якісно відмінній діяльності.


3. ВИЩІ ПРИМАТИ НЕОГЕНУ. ДЕЯКІ ПЕРЕДУМОВИ І ПОЧАТКОВІ КРОКИ ОЛЮДНЕННЯ МАВП
Численні знахідки скелетних залишків різних за буде мавп у шарах, датованих неогеном (міоцен і пліоцен на півдні Європи і Азії, у Південно-Східній і Північній Африці, свідчать про біологічний розквіт вищих приматів, тобто збільшення чисельності та поширення ареалу мешкання у найрізноманітніших екологічних ареалах Східної півкулі.

Це могло бути наслідком значних змін ландшафтних умов у зв'язку з інтенсивним гороутворенням. У той же час на великому просторі на місці колишнього Середземного океану виникла суша з гірським та рівнинним лісо-тепом і напівпустелями. Утворенню великих безлісих просторів в Африці могли сприяти пожежі, що виникали внаслідок виверження вулканів. Ці нові відкриті та напіввідкриті ландшафти стали займати різні групи тварин, у тому числі й примати.

Деякі вчені вважають, що стимулом для широкого розселення мавп став також постійний пошук нових харчових ресурсів, чому, в свою чергу, сприяла звичка мавп знищувати все, що зустрічалося на їхньому шляху, тобто передумовою життя мавп у різноманітних умовах стала їхня всеїдність. Звичка мавп вживати м'ясну їжу могла подекуди бути наслідком знищення рослинності пожежами.

Морфолог-еволюціоніст О. М. Северцов висловив думку, що зміна поведінки тварин передувала помітним змінам їх будови. Одночасно, всупереч твердженню про вирішальну роль кліматогеографічних умов середовища і харчування, під час вивчення прогресивної волюції вищих приматів все частіше з'являються гіпотези про роль в цій еволюції підвищеної радіоактивності біосфери, яка могла сприяти виникненню нових видів шляхом мутацій.

Кісткові залишки найбільш ранніх і найменш спеціалізованих вищих приматів (парапітеки, пропліопітеки, єгипто-пітеки), відомі з олігоценових відкладень Єгипту.

Сучасні дані свідчать про те, що вже наприкінці олігоцену — на початку міоцену намітилася диференціація багатьох груп вищих вузьконосих мавп, які незабаром поширилися по всіх континентах Східної півкулі за винятком найбільш холодних і помірних широт Європи та Азії. Вони утворювали окремі родини, роди і види, які в більшості ще не були тотожні сучасним. І все-таки багато з них розвива лися у напрямі існуючих тепер таксономічних груп (g дина гібонових, понгід, гомінід), інші ж не залишилиИ томства, яке б дійшло до наших днів.

Найчисленніша група вищих приматів, відома за кістяними залишками з міоценових і ранньопліоценових відкладень Європи, Азії та Африки, дістала назву дріопітеків. Ці примати, що вели напівдеревний спосіб життя, на думку більшості антропологів, розвивалися у напрямі сучасних понгід, пристосованих до пересування на деревах шляхом акробатичних перельотів. До дріопітеків тепер відносять проконсулів, залишки скелетів яких було знайдено (192І 1951 роки) у нижньоміоценових відкладеннях Східної Африки. Виявилося, що проконсули поєднували ознаки мартишкоподібних мавп і шимпанзе.

Одночасно з дріопітеками в міоцені існували пліопітеки (майже цілий скелет пліопітека нещодавно знайдено в Словаччині), які, очевидно, відокремилися від раннього стовбура вищих приматів і дали початок сучасним гібонам, які найкраще пристосовані до деревного способу життя, і їм властиві акробатичні форми пересування.

Паралельно розвивалися ореопітеки (відомі з міоценові відкладень Італії), які поєднували деякі ознаки гомінід і мартишкоподібних мавп і, на думку більшості антропологів, утворювали в той час своєрідну родину.

До найцінніших знахідок відносять рамапітеків, окремі зуби і фрагменти щелеп яких вперше було знайдено (1934—1935 роки) у нижньоміоценових шарах Індії (пенджабський рамапітек), а згодом також (1967 р.) у ранніх міоценових шарах Кенії (кенійський рамапітек). Особливості зубів рамапітеків дають підставу вважати, що ці примати мали найбільше ознак олюднення. У зв'язку з цим де-які сучасні антропологи, не зовсім, правда, обгрунтовано, відносять рамапітеків до найдавніших форм родини гомінід. На жаль, кістки черепа і кінцівок цих приматід цього часу не знайдені, і це не дає змогу зробити висновок про їхні форми пересування і використання знаряддя.

Археологічні розкопки, які велись протягом останніх 'ятдесяти років на африканському континенті, ознаменувалися важливими відкриттями скелетних залишків кінця неогенового — початку антропогенового періодів, численних форм двоногих вищих приматів,, відомих під загальною назвою австралопітеків. Ці примати становлять найбільший інтерес для вивчення безпосередніх зоологічних предків людини.
4. ГОЛОВНІ БІОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ОЛЮДНЕННЯ МАВП

Будь-яке нове явище в природі або в суспільстві, яким би несподіваним воно не здавалось (стрибок), не виникає з нічого, бо кожний з нових стрибків завжди підготовлюється тривалим попереднім розвитком. З цього погляду свою передісторію має не тільки становлення людини, але й поява головних передумов процесу олюднення мавп.

Відповідно до сучасних наукових даних головні біологічні передумови процесу олюднення мавп такі:


  1. природжений пошуково-дослідницький рефлекс,

  2. прямоходіння,

  3. розвиток руки,

  4. висока організація кори півкуль головного мозку,

  5. стадний спосіб життя,

  6. всеїдність.

Відомо, що майже всі вищі ссавці мають природжену схильність цікавитися тим, що часто не має ніякого відношення до інстинкту харчування (деякі нові предмети, нова територія, нові явища). Спостерігаючи за поведінкою різних тварин, легко переконатися в тому, що пошуково-дослідницький рефлекс особливо розвинений серед ссавців у мавп. У зв'язку з цим можна припустити, що саме, цей природжений рефлекс (інстинкт) міг відіграти роль у ширшому розселенні приматів. Все ж треба зазначити, що до пристосування жити в різних умовах середовища частіше призводили пошуки нових харчових ресурсів і насамперед деякі екстремальні фактори (швидке зникнення ве ликих лісових масивів), які різко змінювали природ середовище.

Є чимало доказів, що ранні (олігоцен, початок міоцену) вузьконосі мавпи мали більш нейтральну (менш спеціалізовану) форму кінцівок і пересувалися як по землі, так і на чотирьох кінцівках. Поряд з цим, не можна нехтувати прямі і опосередковані докази того, що пристосування до перенесення маси тіла тільки на нижні кінцівки відносять до порівняно ранніх етапів становлення вузьконосих мавп. Відомо, що вже гоміноїди з нижнього міоцену (проконсули, дріопітеки, пліопітеки, пропліопітеки, рамапітеки, ореопітеки) частково перейшли до вертикального положення тіла. Про поширеність досить стійкого прямоходіння серед вищих приматів кінця неогенового періоду наочно свідчить морфофункціональний аналіз кісткових залишків австралопітеків.

Ці докази про зародження прямоходіння можна доповнити. Так, спостереження у мавпячому розпліднику (Сухумі), вказують на те, що в більшості сучасних вузьконосих мавп є зачатки пристосування до прямоходіння. Доказом вторинного послаблення функції прямоходіння у сучасних мавп є також спостереження за ембріональним розвитком тазових кісток у вузьконосих мавп.

Передумовою для переходу деяких ссавців, зокрема приматів, до пересування на двох ногах послужило те, що вже на перших етапах еволюції ссавців існував певний розподіл функцій між верхніми і нижніми кінцівками. Щодо вищих приматів, то, очевидно, в усі часи головною умовою їх прогресивної еволюції було пристосування до життя у відкритих і напіввідкритих біотопах.Умови вимагали кращого орієнтування на навколишній місцевості, більшої швидкості бігу і, що дуже важливо, можливості частіше користуватися кінцівками для добування їжі, для захисту і навіть нападу. Таким чином, прямоходіння було основною передумовою для розвитку руки.

Різноманітні умови життя і початкове ще досить примітивне пристосування до прямоходіння були головною причиною морфофункціональних перетворень верхніх кінцівок з хапально-маніпуляційних до руки. Внаслідок тривалого природного добору пристосованіших приматів формувалася досконала передня кінцівка, здатна не лише схоплювати й утримувати знайдені предмети та маніпулювати ними, а й змінювати їхню форму у зв’язку з конкретними обставинами. У приматів у зв’язку з хапальними функціями кінцівок основним фактором розвитку півкуль головного мозку стає принципово новий тип сприймання зовнішнього світу .

Одночасно з дотиковими і руховими функціями кисті великого значення набуває зір. Саме поєднання зорових і маніпуляційних функцій в їх вищих коркових центрах головного мозку забезпечило просторове сприймання предмета і зміни його форм внаслідок активної дії на нього рук.

Не зважаючи на численні порівняльно-анатомічні матеріали, філогенетична реконструкція головного мозку npиматів у плані еволюції безпосередніх і більш далеких зоологічних предків людини досить складна. Це пояснюється насамперед тим, що найближчі до людини за структурою головного мозку сучасні примати (понгіди) найбільше відрізняються від неї пропорціями тіла і будовою кінцівок. Еволюційна реконструкція головного мозку ускладнюється через відсутність достатньої інформації про головний мозок багатьох викопних приматів, що пояснюється відсутністю знахідок черепної коробки, яка дала б змогу реконструювати мозок за внутрішньою поверхнею порожнини мозкового відділу черепа.

Можна припустити, що у пропліопітека — родоначальника всіх вузьконосих мавп, враховуючи його розміри ті ла, маса головного мозку не перевищувала 100 г (це приблизно середня величина головного мозку сучасних мартишкоподібних мавп). У египтопітека, залишки щелеп і зубів якого були знайдені в олігоценових шарах Єгипту і який розвивався у напрямі до вищих приматів (гоміноїдів), головний мозок, очевидно, був трохи більших розмірів, ал все-таки менший, ніж у сучасних гібонів (у середньому – 130 г).

Враховуючи порівняльно-анатомічні дані, можна гадаті що у пропліопітека, одного з найбільш ранніх видів мавп вже були досить добре розвинені вищі коркові центри головного мозку.

У приматів олігоценової групи поряд з добре розвине. ним органом слуху значно удосконалився орган зору, а саме: сформувався бінокулярний стереоскопічний зір. Це мало велике значення для контролю над функціями маніпулювання різними предметами, тримаючи їх у двох або в одній кінцівці.

Ще більше розвивався головний мозок у приматів, які наблизилися до їх вищих форм (гоміноїдів). Поки що родоначальники цієї гоміноїдної групи (деякою мірою вони були близькі до єгиптопітеків) невідомі, проте реконструкція їхнього головного мозку можлива на основі опосередкованих доказів, а саме завдяки вивченню порівняльної анатомії гоміноїдів, що дожили до наших днів (гібонові, понгіди, гомініди). У зв'язку з цим можна припустити, що в півкулях мозку первинних гоміноїдів існували зачатки філогенетично нових полів у нижньолобовій і верхньоскроневій частках. Характерно те, що відносна площа найважливіших для функції маніпулювання полів у сучасних людиноподібних мавп у 10 разів більша, ніж у нижчих вузьконосих мавп.

Цікаво, що всі сучасні понгіди і гібони не тільки не мають ширший діапазон маніпуляційних рухів порівняно з іншими сучасними мавпами (капуцини, мартишки, павіани та ін.), а й значно поступаються перед ними за різноманітністю цих рухів, які виконують кистями. До цього слід також додати, що конструктивна діяльність людиноподібних мавп має звичайно нестійкий характер і виникає лише в умовах штучно поставленого експерименту. Цілеспрямовані ж дії, як правило, розвинені слабо. Експериментальні дослідження Г. Ф. Хрустова показали, що жодна з шимпанзе не могла перейти до виготовлення знарядь не за допомогою природних органів (зубів, пальців), а за допомогою інших предметів. Цю обставину можна пояснити своєрідним бар'єром, зумовленим, очевидно, недостатнім розвитком корко-мозкових зв'язків цих мавп.

Як же розвивався головний мозок у вищих приматів, що продовжували свою еволюцію в умовах відкритих біотопів? Відповідь на це питання можна дати, по-перше, на основі вивчення внутрішньої будови черепів австралопітекових і, по-друге, на основі опосередкованих даних.

Внаслідок визначення об'єму головного мозку за відливами внутрішньої поверхні черепів з'ясувалося, що середня маса його у австралопітеків була значно більшою (близько 550 г), ніж у шимпанзе (в середньому 400 г). Привертає увагу те, що в австралопітеків уже намітилося деяке збільшення лобової, тім'яної (особливо верхньотім'яної) та скроневої часток, тобто саме тих відділів великих півкуль головного мозку, які мали зв'язок з формуванням руки і розширенням форм звукової сигналізації.

Одночасно слід врахувати, що деякі з цих приматів вперше перейшли до виготовлення справжнього кам'яного знаряддя. Усе це дає підставу твердити, що вищі коркові центри у більшості австралопітеків уже зробили значний еволюційний стрибок у напрямі розвитку людини.

Говорячи про еволюційні перетворення головного мозку на прикладі еволюції вищих приматів, ми поки що зовсім не розповідали про розвиток інших досить важливих функцій, зокрема членороздільної мови, яка тісно пов'язана з абстрактним мисленням і почала розвиватись, очевидно, лише на рівні формування первісних людей.

Розглядаючи морфофункціональні передумови олюднення, можна вказати на велику кількість морфологічних особливостей, що мають вторинний характер (форма і розміри мозкового відділу черепа, склеписта стопа, форма таза, вигнутий хребет, розміри зубів та ін.) і перебувають у тісному взаємозв'язку з еволюцією приматів, які стоять на порозі гомінізації.

У природі серед різних видів тварин поширені стадність та угруповання як форми існування їх окремих видів. Переваги угруповання цілком очевидні. Це насамперед захист (особливо малят) від ворогів, полювання (у деяких хижаків), навчання молодих тварин корисних навичок, використання досвіду вожака тощо. Існують і складніші угруповання. Так, відоме спільне будівництво гребель у бобрів. У бджолиному ж і мурашиному угрупованні існує чіткий (закріплений спадковістю) розподіл обов'язків, що допомагає їм вижити і, отже, процвітанню того чи іншого виду.

Вчені звернули увагу на те, що нераціонально шукати предків людини серед нестадних тварин, оскільки найістотніша особливість людини — праця — з самого початку свого виникнення була суспільною. У зв'язку з цим слід зазначити, що серед численних сучасних мавп стадність переважно збереглася у мавп Східної півкулі, тобто генетично найближчих до людини форм.

Стадний спосіб життя зумовив звукові форми спілкування у вигляді диференційованих звукових сигналів, особливо важливих для відкритих ландшафтів, які не були захищені так, як тропічні ліси з буйною рослинністю, від масового вторгнення хижаків.



Всеїдність, тобто здатність вживати різноманітну їжу (рослинну і тваринну), серед приматів виникла внаслідок пристосування до найскладніших природних умов, якими в той час були відкриті та напіввідкриті біотопи. Є підстави вважати, що саме всеїдність, пов'язана з більшим вживанням м'ясної їжі, потребувала від тварини не лише більшої активності, а й складніших дій передніх кінцівок. Так, для того щоб забити ту чи іншу тварину, вищий примат за відсутністю природного озброєння (ікла, кігті, роги тощо) був змушений все частіше користуватися випадково знайденими предметами (палки, кістки, каміння та ін.), якими можна було завдати удару на близькій відстані або кидати їх.

Підсумовуючи основні біологічні передумови антропогенезу, слід,

по-перше, зробити висновок про те, що всі вони пов'язані між собою,

а, по-друге, звернути увагу на те, що передумови, як правило, мали тісний зв'язок з умовами середовища, зокрема у зв'язку з пристосуванням до життя на відкритих та напіввідкритих просторах.

Звичайно, немає підстав твердити, що більшість приматів неогенового періоду, які прогресивно розвивалися, згодом стали прямоходячими. Тим більше немає доказів того, що всі вищі примати, які стали двоногими і мали досить добре розвинену кисть і великий головний мозок, послужили основою для становлення людини. Еволюція людини відбувалася внаслідок інтенсивного добору, який, очевидно, досяг свого апогею на передлюдській стадії еволю. цих вищих приматів.

Слід підкреслити, що пристосування до ходіння на двох ногах і прямоходіння ще малоспеціалізованих форм вищих приматів могло сприяти розвиткові своєрідної склепистої стопи, багатофункціональної кисті і високодиференційф, ваного головного мозку. Це ознаки, дальший прогресивний розвиток яких перебував не тільки в межах найголовніших передумов, а й був тісно пов'язаний з основними| соціальними факторами і рушійними силами олюднення вищих приматів.

Проте на цьому етапі розвитку вищих приматів далеко не всі з них витримали іспит природного добору в складних умовах відкритих просторів, де небезпека підстерігала їх на кожному кроці. У зв'язку з цим деякі з приматів перекочували в тропічні ліси, де було менше ворогів більше харчових ресурсів. Там вони поступово пристосувалися до швидкої форми пересування (підвішування на кистях, розгойдування, акробатичний переліт з гілки на гілку), тобто кисть приматів, що стали жити виключно на деревах, набула вузькоспеціалізованих рис (вкорочення першого пальця при значному подовженні III—V променів, гачковидна форма пальців та ін.), що спостерігається у сучасних гібонів і понгід. Як наслідок такі вищі примати втратили здатність розвиватися в напрямі до олюднення.

На відміну від цих гоміноїдів, вищі примати, що залишилися у відкритих і напіввідкритих біотопах, продовжували прогресивно розвиватися на шляху до олюднення. У зв'язку з цим можна припустити, що найпрогресивніші форми з безпосередніх предків людини, які вже мали розвинені передні кінцівки і диференційовану центральну нервову систему, використовуючи в особливих випадках свій «запасний розум», могли підправляти випадково знайдені предмети, які вони вживали для захисту і нападу, не тільки за допомогою рук і зубів, а й опосередковано, за допомогою інших предметів (били каменем об камінь, щоб загострити край і т. ін.). Так виникли перші справжні кам'яні знаряддя, які, проте, ще не свідчили про наявність трудової діяльності, але, були джерелом розвитку цієї діяльності.







База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка